Menu

Polecamy strony

Wyszukiwanie

O. Serafin Alojzy Kaszuba (1910-1977)

Biblioteka "Wołania z Wołynia"

T. 8 О. Альбін Яноха OFM Cap., “Отець Серафим-Алоїз Кашуба (1910-1977)”, Білий-Дунаєць, 1999; O. Albin Janocha, „O. Serafin Alojzy Kaszuba (1910-1977)”, Biały Dunajec 1999.
 Krótka biografia Sługi Bożego O. Serafina Kaszuby oparta na dokumentach archiwalnych i korespondencji z kandydatem na ołtarze. Wydanie dwujęzyczne, ukraińsko-polskie. Z języka polskiego na ukraiński książeczkę przełożyła Władysława Krynicka.

Tekst książki

W związku z tym, że nakład książki został wyczerpany, poniżej zamieszczamy tekst książki:

О. Альбін Яноха OFMCap.

 

 

 

ОТЕЦЬ СЕРАФИМ-АЛОЇЗ

КАШУБА

(1910-1977)

БІБЛІОТЕКА “ВОЛАННЯ З ВОЛИНІ”

Т. 8


 

О. АЛЬБІН ЯНОХА OFMCap.

 

 

 

ОТЕЦЬ СЕРАФИМ-АЛОЇЗ

КАШУБА

(1910-1977)

ІЗ ЧИНУ ОО. КАПУЦИНІВ

МІСІОНЕР ВОЛИНІ, СИБІРУ І КАЗАХСТАНУ

 

 

 

З польської переклала

Владислава Криницька

 

 

 

 

 

 

Осередок “Волання з Волині”

Білий-Дунаєць 1999

© Copyright by o. Albin Janocha OFM Cap.

© Copyright for ukrainian edition by “Wołanie z Wołynia”, 1999

 

 

 

 

 

 

Редактор

о. Вітольд-Йосиф Ковалів

Компютерний набір

Владислава Криницька, Лукія Залевська

Коректори

Ірина Андрощук, с. Юлія Потась, Інна Шостак

 

 

Фотографії походять з фондів

Архіву Краківської Провінції Отців Капуцинів

у Кракові

 

 

На IV сторінці обкладки

Татарська брама в Острозі

(фотографія з Архіву “Волання з Волині”)

 

 

 

 

 

 

ISBN 83-907955-5-8

 

 

“DRUKARNIA AKCYDENSOWA”

Andrzej Dorosz - Kraków, ul. Balicka 7 – tel. 636-96-66

 

Бібліотека “Волання з Волині”

т.1 “Хресна Дорога”, Острог 1997

т. 2 Br. Adrian Wacław Brzózka,

“Milczące cienie”, Ostróg 1997

(на польській мові)

т. 3 О. Ян Попель, “Розмови про

молитву”, Білий-Дунаєць 1997

т. 4 O. Remigiusz Kranc OFMCap.,

“W drodze z Ostroga na Kołymę”,

Biały Dunajec - Kraków 1998

(на польській мові)

т. 5 О. Едвард Станєк, “Педагогічні

принципи Вчителя з Назарету”,

Білий-Дунаєць 1998

т. 6 Tadeusz Kukiz, “Wołyńskie Madonny

i inne obrazy sakralne z diecezji łuckiej”,

Biały Dunajec 1998

(на польській мові)

т. 7 Ks. Witold Józef Kowalów,

“Zmartwychwstały Kościół” cz. 1,

Biały Dunajec – Ostróg 1998

(на польській мові)

т. 8 О. Альбін Яноха OFMCap.,

“Отець Серафим-Алоїз Кашуба (1910-1977)”,

Білий-Дунаєць 1999

 

 

Molodist'

ОТЕЦЬ СЕРАФИМ-АЛОЇЗ

КАШУБА

(1910-1977)

ІЗ ЧИНУ ОО. КАПУЦИНіВ

МІСІОНЕР ВОЛИНІ, СИБІРУ І КАЗАХСТАНУ

О. Серафим-Алоїз Кашуба знову кілька місяців перебував у Рівному. Сильніші та молоді люди вже давно виїхали звідси до Польщі, залишилися тільки недобитки його давніх парафіян, особи старші, однак, хотів служити їм як душпастир, тому що найближчий священик мешкав у Крем’янці. Отець дійсно зле виглядав, але здавалося йому, що почуває себе добре. Мав їхати до Ленінграду, квитки вже були куплені, раптово змінив план і заявив, що поїде до Львова. На другий день після полудня вже був у Львові. По ньому було видно, що дуже був змучений, однак, був погожим, навіть веселим. З полькою, в котрої затримався, відмовив розарій, помолився за О. Примаса і біля 23-ої години відправився на відпочинок. О 3 годині ранку його знайшли неживого. Помер, сидячи у кріслі, при столі, над відкритим бревіарієм. Сліди крові показували, що мав кровотечу, правою рукою тримався за серце. Діагноз: артеріосклероз серця і мозку. Це було 20 вересня 1977 року. Похорон відбувся два дні пізніше, однак не з катедри, лиш із каплиці біля клініки, на Яновському цвинтарі. Поховали його близько могили Слуги Божого Архієпископа Юзефа Більчевського, в сусідстві чотирьох інших священиків, похоронених там раніше. Згідно розповідей учасників, на похорон приїхало близько 20 священиків, вірних було також дуже багато. Прощали його о. Хоміцький і о. Рафал Криницький, францисканець, парох катедри.

 

МОЛОДІСТЬ

Алоїз-Казимир Кашуба народився у Львові (передмістя Замарстинів) 17 червня 1910 року. Походив із небагатої родини, мав дві сестри і брата. Удома панувала релігійна атмосфера, батько був старшим братом розарія при костелі ОО. Капуцинів.

Після закінчення гімназії, у 1928 році, вступив до Чину Капуцинів і розпочав новіціят, отримавши ім’я Серафим. Єрейські свячення прийняв у 1933 році. Наступно розпочав навчання на філософському відділі Ягеллонського Університету, отримав ступінь магістра польської філології. Так як виявляв здібності й любов до навчання, його професор хотів залишити його своїм асистентом і вже у цій справі звертався до о. Казимира Нічинського, тодішнього провінціала.

 

ВІЙНА

Тим часом у вересні 1939 року вибухла війна, яка застала о. Серафима Кашубу у Львові, в родині. У родинному домі залишився до квітня 1940 року, а після смерті матері вирішив скористатися запрошенням о. Болєслава Войтуня, котрий душпастирував в околицях Острога, і вирушив на Волинь. Тут відчувався брак священиків, тому що деякі настоятелі залишили свої парафії. Працював у різних місцевостях: Карасині, Дерманці, Старій Гуті. Умови праці були різними, раз краще, раз гірше, але щораз частіше гірше.

 

СВЯЩЕННИЦЬКЕ РІШЕННЯ

У 1945 році оселився в Рівному. Родина виїхала до Польщі. Так про це рішення писав до сестри, котра з батьком замешкала в Стальовій-Волі: “А однак незважаючи на це мушу ще тут залишитися. Мушу віддалік від Вас - Бог знає, як дуже мені любимих - можливо незрозумілий найближчими - можливо підозрілий у свавіллі в Чині, але мушу. Знаю, що мене добре зрозумієш і не мушу перед Тобою виправдовуватися, що в першу чергу я священик, а потім брат і син. Тих людей, котрі не можуть виїхати, не можна мені залишити. Це не було б для мене жодним виправданням, що інші так зробили. Не мав би вже потім спокою до кінця життя. Я зовсім зданий на Божу волю і спокійний. Буду старатися усілякими способами утримувати контакт із Чином, а до Вас при нагоді писати” (1946, 3).

А до о. Провінціала Казимира Нічинського так тоді писав: “Жаль мені лишити вірних без жодної опіки. Правда, поляків стає що раз менше, але лишаються католики чехи, котрі, мабуть, не швидко виїдуть. Їх є напевно якась тисяча або і більше - горнуться до костелу, співають своєю мовою і просять, щоб їх не залишати. Чи можна мені в таких умовах залишити костели на ласку і неласку& Моя родина зі Львова виїхала, монастир також - а значить, нічого мене тут не тримає і на нічому мені не залежить - тільки, щоб виконати Божу волю. Якою вона є& Якщо о. Провінціал, беручи під увагу ці умови, в яких знаходжуся, накаже приїхати, не буду зволікати... Однак прошу мені вірити, що жаль мені тих людей, котрі можуть втратити рештки віри” (АП 15, 162). За кілька місяців, в листопаді, повторює це саме: “Тільки одне, коли б отримав наказ повернення sub obaedientia (в ім’я послушності) міг би спокійно виїхати, не застановляючись над результатами цього кроку, від якого безсумнівно залежить доля багатьох душ. Прошу мене не засуджувати в зарозумілості; я переконаний, що інший священик міг би працювати на моєму місці з порівняно більшою користю, але так як іншого немає, нехай принаймні моєю нуждою Господь Бог послуговується” (АП 15, 163).

Młodość

O. SERAFIN ALOJZY KASZUBA

(1910-1977)

Z ZAKONU OO. KAPUCYNÓW

MISJONARZ WOŁYNIA, SYBERII

I KAZACHSTANU

 

O. Serafin Alojzy Kaszuba od kilku miesięcy przebywał znowu w Równem. Ludzie w sile wieku i młodsi już dawno wyjechali stąd do Polski, pozostały tylko niedobitki jego dawnych parafian, osoby starsze, chciał jednak służyć im jako duszpasterz, bo najbliższy ksiądz mieszkał w Krzemieńcu. Ojciec wprawdzie źle wyglądał, ale zdawało mu się, że czuje się dobrze. Miał jechać do Leningradu, bilety już były kupione, naraz zmienił plan i oznajmił, że pojedzie do Lwowa. Na drugi dzień po południu już był we Lwowie. Widać było po nim, że jest bardzo zmęczony, był jednak pogodny a nawet wesoły. Z Polką, u której się zatrzymał odmówił różaniec, pomodlił się za Ks. Prymasa i około godziny 23-ciej udał się na spoczynek. O godzinie trzeciej nad ranem znaleziono go nieżywego. Zmarł siedząc na krześle przy stole nad otwartym brewiarzem. Ślady krwi wskazywały, ze miał krwotok, prawą ręką trzymał się za serce. Diagnoza: arterioskleroza serca i mózgu. Było to 20-tego września 1977 r. Pogrzeb odbył się dwa dni później, jednak nie z katedry, lecz z kaplicy przy klinice, na cmentarzu Janowskim. Pochowano go w pobliżu grobu Sługi Bożego Arcybp. Józefa Bilczewskiego, w sąsiedztwie czterech innych kapłanów pochowanych tam przed laty. Według relacji uczestników na pogrzeb przyjechało około 20 księży, wiernych było także bardzo dużo. Żegnał go ks. Antoni Chomicki i o. Rafał Kiernicki, franciszkanin, proboszcz katedry.

 

MŁODOŚĆ

Alojzy Kazimierz Kaszuba urodził się we Lwowie (przedmieście Zamarstynów) 17 czerwca 1910 roku. Pochodził z rodziny niebogatej, miał dwie siostry i brata. W domu panowała atmosfera religijna, ojciec był starszym bratem różańcowym przy kościele OO. Kapucynów.

Po ukończeniu gimnazjum wstąpił do Zakonu Kapucynów w 1928 r. i rozpoczął nowicjat w Sędziszowie otrzymując imię Serafin. Święcenia kapłańskie przyjął w 1933 r. Następnie rozpoczął studia na wydziale filozoficznym Uniwersytetu Jagiellońskiego uzyskując stopień magistra filologii polskiej. Ponieważ wykazywał zdolności i zamiłowania do studiów, jego profesor chciał go zrobić swoim asystentem i już w tej sprawie zwracał się do o. Kazimierza Niczyńskiego, ówczesnego prowincjała.

 

WOJNA

Tymczasem wybuchła wojna we wrześniu 1939 r., która zastała o. Serafina we Lwowie, u rodziny. W domu rodzinnym pozostał do kwietnia 1940 r., a po śmierci matki postanowił skorzystać z zaproszenia o. Bolesława Wojtunia, który duszpasterzował w okolicach Ostroga, i udał się na Wołyń. Tam już odczuwano brak księży, gdyż niektórzy proboszczowie opuścili swoje parafie. Pracował w różnych miejscowościach: Karasinie, Dermance, Starej Hucie. Warunki pracy były różne, raz lepiej, raz gorzej i coraz częściej gorzej.

 

KAPŁAŃSKA DECYZJA

W 1945 r. osiadł w Równem. Rodzina wyjechała do Polski. Tak o tej decyzji pisał do siostry, która z ojcem zamieszkała w Stalowej Woli: ,,A jednak mimo to muszę tu jeszcze pozostać. Muszę z dala od Was - Bóg wie, jak bardzo mi ukochanych – może nierozumiany przez najbliższych — może posądzony o samowolę przez Zakon, ale muszę. Wiem, że mnie dobrze zrozumiesz i nie muszę się przed Tobą tłumaczyć, że w pierwszym rzędzie jestem kapłanem, a potem bratem i synem. Tych ludzi, którzy nie mogą wyjechać, nie wolno mi opuszczać. Nie byłoby to dla mnie żadne usprawiedliwienie, że inni tak zrobili. Nie miałbym już potem spokoju do końca życia. Jestem zupełnie zdany na wolę Bożą i spokojny. Będę się starał wszelkimi siłami utrzymać kontakt z Zakonem, a do Was pisywać przy sposobności” (1946, 3).

A do. o. Prowincjała Kazimierza Niczyńskiego tak pisał w tym samym czasie: ,,Żal mi pozostawić wiernych bez żadnej opieki. Wprawdzie Polaków jest coraz mniej, ale pozostają katolicy Czesi, którzy podobno nieprędko wyjadą. Jest ich pewnie jakiś tysiąc albo i więcej — garną się do kościoła, śpiewają w swoim języku i proszą, żeby ich nie opuszczać. Czy wolno mi w takich warunkach pozostawić kościoły na łaskę i niełaskę? Rodzina moja ze Lwowa wyjechała, klasztor także — a więc zasadniczo nic mnie nie trzyma tu i na niczym mi nie zależy — tylko żeby spełnić wolę Bożą. Jaka ona jest? Jeśli o. Prowincjał biorąc pod uwagę te warunki, w jakich się znajduję, nakaże przyjechać, nie będę zwlekał... Proszę mi jednak wierzyć, że żal mi tych ludzi, którzy mogą stracić resztkę wiary” (AP 15, 162). Za kilka miesięcy, w listopadzie, powtarza to samo: ,,Jedynie gdybym otrzymał nakaz powrotu ,sub obaedientia' (w imię posłuszeństwa) mógłbym spokojnie wyjechać, nie zastanawiając się nad konsekwencjami tego kroku, od którego zależy niewątpliwie los wielu dusz. Proszę mnie nie posądzić o zarozumiałość; jestem przekonany, że inny kapłan mógłby pracować na moim miejscu z nierównie większym pożytkiem, ale skoro innego nie ma, niechże przynajmniej moją nędzą P. Bóg się posługuje” (AP 15, 163).

Volyn'

ВОЛИНЬ

Розпочалася праця в Рівному і околиці, в різних селах, які залишили священики ще в 1944 році, під час українського нападу на поляків. “Пасхальна Утреня відправлялася в Дубні, Рівному, Здолбунові й Корці, потім і в Сарна,х на другий день. Усюди є Господь Ісус - що за радість! - і усюди добре, усюди серця” (1948, 1). Бував також в Острозі, про що так згадує: “...пахне вже весною і лелеки починають клекотати. Перший раз їх чув на старовинній башті в Острозі, де загніздувалися на розвалинах. Костел цілий і слава Богу росте. Р. (О. Ремігій Кранц) тішився б, коли б знав, що працюю на його місці, але не маю від нього відомостей” (там же).

Крім цього навалу праці не перестає думати про родину, тобто про батька, сестру і двох племінниць-сиріт. Пише до них часто і дуже сердечно, піклується про них не менш, ніж вони про нього. “Тішуся, що хлопчаки ростуть енергійні й будеш мати , Марись, швидко потіху. Про Дідуся думаю із зворушенням, чи нам Бог дозволить побачитись” (там же). І так буде протягом усіх років, навіть після смерті батька і сестри. Врешті, ця сердечність у листах - це його характерна риса, не вмів, не зміг би холодно писати, з дистанцією. А яку радіть йому дає кожна відомість від родини, кожний отриманий знімок, як на них чекає! Однак, вірогідно, майже завжди в подорожі, а рідко вдома, і листоноша міг би листи повертати, пропонує, щоб писали на адресу Анни Динаковської, котра хвора і лежить в ліжку, тому завжди є вдома, віддає йому листи, а також, як довірена особа, веде його кореспонденцію (47, 1).

Праця важка, впродовж у подорожі, ніде не загріється надовше, тому що на священика чекає багато людей, а він сам один на цілу Волинь. Часом вирветься до Львова або ще до Вільнюса, “до того міста, до якого добратися є мрією, а виїжджати так важко”. Відвідує також о. Тадея в Естонії. Лікує вухо, бо йому слабне слух, у Львові йде на операцію, не минає його також серйозна хвороба (паратиф), але поволі приходить до себе і знову пускається в дорогу до своїх вірних. Думками летить ще далі, й у минуле. “... пригадую собі, що вже пережив двадцятиріччя (священства). Не думав, що до того дійде і що цю пам’ятну дату перейду так віддалік від Вас, в такому дивному житті. Часом мені здається, що це все якийсь сон, після якого пробуджуся в тихій кімнатці при вулиці Лоретанській, щоб повернутися до звиклих занять. Не хочеться вірити, що там вже так мало спіткав би знайомих облич” (53, 2).

 

ВІДВІДИНИ

Коли в 1955 році розпочалася чергова репатріація поляків з Радянського Союзу, о. Серафим отримав від сестри “запрошення” і зрозуміло наполягання, щоб приїхав врешті до Польщі. Як може, так борониться від сестриної атаки і признається: “... часом прокидаюся з жалем, що лишив своїх бідолашних для своєї вигоди і не маю можливості повернення. Адже це моя велика родина” (56, 2). Натомість намовляє сестру, щоб вона приїхала до нього разом із батьком, тоді наговоряться, тому що на писання листів немає часу, однак, попереджує: “Тільки не уявляй собі забагато - завжди якісь перешкоди можуть трапитися” (57, 1). Дійсно, спільні мрії збулися. Так про це писала Марія Кашуба до батька Вікентія: “...у 1957 році вже зі Стальової-Волі була у нього зі старим батьком у Рівному (п’ять тижнів)... Коли приїхали, небачившись із ним майже 12 років, думали, що посвятить нам більше часу, але цього зовсім не дозволив собі і постійно їздив”.

Завдяки репатріації знову багато поляків виїхало до Польщі, але через це відстані зовсім не зменшилися і користування залізничними і автобусними сполученнями не вистачало, тож о. Серафим найперше постарався про придбання мотоциклу, а наступно про автомобіль і очевидно про водія, але навіть і тоді не мав часу ні на відпочинок, ні на реколекції, про які марив. Цікавився також справами нашої Провінції й не раз випитував сестру про відомості. Мав також на сумлінні, що носить хутро, що їздить автомобілем, а не припускав, що ми, живучи в кращих умовах, також носимо хутра і маємо автомобілі.

 

 

ПЕРШИЙ ХРЕСТ

1958 рік приніс великі та нещасливі зміни в житті й праці о. Серафима. Почалося від формування громадської думки в місцевій “пресі”. “Маю перед собою цей клаптик газети і думаю собі: мій Боже, чи і цього треба було& Дурнішого не можна було придумати, але тут йшлося тільки про підготування атаки. Не знаю, чи ці слова дійдуть до Вас, але пишу все, хоч би не відомо хто мав би читати, щоб кожен знав, як приміняють підлі способи, щоб тільки підірвати наш авторитет” (58, 8).

У наступному листі, писаному 8 травня, доповнює свою відомість: “... у ту пам’ятну Білу Суботу (11, IV) після святої Меси відібрали в мене права пароха і звільнили з доцьогочасного становища. До листа приклав вирізку з газети, в якій представлені безлабірні “земні діла” о. Кашуби. Шкода, що не можете прочитати цих несинітниць, бо ви сміялися б до сліз із дурниць тих писарів, котрі користуються свободою обдирання честі з намічених жертв. Що до мене, то я навіть їм вдячний, тому що тільки нині почуваюся правдивим учнем Того, котрий сказав: Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та намовляти всяке лихо на вас... . Почав вставляти зуби, потім буду відправляти реколекції - вже час для них після 18 років. Не можу без зворушення думати, яким добрим є до мене Бог, що мені дозволив ще відправити ювілей, а потім Великодень, усюди з цілою урочистістю. Нині примусовий відпочинок також напевне має своє значення в Божому Провидінні, тому що добровільно ніколи б собі не дозволив, особливо в цей час”. 11 березня святкував о. Серафим срібний ювілей священництва. Із цієї нагоди отримав багато сердечних побажань, також із Кракова, і багато подарунків.

 

ПОШУКИ НОВОГО МІСЦЯ

У наслідок відібрання прав пароха було рекомендовано пошуки іншого місця праці. Отже, був у Самборі, був у Корці, бо мав надію на одне із цих міст. Також вибирається до Ленінграду, щоб підлікувати своє вухо. По дорозі затримується в Пшеломі над Німаном і проводить приємні хвилини серед братів Варшавської Провінції. Однак одночасно об’їжджає свої давні костели і хоча вже нелегально, працює з посвяченням день і ніч, а більш того вночі. І дивується Божою добротою: “Щоб ви знали, скільки потіхи мені Господь Бог дає в нинішньому способі життя, коли про себе мало думається, а все залишається Провидінню. Збагачуючись досвідом, людина впродовж вчиться нового, стикаючись із різними людьми. Навіть написав вірнопідданий лист до Хрущова. Побачимо, що з цього вийде” (58, 15). “Термін виїзду (з Рівного) продовжено до березня” (58, 17). Надія, що влада дозволить йому залишитися в Рівному і там працювати, не збулася. Тож займається обкладанням книжок, а коли має вільний час, вчиться англійської мови. Шукає іншого місця праці, тому що костелів є багато, є і католики, але ніде не хочуть його зареєструвати. “Звик уже не до одного, що давніше здавалося не зносним. Шкода, що не все можу описати. Досить, що почуваюся корисним і потрібнішим може більше, ніж давніше. Те, що треба робити в цьому періоді (Великий Піст), багато вже здійснилося. Удома завжди мають Те, Що найбільше потрібне. Дякуючи Богові!” (59, 5).

У травні 1959 року їде до Львова, щоб перевірити своє вухо і зовсім несподівано залишають його в клініці, перший раз за неповних десять років, і пролежав там цілих два місяці. Аж з-під Гродна приїжджають люди і просять, щоб у них працював, але нічого з цього не вийшло. Від Гродна аж по Самбір немає для нього місця. “Нині переживаю восьме благословіння і дякую за все Тому, котрий сказав ці слова для нашої потіхи (Мт 5, 10). Не знав, що можна так брехати і то публічно, всупереч усякої очевидності, щоб тільки досягти своєї мети. Чи повірите, що хтось із уряду в розмові з людьми назвав мене хуліганом& Але також за своє дістав. Може бути, що буду накінець змушений виїхати - але впродовж шукаю Божу волю. Нічого більше не прагну, тільки щоб Її пізнати. Поки що я в Рівному. Здоровий і цілий в руках Божих” (59, 12). А наступного дня: “Нині бачу, що треба бачити зло, там де є, бо життя мстить, якщо його ігнорують. Для мене ці огидні фельєтони, наклепи та різні нечистоти, на які тратять зусилля більше року, є страшним уроком реалізму. І зустрічаюся на кожному кроці з такою потворною брехнею і хитрістю, що вже мене нічого не здивує, щоб мені не сказали. Але проте інші пережили більше і гірше з ними обходилися - немає чим перейматися” (59, 13). Ці труднощі насувають йому думку повернення до Польщі, “... тому що вже може така Божа воля, хоча ще не маю в цьому певності” (там же). Уболіває за те, що зачиняють костели в Сарнах, Здолбунові, Корці й що о. Хіляри мусив “добровільно”, але якщо так усі один за другим& Мабуть, що трудно “фиркати проти стіни”, тобто, головою муру не проб’єш, але проте не втрачаємо надії” (59, 10).

Wołyń

WOŁYŃ

Rozpoczęła się praca w Równem i okolicy, w różnych wioskach, które opuścili księża jeszcze w 1944 r. podczas ukraińskich napaści na Polaków. “Rezurekcja odprawiała się w Dubnie, Równem, Zdołbunowie i Korcu, potem i w Sarnach na drugi dzień. Wszędzie jest Pan Jezus — co za radość! — i wszędzie dobre, wdzięczne serca” (1948, 1). Bywał także w Ostrogu, o czym tak wspomina: ,,...wiosną już pachnie i bociany zaczynają klekotać. Pierwszy raz słyszałem je na starożytnej baszcie w Ostrogu, gdzie się zagnieździły na gruzach. Kościół jest cały i chwała Boża rośnie. R. [O. Remigiusz Kranc] cieszyłby się, gdyby wiedział, że pracuję na jego miejscu, ale nie mam od niego wiadomości” (tamże).

Pomimo tego nawału pracy nie przestaje myśleć o rodzinie, tj. o ojcu, siostrze i dwu siostrzeńcach-sierotach. Pisze do nich często i zawsze bardzo serdecznie, troszczy się o nich nie mniej niż oni o niego. “Cieszę się, że chłopaki rosną dzielnie i będziesz miała, Maryś wkrótce pociechę. O Dziaduniu myślę ze wzruszeniem, czy nam Bóg pozwoli się zobaczyć” (tamże). I tak będzie przez wszystkie lata, nawet po śmierci ojca i siostry. Zresztą ta serdeczność w listach, to jego cecha charakterystyczna, nie umiał, nie potrafił pisać chłodno, z dystansem. A jaką radość mu sprawia każda wiadomość od rodziny, każde otrzymane zdjęcie, jak na nie czeka! Ponieważ jednak prawie ciągle jest w podróży, a rzadko w domu, i listonosz mógłby listy zwracać, proponuje, żeby pisano na adres Anny Dynakowskiej, która jest chora i stale leży w łóżku, więc zawsze jest w domu, doręcza mu listy, a także jako osoba zaufana prowadzi jego korespondencję (47, 1). Robi jednak zasadnicze zastrzeżenie: “Ale ja już nie należę do siebie ani do nikogo i o niczym nie mogę myśleć osobistym — tylko się dziwię, że P. Bóg taką nędzą się posługuje i jeszcze wynagradza tylą radością” (48, 1).

Praca jest ciężka, ciągle jest w podróży, nigdzie nie zagrzeje dłużej, bo na księdza czeka wielu ludzi, a on sam jeden na cały Wołyń. Czasem wyrwie się do Lwowa albo jeszcze do Wilna, “do tego miasta, do którego dostać się jest marzeniem, a wyjeżdżać jakże ciężko”. Odwiedza także o. Tadeusza w Estonii. Leczy ucho, bo mu słuch słabnie, we Lwowie poddaje się operacji, nie omija go także poważna choroba (paratyfus), ale powoli przychodzi do siebie i znowu puszcza się w drogę do swoich wiernych. Myślami ulatuje jeszcze dalej, i w przeszłość. “...przypominam sobie, że już przeżyłem dwudziestolecie (kapłaństwa). Nie myślałem, że aż do tego dojdzie i że tę pamiętną datę przekroczę tak z dala od Was, w takim dziwnym życiu. Czasem mi się zdaje, że to wszystko jakiś sen, po którym się przebudzę w cichej izdebce przy Loretańskiej, aby powrócić do zwykłych zajęć. Nie chce się wierzyć, że tam już tak mało znajomych twarzy by się spotkało” (53, 2).

 

ODWIEDZINY

Gdy w 1955 r. rozpoczęła się repatriacja Polaków ze Związku Radzieckiego, o. Serafin otrzymał od siostry “zaproszenie” i oczywiście naleganie, żeby przyjechał wreszcie do Polski. Jak może broni się przed atakiem siostrzanym i przyznaje się : “...czasem budzę się z żalem, że opuściłem moich biedaków dla swojej wygody i nie mam możności powrotu. Przecież to moja wielka rodzina” (56,2). Natomiast namawia siostrę, żeby ona przyjechała do niego wraz z ojcem, to wtenczas się nagadają, bo na pisanie listów nie ma czasu, jednak uprzedza: “Tylko nie wyobraź sobie za wiele — zawsze jakieś przeszkody mogą się zdarzyć” (57, 1). Rzeczywiście wspólne marzenia się spełniły. Tak pisała o tym Maria Kaszubianka do ojca Wincentego: “...w r. 1957 już ze Stalowej Woli byłam u niego z ojcem staruszkiem w Równem (pięć tygodni)... Kiedy przyjechaliśmy po prawie 12 latach niewidzenia się z nim, myślałam, że poświęci nam więcej czasu, ale nie pofolgował sobie wcale i jeździł w kółko”.

Dzięki repatriacji znowu dużo Polaków wyjechało do Polski, ale przez to odległości wcale się nie zmniejszyły i korzystanie z komunikacji kolejowej i autobusowej było niewystarczające, postarał się więc o. Serafin najpierw o motocykl, a następnie o samochód i oczywiście o kierowcę, ale nawet i teraz nie miał czasu ani na odpoczynek, ani na rekolekcje, o których marzył. Interesował się także sprawami naszej Prowincji i nieraz wypytywał siostrę o wiadomości. Miewał także wyrzuty sumienia, że nosi futro, że jeździ samochodem, a nie przypuszczał, że my, żyjąc w o wiele lepszych warunkach, także nosimy futra i mamy samochody.

 

PIERWSZY KRZYŻ

Rok 1958 przyniósł wielkie i niepomyślne zmiany w życiu i pracy o Serafina. Zaczęło się od urabiania opinii w miejscowej “prasie”. “Mam przed sobą ten świstek gazety i myślę sobie : mój Boże, czy i tego trzeba było? Nic głupszego nie można było wymyśleć, ale tu chodziło tylko o przygotowanie ataku. Nie wiem, czy te słowa dojdą do Was, ale piszę wszystko, choćby nie wiadomo kto miał czytać, żeby każdy wiedział, jak podłych sposobów się chwytają, żeby tylko podkopać nasz autorytet” (58,8).

W następnym liście pisanym 8 maja uzupełnia swoją wiadomość: “...w ową pamiętną Sobotę Białą (11. IV) po Mszy św. zostały mi odebrane prawa proboszcza i zostałem zwolniony z dotychczasowego stanowiska. Do listu dołączyłem wycinek gazety, w którym przedstawiono w niewybredny sposób ‘zemni diła’ ks. Kaszuby. Szkoda, że nie możecie przeczytać tych bzdurstw, bo byście się uśmiali choćby przez łzy głupoty tych pismaków, którzy korzystają ze swobody obdzierania z czci upatrzonych ofiar. Co do mnie jestem im nawet wdzięczny, ponieważ dopiero teraz czuję się prawdziwie uczniem Tego, który powiedział : ‘Błogosławieni jesteście, gdy Wam złorzeczyć będą i wszystko złe kłamliwie zarzucać będą...’ Zacząłem wstawiać zęby, a potem będę odprawiać rekolekcje — już czas na nie po 18 latach. Nie mogę bez wzruszenia myśleć, jak dobry jest dla mnie Bóg, że mi pozwolił jeszcze odprawić jubileusz, a potem Wielkanoc, wszędzie z całą uroczystością. Teraz ten przymusowy odpoczynek też pewnie ma swoje znaczenie w Opatrzności Bożej, bo dobrowolnie nigdy bym sobie na to nie pozwolił, zwłaszcza w tym czasie”. 11 marca obchodził o. Serafin srebrny jubileusz kapłaństwa. Z tej okazji otrzymał dużo serdecznych życzeń, z Krakowa także, i wiele prezentów.

 

POSZUKIWANIE NOWEGO MIEJSCA

Następstwem odebrania praw proboszcza było polecenie szukania innego miejsca pracy. Był więc w Samborze, był w Korcu, bo miał nadzieję na jedno z tych miast. Wybiera się także do Leningradu, ażeby podleczyć swoje ucho. Po drodze zatrzymują się w Przełomie nad Niemnem i spędza przyjemne chwile wśród braci Prowincji Warszawskiej. Równocześnie jednak objeżdża dawne swoje kościoły i choć już nielegalnie, pracuje z poświęceniem dniem i nocą, a raczej nocą. I podziwia dobroć Bożą. “Żebyście wiedzieli, ile pociechy mi P. Bóg daje w obecnym trybie życia, kiedy o sobie mało się myśli, a wszystko zostawia Opatrzności. Bogaci się doświadczenie, człowiek wciąż się uczy nowego stykając się z różnymi ludźmi. Napisałem nawet wiernopoddańczy list do Chruszczowa. Zobaczymy, co z tego wyjdzie” (58,15). “Termin wyjazdu (z Równego) przedłużono do marca” (58, 17). Nadzieja, że władze pozwolą mu pozostać w Równem i tam pracować, nie spełnia się. Zajmuje się więc oprawianiem książek, a gdy i tak ma wolny czas, uczy się angielskiego. Poszukuje innego miejsca pracy, bo kościołów jest dużo, są i katolicy, ale nigdzie nie chcą go zameldować. “Przywykłem już do niejednego, co dawniej zdawało się nie do zniesienia. Szkoda, że wszystkiego nie mogę opisać. Dość, że czuję się pożytecznym i potrzebniejszym może niż dawniej. To co trzeba robić w tym okresie (Wielki Post), wielu już spełniło. W domu zawsze mają To, Co najbardziej potrzebne. Dzięki Bogu!” (59, 5).

W maju 1959 roku jedzie do Lwowa, żeby zbadać swoje ucho i zupełnie niespodzianie zatrzymują go w klinice, po raz pierwszy po niespełna dziesięciu latach, i przeleżał tam całe dwa miesiące. Aż spod Grodna przyjeżdżają do niego ludzie i proszą, żeby u nich pracował, ale nic z tego. Od Grodna aż po Sambor nie ma dla niego miejsca. “Obecnie przeżywam ósme błogosławieństwo i dziękuję za wszystko Temu, który te słowa wypowiedział dla naszej pociechy (Mt 5,10). Nie wiedziałem, że można tak kłamać i to publicznie wbrew wszelkiej oczywistości, żeby tylko dopiąć swego celu. Czy uwierzycie, że jakiś osobnik z prawitielstwa w rozmowie z ludźmi nazwał mnie huliganem? Ale też i dostał za swoje. Być może, że będę musiał wyjechać w końcu — ale wciąż szukam woli Bożej. Niczego więcej nie pragnę, tylko żeby Ją poznać. Na razie jestem w Równem. Jestem zdrów i cały w rękach Bożych” (59,12). A następnego dnia: “Teraz widzę, że trzeba widzieć zło, tam gdzie jest, bo życie się mści, jeżeli się je ignoruje. Dla mnie te wstrętne felietony, kalumnie i różne plugastwa, na które wysilają się od roku, są straszną lekcją realizmu. I spotykam się na każdym kroku z takim potwornym kłamstwem i perfidią, że już nic mnie nie zdziwi, co by mi jeszcze powiedziano. Ale przecież inni przeżyli więcej i gorzej się z nimi obchodzono — nie ma nad czym się roztkliwiać” (59,13). Te trudności nasuwają mu myśl powrotu do Polski, “...bo już może taka wola Boża, choć jeszcze nie mam co do tego pewności” (tamże). Ubolewa nad tym, że zamykają kościoły w Sarnach, Zdołbunowie, Korcu i że o. Hilary musiał “dobrowolnie”, ale jeśli tak wszyscy jeden po drugim? Pewnie, że trudno ,,wierzgać przeciw ościeniowi”, czyli głową muru nie przebije, ale przecież nie tracimy nadziei” (59,10).

Mandrivne duszpastyrstwo

МАНДРІВНЕ ДУШПАСТИРСТВО

Коли вже мусив виїхати з Рівного, вирушив до Самбора і крім чисельної полонії, котра дуже сердечно прийняла священика, знайшов родичів із сторони матері й у них замешкав. Однак і тут не судилося нормально працювати, тому що після якогось часу знаходився вже над Чорним морем у Новоолексіївці й можна сказати, що нині в 1960 році розпочинається його Одисея, тобто мандрівне душпастирство. “Родичів” і “знайомих” знаходить у Ялті та в Сімферополі й в інших місцевостях, а при нагоді зачаровується прекрасною природою Криму і згадує Міцкевича і його сонети. Їздить також до Ленінграду - відвідуючи по дорозі старших людей, котрі залишилися в Рівному - і тут лікує вухо, а навіть, для уникнення неприємностей, зареєстровується, починає працювати, продаючи зілля. Сестра намовляє його, щоб повертався до Польщі, інші також, але впродовж вагається, тому що “це ще не Його голос. А якщо цей єдиний важливий Голос зажадає жертви - і від мене, і від Вас, що тоді& Чи не випадає сказати, ще раз: нехай станеться& “ (63, 1). Перебування в Ленінграді скінчилося, тому що було тимчасовим, і в лютому 1963 року знаходиться вже в Латвії, у Дзвінську. “Тут говорять польською мовою. Маю добре помешкання - майже з комфортом із милими старшими людьми... Займаю гарну кімнату з радіо і вигодами” (63, 2). Натомість праця менш відповідна, тому що працює кочегаром при туберкульозній лікарні, а отже, сокира, пилка і піч - це його знаряддя і місце праці. Однак це вважає за Божу службу, отже, йому не тяжко. Відвідує давніх знайомих - у Корці, а також був у Вільні. В околицях на парафіях є п’ятеро священиків-латишів, але розмовляють польською мовою.

 

НАПОЛЯГАННЯ РОДИНИ

Ці умови праці дуже тяжкі й не на його сили і не на його здоров’я, тож залишає Дзвінськ і Різдво Христове проводить вже в північному Казахстані, в Красноярську (Таінча) (63, 13). Пані Марія, сестра о. Серафима, безперервно наполягала на тому, щоб повертався до Польщі. Особливо його праця в шпиталі (кочегар!), пізніше виїзд за Урал, отже до Азії (!), до Казахстану, наповнили її побоюванням за його життя, тому благає о. Хероніма, провінціала, щоб наказав йому повертатися до Провінції. До цього ще причинилася думка о. Тадея, котрий тоді повернувся з Естонії після 33 років праці серед польських і непольських католиків. О. Провінціал прислухався до прохання Марії і висловив свою думку, що повинен вже повернутися до краю, тому що здоров’я слабке і слух також. Однак о. Серафим обороняється: “Ще раз повторюю, що вважаюся останнім розмазнею, котрим очевидно є, і не треба мені цього нагадувати, але нині й атоми щось значать. І про що власне йдеться& Чи ми всі не на цій самій ниві& Ви, і я, і Касьян (о. Касьян Воляк, працюючий в Австрії) та інші. Проте, так чи інакше, усі мусять працювати. Якщо йдеться про мою особу, це вже можна залишити Провидінню... Знаю, що краще послушність і не думаю виповідатися, але прагнув би, щоб ви не піддавалися сугестії... Може найбільше вп’ялилось у пам’яті те, що працював кочегаром та інші шпитальні перипетії. Нині це все є поза мною, вже близько року маю спокійне життя, за яке кожен день дякую Богові. Подібно також бажання сестри не повинні на Вас впливати. Це є зовсім інші справи” (К 4). На місці працює серед поляків і німців, засланих туди з-над Волги, не тільки в околиці Красноармійська та Целінограду, їздить усюди , де потрібно, не тільки по Казахстані, але й до Алтайського Краю й до Сибіру. Усюди його чекають, тому що привозить їм Христа, а його від’їзд оплакують.

 

АРЕШТ

Це очевидна річ, що від 1958 року, коли його звільнили і лишили прав настоятеля, всіляка його праця була нелегальною. Отже, їжджучи по різних місцевостях і відправляючи святу Месу, чи сповідаючи, завжди наражався на затримання міліцією, що йому вже колись випало, але пускали його вільно. Врешті 6 березня 1966 року, коли був в дорозі до Москви, його заарештували на 5 років зіслання за скитання (волочіння).

Отримавши цю відомість сестра впала в розпач. О. Серафим, однак, пише до неї про це зовсім спокійно. “В Артинську опинився несподівано і залишусь тут на довший час на праці, ще не знаю на якій. І до нас безпомічних відносяться слова Вчителя: “Коли був молодшим, ходив куди хотів, лиш коли постарієш, потягнуть тебе туди, де не захочеш”. Для святого Петра це означало хрест, головою вниз, для таких марних слуг, як я, знаходиться також маленький хрестик, щоб освятити хоча б негідну жертву. Інакше, що ж би коштувала ціла праця& ... Кожну жертву треба очистити у вогні страждання, інакше все іде на марно. Треба було б, щоб Христос страждав і помер і так увійшов до слави ... Братам дай прочитати лист, нехай мене включать у свої “пам’ятки” (66, 1).

А до Кракова писав: “Із листа бачу, що мене не осуджуєте. Це для мене велика потіха... Відстань від Арикти до Акмолінська якісь 120 км... Нині автобус ходить через наш радгосп до району, а отже відносно не трудно добратися, але коли приїхав сюди, був у розпачі, над усе - величезні болота, ледве часом пролітав якийсь літак. Ще на початку травня, люди котрі мене відвідали, мусили три дні чекати на літак” (К 8).

Моя доля складається дивно добре. Жодної роботи мені не дають з причини слуху, який треба лікувати. Явно показується, що так само я не міг знайти жодної праці й несправедливо мене зіслали. Мешкаю у добрих наших людей, котрі піклуються про мене, як перед тим інші... Самі Арикти - це, втиснена між розлиті води, жменька будинків. Є школа, шпиталь, клуб і кілька магазинів. Щоденно проходжуюсь степом, вдихаючи весняне повітря. У повітрі ширяють чайки і якісь невідомі мені маленькі пташки. Подібно недавно ще їздили тут верблюдами, але нині їх не бачу, тільки пастухів на конях, ганяючих за стадами. Словом: екзотика і майже ідилія. Тільки коли дощ, то сиди чоловіче вдома, тому що гумових чобіт мені ще не привезли... Буду писати до Москви, до уповноваженого у справах віросповідань, тому що власне в дорозі до нього був затриманий. Є багато справ до вияснення, а нині є інші наставлення, як тоді, коли мене лишили праці. Мій казус виглядає на анахронізм. Не тратьмо надії, отже, що справи візьмуть інший оборот” (66, 2). Відчувається, що ця “екзотика та ідилія”, це передусім для заспокоєння сестри.

Duszpasterstwo wędrowne

DUSZPASTERSTWO WĘDROWNE

Gdy już musiał wyjechać z Równego, udał się do Sambora i oprócz licznej Polonii, która przyjęła księdza bardzo serdecznie, znalazł krewnych ze strony matki i u nich zamieszkał. Jednak i tu nie było mu pisane pracować normalnie, bo po jakimś czasie jest już nad Morzem Czarnym w Nowoaleksiejewce i można powiedzieć, że teraz w 1960 r. zaczyna się jego Odyseja czyli wędrowne dusz-pasterstwo. “Krewnych” i “znajomych” znajduje w Jałcie i Symferopolu i w innych miejscowościach, a przy okazji zachwyca się piękną przyrodą Krymu i wspomina Mickiewicza i jego sonety. Jeździ także do Leningradu — odwiedzając po drodze staruszków pozostałych w Równem — i tam leczy ucho, a nawet zameldowuje się dla uniknięcia nieprzyjemności zaczyna pracować sprzedając zioła. Siostra namawia go, żeby wracał do Polski, inni także, ale ciągle się waha, bo “to jeszcze nie jest głos Jego. A jeśli ten jedyny ważny Głos zażąda ofiary — i ode mnie i od Was, co wówczas? Czy nie wypada powiedzieć, jeszcze raz: niech się stanie?” (63, 1). Pobyt w Leningradzie skończył się, bo był tymczasowy i w lutym 1963 r. jest już na Łotwie, w Dźwińsku. “Mówi się tu po polsku. Mam wygodne mieszkanie — prawie z komfortem przy miłych staruszkach... Zajmuję ładny pokój z radiem i wygodami” (63, 2). Praca natomiast jest mniej odpowiednia, bo jest palaczem przy szpitalu gruźliczym, a więc siekiera, piła i piec, to jego narzędzia i miejsce pracy. Traktuje to jednak jako służbę Bożą, więc nie jest mu ciężko. Robi także wypady do dawnych znajomych — do Korca, a także był w Wilnie. W okolicy na parafiach jest pięciu księży Łotyszy, ale mówią po polsku.

 

NALEGANIA RODZINY

Są to warunki pracy zbyt ciężkie i nie na jego siły i nie na jego zdrowie, opuszcza więc Dźwińsk i Boże Narodzenie spędza już w północnym Kazachstanie, w Krasnoarmiejsku (Taincza) (63,13). P. Maria, siostra o. Serafina, bez przerwy nalega na niego, żeby wracał do Polski. Szczególnie jego praca w szpitalu (palacz!), później wyjazd za Ural, więc do Azji (!), do Kazachstanu, napełniły ją taką obawą o jego życie, że błaga o. Hieronima, prowincjała, żeby polecił mu wracać do Prowincji. Do tego przyczyniła się jeszcze opina o. Tadeusza, który w tym czasie wrócił z Estonii po 33 latach pracy wśród polskich i niepolskich katolików. O. Prowincjał przychylił się do prośby Marii i wyraził swoją opinię, że powinien już wrócić do kraju, bo zdrowie ma słabe i słuch także. O. Serafin broni się jednak: “Raz jeszcze powtarzam, że uważam się za skrajnego niedołęgę, jakim rzeczywiście jestem, i nie trzeba mi tego przypominać, ale teraz i atomy coś znaczą. I o cóż właściwie chodzi? Czy wszyscy nie jesteśmy na tej samej niwie? Wy, i ja, i Kasjan (o. Kasjan Wolak pracujący w Australii) i inni. Przecież wszyscy muszą pracować tak czy inaczej. Jeżeli chodzi o moją osobę, przecież to już można zostawić Opatrzności... Wiem, że lepsze posłuszeństwo i nie myślę się wymawiać, ale pragnąłbym, żebyście się nie poddawali sugestii... Może najwięcej utkwiło w pamięci to, że pracowałem koczegarem (palacz) i inne szpitalne perypetie. Teraz to wszystko jest poza mną, jak również blisko rok spokojnego życia, w którym za każdy dzień Bogu dziękuję. Podobnie też życzenia siostry nie powinny na Was wpływać. To są zupełnie inne sprawy” (K 4). Na miejscu pracuje wśród Polaków i Niemców zesłanych tam znad Wołgi nie tylko w okolicy Krasnoarmiejska i Celinogradu, jeździ wszędzie, gdzie potrzeba, nie tylko po Kazachstanie, ale i do Ałtajskiego Kraju i na Syberię. Wszędzie jest oczekiwany, bo przywozi im Chrystusa, a jego odjazd opłakiwany.

 

ARESZTOWANIE

Jest rzeczą oczywistą, że od 1958 r., gdy został zwolniony i pozbawiony praw proboszczowskich, wszelka jego praca była nielegalna. Jeżdżąc więc po różnych miejscowościach i odprawiając Mszę św. lub spowiadając, zawsze narażał się na zatrzymanie przez milicję, co się mu już niekiedy przydarzyło, ale puszczano go wolno. Wreszcie 6 marca 1966 r., gdy był w drodze do Moskwy aresztowano go i zasądzono na 5 lat zesłania za włóczęgostwo.

Na wiadomość o tym siostra wpadła w rozpacz. O. Serafin pisze jednak do niej o tym zupełnie spokojnie. “W Arktyńskim znalazłem się niespodziewanie i pobędę tu dłuższy czas na pracy, jeszcze nie wiem jakiej. I do nas niedołężnych stosują się słowa Mistrza: «Gdy byłeś młodszy, chodziłeś kędyś chciał, lecz gdy się postarzejesz, pociągną cię, gdzie nie zechcesz». Dla świętego Piotra oznaczało to krzyż, głową na dół, dla takich marnych sług jak ja znajdzie się też maleńki krzyżyk, aby uświęcić choć niegodną ofiarę. Inaczej cóż by warta była cała praca?... Każdą ofiarę trzeba oczyścić w ogniu cierpienia, inaczej wszystko idzie na marne. ‘Trzeba było, żeby Chrystus cierpiał i umarł i tak wszedł do chwały’... Braciom daj list do przeczytania, niech mnie włączą w swoje ‘upominki’” (66, 1).

A do Krakowa pisał: “Z listu widzę, że mnie nie potępiacie. Jest to dla mnie wielka pociecha... Arykty jest odległe od Akmolińska jakieś 120 km... Teraz autobus chodzi przez nasz sowchoz do rejonu (powiatu), a więc stosunkowo nietrudno się dostać, ale kiedy przyjechałem tutaj była rozpacz, ponad okropne błota ledwie czasem przeleciał jakiś samolot. Jeszcze z początkiem maja, ludzie którzy mnie odwiedzili, musieli trzy dnu czekać na powietrzną podróż” (K 8).

Moje losy układają się dziwnie dobrze. Roboty żadnej mi nie dają, z powodu słuchu, który trzeba leczyć. Pokazuje się jawnie, że tak samo ja nie mogłem znaleźć żadnej pracy i niesłusznie mnie zesłali. Mieszkam u dobrych naszych ludzi, którzy się troszczą o mnie, jak przedtem inni... Same Arykty to wciśnięta pomiędzy rozlane wody garstka domów. Jest szkoła, szpital, klub i parę magazynów. Co dzień spaceruję po stepie wdychając wiosenne powietrze. W powietrzu szybują czajki i jakieś nieznane mi maleńkie ptaszki. Podobno niedawno jeszcze jeżdżono tu wielbłądami, ale teraz ich nie widzę, tylko pastuchów na koniach uganiających się za stadami. Słowem: egzotyka i niemal idylla. Tylko kiedy deszcz, to siedź człecze w domu, bo gumowych butów jeszcze mi nie przywieźli... Będę pisał do Moskwy, do pełnomocnika od spraw wyznań, bo właśnie w drodze do niego zostałem zatrzymany. Jest wiele spraw do wyjaśnienia, a teraz jest inne nastawienie, jak w czasie gdy mnie zdjęto z pracy. Mój kazus wygląda na anachronizm. Nie traćmy nadziei więc, że sprawy wezmą inny obrót” (66,2). Wyczuwa się, że ta “egzotyka i idylla”, to przede wszystkim dla uspokojenia siostry.

"Vidpoczynok"

“ВІДПОЧИНОК”

Через те, що має багато часу, просить про книжки, хоче знати, що у нас діється, тому що Церква у Польщі обходить тисячоліття християнства. “Дуже дякую тобі за книжки, але признаюся, що “Вірші” не дуже читав, тому що об’явився любитель поезії, котрому із вдячності віддав книжку. Ти також зворушився б, коли б хтось йшов пішки вісім годин, щоб Тебе відвідати, а при тому, що це ще був племінник Марш. Малін.” (К 9).Сестрі також дякує за книжки. “Для мене це добродійство, тому що стільки маю польського слова. Живу серед самих німців, котрі дуже доброзичливі, але польського живого слова не замінять... Сьогодні скінчиться травень. Майже щодня співав нашу польську літанію, сам один на цвинтарі. Часом повторювали мені степові вітри... Жодної праці мені не дають. Сам займаюся - як усюди, трохи палітурником, трохи так, як давніше, але нині очевидно менше, тому що не виїжджаю з району. На цьому полягає моє поселення (зіслання). На матеріальні умови не можу нарікати. Мешкаю у старшого подружжя” (66, 4). У вільний час оправляє книжки. “У майстерні наш добросердечний Мартин із Кохем. Не знав, що він у німців такий популярний. Його “Золоті Ключі” і “Мартенгартени” знаходяться майже у кожному домі” (К 9).

Знайомі з України присилають йому посилки, а також відвідують його і привозять, що потрібно. Одним словом, піклуються про нього, може ліпше, ніж тоді, коли був серед них. Згадує часом, що слабшає йому слух і випадають зуби, але цим дуже не переймається, подібно є з гіпотонією “... хотіли мене вислати до значно дальшого радгоспу помічником пастуха. Сказав, що ніколи не сидів на коні, зрештою голова мені крутиться і не міг би ганяти за баранами. Лікар признав гіпотонію, призначив мені уколи і тимчасово дали мені спокій... нині незносна спека, мозок не дуже працює” (К 9).

У суботу на саме Преображення Господнє - знайшовся на новому місці. Летів літаком, отже, це не тривало дуже довго, але Аршатинськ від Арикти розділяє біля 350 км... Усе тут для мене чуже, тому що зустрічаю переважно чорні косоокі обличчя. Німців є пару родин, але лютерани, а властиво ніякі. Старших зовсім немає - сама молодь... Сюди привезли мене на роботу - напевне тому, що ми написали скаргу до Генеральної Прокуратури, що протягом п’ятьох місяців тримають мене без заняття. Тут також ще на роботу не ходжу, але сказали, що буду працювати на зважуванні збіжжя. Мені дали окрему кімнатку і за це їм вдячний, тому що маю якусь свободу. Натомість, не можу нікуди виїжджати. Йшлося мабуть про те, щоб не мав ні з ким контакту. Життя тут дуже скромне. Столуюся в їдальні, де меню дуже обмежене, позбавлене вітамінів” (66, 10). Умови замешкання також дуже примітивні: ліжко з матрацом і стіл на стояках. Решту мусив добути власними силами, чи отримав від приятелів, котрі його тут відвідують, а інші пишуть листи і присилають посилки. “Що мені тут справляє приємність - це прогулянки, тобто багатогодинні екскурсії по околиці, тому що тут не монотонний степ, як у Арикти - а пагорби, скали і багата флора” (66, 11).

І читає, деякі книжки по два рази, тому що немає нових. “Аршатинський радгосп - це так як вівцерадгосп, однак же з вівцями у властивому чи переносному значенні немаю стосунків. Поставили мене на роботу кочегаром у пекарні, супроти того, що тяжко працювати не можу. Тим часом рубаю дрова, але і це є трохи мучеництвом. Найгірше, що не дозволяють мені звідси виїжджати, хоча мені треба лікувати вуха і вставляти зуби, тому що дуже випадають - може брак вітамінів. Сюди доїзд можливий тільки літаком... Однак за все Deo gratias, якщо моя мізерна жертва на щось знадобиться. За Вл. і Л. відправив (св. Месу). Усе мені донось” (К 10).

Однак і звідси мені вдається привозити Христа. “Був на давньому місці, тому що їздив у гості. Була безмірна радість. Ані дівчатка мали Найсвятіше (йдеться про Перше Святе Причастя). Мусиш це розуміти, як я пишу. Це все винагороджує мене за всі мої труднощі. Отримав направлення до ларинголога в Целінограді й буду там на твої іменини. Отже, бачиш, що не тільки усміхаюся, але сердечно сміюся з того, що з мене роблять” - пише до сестри (66, 12). Однак не з кожного погляду рожево. “Взагалі відносяться до мене, як до якоїсь чужої людини, котрій не хочеться працювати, а що знає мови, отже, може бути “шпіоном. Очевидно, ці інформації прийшли зверху, тому тримають мене на прив’язі... Тим більше тужу за братами” (66, 13).

 

ЗВІЛЬНЕННЯ

Врешті надійшов радісний день. “Від 16 листопада я вільний. Власне в самий день М. Б. Остробрамської, де за мене молилися, комендант “поздоровив мене з освобождєнієм”... Нині чекаю на Ваше розпорядження. Постановив собі нічого не встановляти й віддатися рішенню в ім’я послушності... Уповаю, що сам Г. Бог надихне, що буде корисне для Його слави... Моє здоров’я також поправляється, що пов’язане одне з другим... Думаю, що жодні родинні погляди не заважать у Вашому рішенні” (К 12).

 

ПОВЕРНУТИСЯ ДО КРАЮ&

На жаль, вільність не довго тривала, тому що ледве місяць, який провів у Акмолінську. “... 22 грудня, перед самими Святами, несподівано мене вивезли в дім інвалідів. Опинився серед різного роду калік і хворих бідняків і це в найурочистіший наш день. У палаті нас семеро, немає жодної свободи і тільки завдячую особливому Провидінню, що міг відправити Пастирку, при цьому духовно єднався з Вами” (66, 18). Очевидно перебування в радгоспі його дуже змучило, а може під впливом сестри, постановляє старатися про повернення до Польщі й радить їй, щоб і вона написала в цій справі до польського посольства в Москві.

Проте удається йому виїхати, тобто втекти з дому інвалідів. 17 березня 1967 року пише до Кракова: “Пишу поквапно, тому що маю мало часу. Від першої середи по Масниці мешкаю тимчасово в Целінограді, а вже тиждень, як подав документи на виїзд і чекаю... Може після Свят буду у Вас, а нині треба використати час. Deo gratias (К 15). Працює вдень і вночі, а більше вночі, їздить до різних скупчень католиків і не має навіть часу для писання листів.

 

У ПОЛЬЩІ

Так промайнув о. Серафимові 1967 рік і половина 1968 року. Літом цього ж року померла в Стальовій-Волі його сестра і з приводу її похорон вдалося йому приїхати до Польщі. У Польщі залишився на два роки, але багато місяців із цього пролежав у шпиталі у Вроцлаві. Під час перебування у Варшаві, в нашому монастирі наступила у нього кровотеча з легенів і це був сигнал, що мусить піддатися шпитальному лікуванню і операції. Після виходу з шпиталю був якийсь час у Тенчині на видужуванні. Про його перебування в краї дізналися давні парафіяни з Волині й засипали його листами з усіх сторін Польщі, а також часто його відвідували. Пишуть також, і то часто, а навіть його відвідують, парафіяни з Казахстану і просять про повернення, а йому також “впродовж сниться праця на давньому місці” (К 24).

 

ПОВТОРНА СПОКУСА

Однак племінники, мешкаючі у Вроцлаві, вирішили затримати його в Польщі на постійно, до цього були схильні також настоятелі, й він під їх впливом навіть зробив певні кроки в радянському консульстві в Познані. Однак переконаний, що це не Божа воля. Тож пише до о. Провінціала: “Звичайно, піддамся кожному рішенню, але вважаю, якщо Господь Бог нами керує, то не можна форсувати свою волю... Не маю великих амбіцій, але думаю, що якщо хтось має право “там” жити, то повинен безсумнівно це використати в будь-якій формі, в якій це можливе, хоча б це мало бути якесь удаване животіння” (К 26).

"Odpoczynek"

“ODPOCZYNEK”

Ponieważ ma dużo czasu prosi o książki, gazety, bo chce wiedzieć, co się u nas dzieje, przecież Kościół w Polsce obchodzi tysiąclecie chrześcijaństwa. “Dziękuję Ci bardzo za książki, ale przyznam się, że “Wiersze” nie bardzo czytałem, bo zjawił się miłośnik poezji, któremu z wdzięcznością oddałem książkę. Ty byś też się wzruszył, gdyby kto szedł pieszo osiem godzin, żeby Cię odwiedzić, a przy tym gdyby to był siostrzeniec Marsz[ałka] Malin[owskiego]” (K 9). Siostrze również dziękuję za książki. “Jest to dla mnie dobrodziejstwo, bo tyle mam polskiego słowa. Żyję wśród samych Niemców, którzy są bardzo życzliwi, ale polskiego żywego słowa nie zastąpią... Dzisiaj kończy się maj. Prawie co dzień śpiewałem naszą polską litanię sam jeden na cmentarzu. Czasem wtórowały mi stepowe wiatry... Pracy żadnej mi nie dają. Sam zajmuję się - jak wszędzie, trochę introligatorką, trochę tak jak dawniej, ale teraz oczywiście mniej, bo nie wyjeżdżam poza rejon. Na tym polega moje posielenie (zesłanie). Na warunki materialne nie mogę narzekać. Mieszkam przy starszym małżeństwie” (66, 4). W wolnym czasie oprawia książki. “Na warsztacie nasz poczciwy Marcin z Kochem. Nie wiedziałem, że jest on u Niemców tak popularny. Jego “Złote klucze” i “Martengarteny” znajdują się prawie w każdym domu” (K 9).

Znajomi z Ukrainy przysyłają mu paczki, a także odwiedzają go i przywożą, co potrzeba. Jednym słowem troszczą się o niego, może lepiej niż gdy był wśród nich. Wspomina czasem, że słabnie mu słuch i wypadają zęby, ale się tym zbytnio nie przejmuje, podobnie jest z hipotonią. “...chcieli mnie wysłać do znacznie dalszego sowchozu na pomocnika pastucha. Powiedziałem, że nigdy nie siedziałem na koniu, zresztą głowa mi się kręci i nie mógłbym uganiać za baranami. Lekarz przyznał hypotonię, zaordynował zastrzyki i na razie dali mi spokój... teraz nieznośne upały, mózgi nie bardzo pracują” (K 9).

W sobotę - na samo Przemienienie Pańskie - znalazłem się na nowym miejscu. Leciałem samolotem, więc nie trwało to zbyt długo, ale Arszatyńsk od Arykty dzieli około 350 km... Wszystko tu dla mnie obce, bo spotykam przeważnie czarne kosookie twarze. Niemców jest parę rodzin, ale luteranie a właściwie niejacy. Starszych nie ma wcale - sama młodzież... Przywieźli mnie tu na robotę - zapewne dlatego, że napisaliśmy skargę do Generalnej Prokuratury, że przez pięć miesięcy trzymają mnie bez zajęcia. Tu też do roboty jeszcze nie chodzę, ale powiedzieli, że będę pracował przy ważeniu zboża. Dali mi oddzielne mieszkanko i za to jestem im wdzięczny, bo mam jaką taką swobodę. Natomiast nie mogę nigdzie wyjeżdżać. Chodziło pewnie o to, żebym z nikim nie miał kontaktu. Życie tu mocno skromne. Wiktuję się w stołówce, gdzie menu bardzo ograniczone, pozbawione witamin” (66, 10). Warunki mieszkaniowe także bardzo prymitywne: łóżko z materacem i stół na stojakach. Resztę musiał zdobyć własnym wysiłkiem lub otrzymał od przyjaciół, którzy go tutaj odwiedzają, a inni piszą listy i przysyłają paczki. “Co mi tu przyjemność sprawia - to przechadzki, raczej wielogodzinne wycieczki w okolicę. Bo tu nie monotonny step, jak w Arykty - ale pagórki, doliny, skały i obfita flora” (66, 11).

I czyta, niektóre książki po dwa razy, bo nie ma nowych. “Sowchoz Arszatyński jest to par excelence owcesowchoz, jednakże z owcami we właściwym czy przenośnym znaczeniu nie ma do czynienia. Postawiono mnie na robotę koczegara w piekarni, mimo że pracować ciężko nie mogę. Na razie rąbię drzewo, ale i to jest trochę męczące. Najgorzej, że nie pozwalają mi stąd wyjeżdżać, choć trzeba mi leczyć uszy i stawiać zęby, bo gwałtownie wypadają - może brak witamin. Dojazd jest tu możliwy tylko samolotem... Za wszystko jednak Deo gratias, jeśli moja nędzna ofiara na coś się przyda. Za Wł. i L. odprawiłem (Mszę św.). Wszystko mi donoś” (K 10).

Jednak i stąd udaje mi się przywozić Chrystusa. “Byłem na dawnym miejscu, bo jeździłem w gości. Było radości niemiara. Ani dziewczynki miały Najświętszą (chodzi o Pierwszą Komunię św.). Musisz to rozumieć, jak się pisze. To wszystko wynagradza mi wszelkie trudy. Otrzymałem skierowanie do laryngologa w Celinogradzie i będę tam na Twoje imieniny. Widzisz więc, że nie tylko się uśmiecham, ale śmieję się serdecznie z tego, co ze mną robią” - pisze do siostry (66, 12). Jednak nie pod każdym względem jest różowo. “W ogóle odnoszą się do mnie jak do jakiegoś obcego człowieka, któremu nie chce się pracować, a że zna języki, więc może być “szpionem”. Widocznie tego rodzaju informacje przyszły z góry, dlatego trzymają mnie na uwięzi... Tym bardziej tęsknię za braćmi” (66, 13).

 

ZWOLNIENIE

Nadszedł wreszcie radosny dzień. “Od 16 listopada [1966] jestem wolny. Właściwie w samym dniu M[atki] B[ożej] Ostrobramskiej, gdzie się za mnie modlili, komendant ,,pozdrowił mnie oswobożdieniem”... Teraz czekam na Wasze rozporządzenie. Postanowiłem sobie nic nie sugerować i poddać się decyzji w imię posłuszeństwa... Ufam, że sam P.[an] Bóg natchnie, co będzie pożyteczne dla chwały Jego... Moje zdrowie też się poprawia, co pozostaje w związku jedno z drugim... Myślę, że żadne rodzinne względy nie zaważą na Waszym postanowieniu” (K 12).

 

WRÓCIĆ DO KRAJU?

Niestety, wolność niedługo trwała, bo zaledwie miesiąc, który spędził w Akmolińsku. “22 grudnia, przed samymi Świętami, wywieźli mnie niespodziewanie do domu inwalidów. Znalazłem się wśród różnego rodzaju kalek i chorych biedaków i to w najuroczystym dla nas dniu. W pałacie sala jest nas siedmiu, nie ma żadnej swobody i tylko szczególnej Opatrzności zawdzięczam, że mogłem odprawić Pasterkę, przy czym łączyłem się duchem z Wami” (66, 18). Widocznie pobyt w sowchozie już go bardzo zmęczył, a może pod wpływem siostry, postanawia starać się o pozwolenie na powrót do Polski i radzi jej, żeby, i ona napisała w tej sprawie do ambasady polskiej w Moskwie.

Tymczasem jednak udaje się mu wyjechać czyli uciec z domu inwalidów. 17 marca 1967 r. pisze do Krakowa: “Piszę dorywczo, bo mam mało czasu. Od Popielca mieszkam czasowo w Celinogradzie, a od tygodnia złożyłem dokumenty na wyjazd i czekam... Może po Świętach będę u Was, a teraz trzeba wykorzystać czas. Deo gratias” (K 15). Pracuje we dnie i w nocy, a raczej więcej w nocy, jeździ po różnych skupiskach katolików i nie ma nawet czasu na pisanie listów.

 

W POLSCE

Tak upłynął o. Serafinowi rok 1967 i połowa 1968 r. W lecie tego roku zmarła w Stalowej Woli jego siostra i z okazji jej pogrzebu udało mu się przyjechać do Polski. W Polsce pozostał dwa lata, lecz wiele miesięcy z tego przeleżał w szpitalu we Wrocławiu. Podczas pobytu w Warszawie, w naszym klasztorze nastąpił u niego wylew krwi z płuc i to był sygnał, że musi się poddać leczeniu szpitalnemu i operacji. Po wyjściu ze szpitala był jakiś czas w Tenczynie na rekonwalescencji. O Jego pobycie w kraju dowiedzieli się dawni parafianie z Wołynia i zasypywali go listami ze wszystkich stron Polski, a także często go odwiedzali. Piszą także, i to często, a nawet go odwiedzają, parafianie z Kazachstanu i proszą o powrót, a jemu także “wciąż śni się praca na dawnym miejscu” (K 24).

 

PONOWNA POKUSA

Tymczasem siostrzeńcy mieszkający we Wrocławiu postanowili zatrzymać go w Polsce na stałe, skłaniali się do tego również przełożeni i on pod ich wpływem nawet poczynił pewne kroki w konsulacie radzieckim w Poznaniu. Jest jednak przekonany, że to nie jest wola Boża. Pisze więc do o. Prowincjała: “Oczywiście poddam się każdej decyzji, ale uważam, że jeżeli P. Bóg nami kieruje, to nie można forsować swojej woli... Nie mam wielkich ambicji, ale myślę, że jeżeli kto ma prawo ,,tam” żyć, to powinien bezwzględnie to wykorzystać, w jakiejkolwiek formie to możliwe, choćby to miało być jakieś niepozorne wegetowanie” (K 26).

Znovu Kazachstan

ЗНОВУ В КАЗАХСТАНІ

Божа воля об’явилася так, що в липні 1970 року о. Серафим був у Казахстані. “... не жалкую, що виїхав до Азії... Просто опинився у своїй стихії та серед своїх людей... У нас панує досить зносна атмосфера. У Целінограді дозволили купити дім” (на каплицю) (К 30). Але тут переважно німці, отже, просить про різну літературу з німецької мови. У вересні знайшовся в Алма-Аті, столиці Казахстану, і має надію, що його зареєструють, якщо буде мати якусь нерухомість, наприклад дім, і про це думає. Цей проект був безрезультатним.

Отже, не маючи постійного місця праці, став душпастирем для тих, котрі взагалі позбавлені священика, можливості участі у святій Месі й прийняття Таїнств. Їде туди, де інші не відважилися б їхати: Новосибірськ, Красноярськ, відвідує поляків у тайзі - це його буде вже постійна праця. Очевидно не залишає поляків і німців в околиці Целінограду й Красноярська, та буває так, що “сторожа безпеки” застає його при виконуванні літургічних функцій, але так як це німці, то наказують тільки негайно виїхати з цієї місцевості й на цьому закінчується.

Буває також у Естонії й у Латвії, де працюють після відбуття кари в таборах п’ятеро капуцинів з Риги, члени Баварської провінції. Не минає також Львова, Вільнюса і Волині. Однак часом тужить за монастирською тишею. Бачить, що слух йому слабне і, не зважаючи на апарат, трудніше нав’язувати з людьми контакт. Тому також пише: “Тут почуваюся щораз менше потрібним, хоча і жаль мені цих решток, котрі до решти гинуть. Крім цього почуваю себе непогано та інколи дізнаю потіхи” (К 63).

 

ПОВЕРНЕННЯ ХВОРОБИ

Буває і на Україні. “На Україні почуваюся гірше ніж у Казахстані. Псуються легені й серце слабо працює. Guotibie morior (щоденно помираю), але не переймаюсь нічим і повертаюся до своїх. Щодо виїзду до Польщі, властиво не вагаюся, тільки віддаю все на Боже Провидіння. Якщо буду непотрібний і непридатний, розпочну старання. Нині ще все неясно” (К 65). А після двох місяців повідомляє: “Щодо мого здоров’я - не можна брехати. Останнім часом хвороба генерально атакує, внаслідок чого ліва легеня була майже зовсім знищена і результат опереції анульований. Хотіли мене покласти до шпиталю, але я не погодився, бажаю жити й помирати серед своїх. Немає в цьому жодної амбіції, тільки проста корисливість, щоб мати святу Месу та турботливу опіку” (К 67).

Очевидно розсуд продиктував інше, тому що за декілька тижнів, 22 травня 1974 року, пише: “Вже другий тиждень знаходжуся в туберкульозному шпиталі в Таінчі (Красноармійськ). Маю тут добрі умови, тому що кожен день можу бути вдома, отже, це найважливіше. При цьому піклується про мене персонал, у якому є наші. Колють мене спереду і ззаду, дають глюкозу, вітаміни та напихають ліками. Подібно паличок немає, тільки велике ослаблення серця. Може із цього лікування і щось вийде” (К 68). “Щоденно рано відправляю червневе Богослужіння, а неділя зовсім вільна. Використовуємо як можна. Боже Тіло було прекрасне, з вівтарями! а як же!” (К 69).

 

У ЛЬВОВІ

Перебування в шпиталі закінчилося, 25 липня писав: “... нещодавно виписали з шпиталю. Не знаю, що це власне означає, бо відчуваю себе слабенько” (К 70). Очевидно почуваюся ліпше, тому що вибрався до Львова і повідомляє, що там: “вночі з 28 на 29 серпня наступив у мене раптовий вибух крові з легень, внаслідок чого відвезли мене до шпиталю... Маю велику підозру на рак , хоча мені цього поки що не говорять, а в такому разі справа була б короткою... Смерть переміг Він Один і тому не є страшною. У кожному разі розраховую на Ваші молитви, щоб вдалося переступити поріг тягарів, але також не з порожніми руками... Нехай виконається воля Господня” (К 71). “Хірург пропонує операцію з незначним процентом благополучного результату. Треба видалити решту лівої легені, яка тільки перешкоджає. При цьому всьому нічого мені конкретно не болить” (К 73). І впродовж марить про працю, делегації приїжджають аж до Львова. У січні 1975 року відвідав його, на прохання о. Провінціала, о. Флоріан Несторовський. Турботливою опікою оточував його також о. Рафал, францисканець, парох катедри, не говорячи про львівську Полонію. Врешті вийшов із шпиталю, але цілий цей рік перебував то у добрих знайомих, то в шпиталі, але, однак, давнього здоров’я не повернув. Навіть виїзд до Латвії, для укріплення серця і легенів, небагато поміг. Остаточно приїхав до Рівного і тут зареєструвався. Із давніх парафіян залишилися тільки рештки, а в костелі розмістили кіно “Глобус”. Однак курсує між Львовом і Рівним. “Однак переношу тужачу душу на казахстанські степи, звідки мені постійно пишуть... Моє здоров’я береться боронитися, як жертва на морі - то вибирається на верх, то знову погружається” (К 85).

 

ЩЕ РАЗ КАЗАХСТАН

І ця туга за вірними в Казахстані перевершила хворобу і слабкість, коли ж в наступному листі писав: “У моєму житті пройшли основні зміни. На саме Успіння (1976) повернувся на давнє місце. Потім у Львові все забрали, так як давніше деінде. Історія повторюється. “Як Мені, так і вам”. (Це делікатна згадка про ревізію, яку зробили в його знайомих у Львові). Шкода, що туди вислав, мабуть усе пропало” (К 86). У вересні відправився до Радянського Союзу о. Ремігіуш на запрошення о. Гладисевича, котрий має парафію в Полонному, на Україні, тут зустрів о. Серафима і заохочував його до повернення. У листі так про це згадує: “Semper paratus sum (завжди готовий) - немає жодного бажання, яке не згідне з Божою волею і Настоятелів” (К 87). Їде також до Ленінграду, де давно лічить його віддана лікарка-гомеопатистка. “Після Ленінграду почуваюся терпимо... Усе йде якось чудово, хоча на це не заслуговую. Декілька місяців тому лікар мене запевнив, що легені чисті, натомість знайшов виразку кишечника. Через місяць сказав, що виразки немає і не знає як зникла” (К 88).

Znowu Kazachstan

ZNOWU W KAZACHSTANIE

Wola Boża objawiła się w ten sposób, że w lipcu 1970 r. o. Serafin był w Kazachstanie. “...nie żałuję, że wyjechałem do Azji... Po prostu znalazłem się w swoim żywiole i wśród swoich ludzi... U nas panuje dość znośna atmosfera. W Celinogradzie pozwolili kupić dom” (na kaplicę) (K 30). Ale tu są przeważnie Niemcy, prosi więc o różne pomoce w języku niemieckim. We wrześniu znalazł się w Ałma-Acie, stolicy Kazachstanu, i ma nadzieję, że tam go zameldują, jeżeli będzie miał jakąś nieruchomość, np. domek i o tym myśli. Projekt ten nie doszedł do skutku.

Nie mając więc stałego miejsca pracy, stał się duszpasterzem dla tych, którzy są pozbawieni zupełnie widoku księdza, możności uczestniczenia we Mszy św. i przyjmowania sakramentów. Jedzie tam gdzie inni nie odważyliby się jechać: Nowosybirsk, Krasnojarsk, Kańsk, odwiedza Polaków w tajdze — to dla niego będzie już stała trasa. Oczywiście nie opuszcza Polaków i Niemców w okolicy Celinogradu i Krasnoarmiejska i bywa tak, że ,,stróże bezpieczeństwa” zastają go przy czynnościach liturgicznych, ale ponieważ są to Niemcy, więc każą tylko natychmiast wyjechać z tej miejscowości i na tym się kończy.

Bywa także w Estonii i na Łotwie, gdzie pracuje po odbyciu kary obozu pięciu kapucynów z Rygi, członków prowincji Bawarskiej. Nie omija także Lwowa, Wilna i Wołynia. Czasem tęskni jednak za ciszą klasztorną. Widzi, że słuch mu słabnie i pomimo aparatu trudniej nawiązywać kontakt z ludźmi. Dlatego też pisze: “Tutaj czuję się coraz mniej potrzebny, choć żal mi i tych resztek, które doszczętnie giną. Poza tym czuję się nieźle i niekiedy doznaję pociechy” (K 63).

 

NAWRÓT CHOROBY

Bywa i na Ukrainie. “Na Ukrainie czuję się gorzej niż w Kazachstanie. Psują się płuca i serce słabo pracuje. Quotidie morior (codziennie umieram) ale nie przejmuję się niczym i wracam do swoich. Co do wyjazdu do Polski, właściwie się nie waham, tylko zdaję wszystko na Opatrzność Bożą. Jeżeli będę niepotrzebny i nieużyteczny, rozpocznę starania. Teraz jest wszystko jeszcze niejasne” (K 65). A po dwu miesiącach donosi: “Co do mojego zdrowia nie można mieć złudzeń. W ostatnich czasach choroba przepuściła generalny atak, wskutek czego lewe płuco zostało prawie zupełnie zniszczone i rezultat operacji anulowany. Chcieli mnie położyć w szpitalu, ale się nie zgodziłem, woląc żyć i umierać wśród swoich. Nie mam w tym żadnej ambicji, tylko proste wyrachowanie, żeby mieć Mszę św. i troskliwą opiekę” (K 67).

Widocznie jednak rozsądek podyktował co innego, bo za parę tygodni, 22 maja 1974 r., pisze: “Już drugi tydzień znajduję się w przeciwgruźliczym szpitalu w Tainczy (Krasnoarmiejsk). Mam tu dobre warunki, ponieważ każdy dzień mogę być w domu, a więc to najważniejsze. Przy tym troszczy się o mnie personel, w którym są nasi. Kłują mnie z przodu i z tyłu, dają glukozę, witaminy i napychają lekarstwami. Podobno prątków nie ma, tylko duże osłabienie serca. Może i co wyjdzie z tego leczenia” (K 68). “Codziennie rano odprawiam nabożeństwo czerwcowe, a niedziela jest zupełnie wolna. Wykorzystujemy jak można. Boże Ciało było piękne, z ołtarzami! a jakże!” (K 69).

 

WE LWOWIE

Pobyt w szpitalu się skończył, 25 lipca pisał: “...onegdaj zostałem wypisany ze szpitala. Nie wiem, co to właśnie znaczy, bo czuję się słabiutko” (K 70). Widocznie jednak poczuł się lepiej, bo wybrał się do Lwowa i donosi, że tam “w nocy z 28 na 29 sierpnia nastąpił u mnie gwałtowny wybuch krwi płucnej, wskutek czego odwieziono mnie do szpitala... Mam duże podejrzenie na raka, choć mi tego na razie nie mówią, a w takim razie sprawa byłaby krótka... Śmierć zwyciężył On Jeden i dlatego nie jest straszna. W każdym razie liczę na Wasze modlitwy, żeby udało się przekroczyć próg ciężarów, ale i też nie z próżnymi rękami... Niech wola Pańska się spełni” (K 71). “Chirurg proponuje operację z nieznacznym procentem pomyślnego wyniku. Trzeba usunąć resztkę lewego płuca, które tylko przeszkadza. Przy tym wszystkim nie mi konkretnie nie dolega” (K 73). I ciągle marzy o pracy, bo delegacje przyjeżdżają aż do Lwowa. W styczniu 1975 r. odwiedził go z polecenia o. Prowincjała, o. Florian Nestorowski. Troskliwą opieką otaczał go także o. Rafał, franciszkanin, proboszcz katedry, nie mówiąc o Polonii lwowskiej. Wreszcie wyszedł ze szpitala, ale cały ten rok przebywał to u dobrych znajomych, to w szpitalu, bo jednak dawnego zdrowia nie odzyskał. Nawet wyjazd na Łotwę dla wzmocnienia serca i płuc nie wiele pomógł. Ostatecznie przyjechał do Równego i tam się zameldował. Z dawnych parafian pozostały tylko resztki, a w kościele urządzono kino “Globus”. Oscyluje jednak między Lwowem i Równem. “Tymczasem przenoszę duszę utęsknioną raczej na stepy kazachstańskie, skąd mi ciągle piszą... Moje zdrowie usiłuje się bronić, jak rozbitek na morzu — raz wydobywa się na wierzch, to znów pogrąża” (K 85).

 

JESZCZE RAZ KAZACHSTAN

I ta tęsknota do wiernych w Kazachstanie przezwyciężyła chorobę i słabość, gdyż w następnym liście pisał: “W moim życiu zaszły zasadnicze zmiany. Na samo Wniebowstąpienie (1976) powróciłem na dawne miejsce. Potem we Lwowie zabrali wszystko, tak jak dawniej gdzie indziej. Historia się powtarza. “Jak Mnie, tak i was”. (Jest to delikatna wzmianka o rewizji, którą zrobiono u jego znajomych we Lwowie). Szkoda, że tam wysłałeś, pewnie wszystko przepadło” (K 86). We wrześniu udał się do Związku Radzieckiego o. Remigiusz na zaproszenie ks. [Andrzeja] Gładysiewicza, który ma parafię w Połonnem, na Ukrainie, tam spotkał o. Serafina i zachęcał go do powrotu. W liście tak o tym wspomina: “Semper paratus sum (zawsze jestem gotów) — nie mam żadnego życzenia, które by się nie zgadzało z wolą Bożą i Przełożonych” (K 87). Jeździ także do Leningradu, gdzie od dawna leczy go bardzo oddana lekarka homeopata. “Po Leningradzie czuję się możliwie... Wszystko idzie jakoś cudownie, choć na to nie zasługuję. Parę miesięcy temu lekarz mnie zapewnił, że płuca czyste, znalazł natomiast wrzód kiszek. Po miesiącu powiedział, że wrzodu nie ma i że nie wie jak zniknął” (K 88).

Ostanni misjaci

ОСТАННІ МІСЯЦІ

Переживає останні місяці свого життя і листи його щораз дужче душевніші. Оце передостанній лист, який дійшов до нас. “Пишу на станції, тут, де був десять років тому в інших умовах. Об’їжджаю ці місця, як станції Хресної Дороги, а заодно пам’ятки Божого помилування. Нині тут зовсім інші настрої. У Караганді будують костел, у Таінчі мають каплицю і відвідує їх Олександр (францисканець) з Кустанаю”. (Цю каплицю розмістили, дякуючи великим зусиллям власне о. Серафима і на жаль не було йому дано відправити в ній святу Месу - хоча він про це в жодному листі не згадує - тому що місцева влада пригрозила костельному комітетові, що зачинить каплицю, якщо дозволять у ній відправити о. Кашубі). “Я маю ще інші завдання, про які вже писав: затикати дири і шукати уламків... Непомітно пройшла десята річниця моєї подорожі від Арикти до Аршатинська, а в майбутньому чекає двадцята річниця мого вигнання з Рівного. Усе чудово. Нічому не дивуюся, а за все дякую, як Павло, радуюся турботами, хоча тут немає порівняння. Мабуть тут залишуся ще до кінця червня і можеш писати до Єви (в котрої був приписаний у Целінограді), але на Алоїза вже не встигнете, врешті, ця світськість Вас не обходить, а до Серафима далеко. Це також, що 17 червня переступаю поріг 67, також не має значення, але Вашим молитвам завдячую таке довге тривання” (К 93, 15. VI. 77).

І останній лист, написаний за півтора місяці до смерті, коли ще мав різні плани, всупереч серйозному стану здоров’я. “Пишу лежачи, отже, кістляво - ледве, ледве відправляю - і снується марево відсіченої голови... Вистачило декілька трудних ночей і показалося щось серйозне. Трудно викарабкатися, але не жалкую, тому що чекали чотири роки... А нині мої мрії. Отож Казахстан, а скоріше Середня Азія переживає апостольські часи. Мають каплицю: Таінча, Кустанай, Караганда, Алма-Ата, Фрунзе, Джамбул і, далеко на південь, Душанбе. Усюди ентузіазм, життя” (К 94, 6. VII. 77). Отож мріє про якусь парафію, щоб мати змогу осісти на місці та працювати, єднати людей з Богом і приносити їм Христа.

 

ХАРАКТЕРИСТИКИ

У кінці хотів би привести характеристики двох осіб, котрі о. Серафима добре знали. О. Роман Янковський, дев’яностолітній старець, мешкаючий у Житомирі так пише: “Я впродовж ще під враженням смерті о. Серафима. Дійсно, це була незвикла людина. Мало сказати, що це був місіонер - це був правдивий Homo Dei (Божий Діяч). Коли згадую його розповіді про паломництва, або коли згадую, як принагідний його сповідник, його визнання, то переконуюся, що мав у героїчному ступені теологічні чесноти: віру, надію і любов. Ніколи не шукав вигідної ситуації. Ніколи не дався намовити, щоб декілька днів відпочити у мене - завжди десь спішив - “тому що там чекають, тому що там треба щось зробити” (18. X. 77).

І характеристика Ірини Заппе, львів’янки, в котрої часто затримувався о. Серафим. “Як відомо, наш Дорогий Померлий постійно подорожував. Найчастіше без жодних вигод, а навіть без найпримітивніших санітарних і гігієнічних умов. З’являвся там, де вважав, що є потрібний, і де ніхто не мав би відвагу вибратися. Служив там найбільш потребуючим і, по-людськи говорячи, - не маючим надії на заспокоєння своїх душевних потреб. Дивував нас, особливо в останніх роках Свого працьовитого життя тим, що в різних умовах, серед людей, зберіг прекрасні риси св. Франциска: правдиву убогість, покору і любов ближнього до цілковитого забуття про Себе. Для всіх був однаково відданий і жертовний, без погляду на різні національності, лише свої думки сердечно довіряв землякам. Не перебільшу, коли скажу, як врешті й інші, що був гідний святості священик, був героєм, котрим можемо гордитися” (15. X. 77).

Так жив, працював і страждав О. Серафим Кашуба, правдивий син св. Франциска, місіонер Волині, Казахстану і Сибіру.

 

МОЛИТВА

Всемугутній, вічний Боже, Сотворителю всесвіту, котрий підтримуєш усе в існуванні, покажи міць своєї могутності й обдаруй усю людську родину своїми благодаттю і миром. Ти з незрозумілої любові до людей послав на світ свого Єдинородного Сина Ісуса Христа, щоб у Ньому всі отримали пробачення гріхів і осягнуіли вічне визволення через участь у Твоєму Царстві життя і несмертельності: споглянь з любов’ю на усі народи землі, пошли герольдів Євангелії до тих, котрі Тебе ще не знають, визволи їх з кайданів неволі й обдаруй тією вільністю, яка походить від Твого милосердя.

Споглянь, о Господи, через нову надію зміцни тих, котрі страждають і нині терзання й переслідування в цьому відношенні, що хочуть Тебе любити, виконувати Твої заповіді й служити в щоденному своєму житті. Вчини, всемогутній Боже, щоб з Хреста Твого Сина Єдинородного черпали силу і міць для тривання при Тобі і могли досягнути перемоги через зброю віри і міць Твоєї любові.

Збережи, о Господи, усю людськість від загрози і нещастя війни, яка є плодом відкинення Тебе, Твоїх доріг і заповідей. Споглянь, Господи, на тих, котрі чекають на приход Христа і міццю своєї благодаті вчини, щоб відчинили для Нього свої серця, щоденне життя, щоб Твоє ім’я могло прославлятися між народами. Нехай на землі зносяться до неба храми, а в них вівтарі, на яких нехай складається безкривава жертва Тіла і Крові Христа за визволення світу і нехай проголошується Твоє слово, яке триває на віки.

Пошли, о Боже, нових робітників на жниво Твоє і дай сучасній людській родині мужніх і жертовних шафарів Твого Слова і Святих Таїнств, у яких Христос оприсутнює своє визвольне діло і вчини, щоб над світом засіяло Сонце Любові та справедливості й відкрилося небо.

Прийми, о Господи, до своєї слави тих, котрі для імені Ісуса Христа і помноження Твого возвеличення присвятили своє життя, сіяли зерно Євангелії визволення, підняли хрест і зазнали страждання, а навіть пролили мученицьку кров. Покажи своє милосердя мученицькій людськості, збуди розкаяння в серцях грішних і наведи на дороги покаяння і навернення, щоб усі, як вільні Твої Діти могли з любов’ю і радістю служити Тобі, тішитися Твоїми дарами і з’єднатися назавжди з Тобою, котрий живеш і царюєш через усі віки вічні. Амінь.

Ostatnie miesiące

OSTATNIE MIESIĄCE

Przeżywa ostatnie miesiące swego życia i listy jego są coraz bardziej uduchowione. Oto przedostatni list, jaki do nas doszedł. “Piszę na stacji, tam gdzie dziesięć lat temu znajdowałem się w innych warunkach. Objeżdżam te miejsca jak stacje Drogi Krzyżowej, a zarazem pamiątki zmiłowania Bożego. Teraz tu całkiem inne nastroje. W Karagandzie budują kościół, w Tainczy mają kaplicę i odwiedza ich Aleksander (franciszkanin) z Kustanaju”. (Kaplicę tę urządzono dzięki wielkim wysiłkom właśnie o. Serafina i niestety nie było mu dane odprawiać w niej Mszy św. - choć on o tym w żadnym liście nie wspomina - bo miejscowa władza zagroziła komitetowi kościelnemu, że zamknie kaplicę, jeżeli pozwolą w niej odprawiać ks. Kaszubie). “Ja mam jeszcze inne zadania, o których już pisałem: zatykać dziury i szukać ułomków... Niespostrzeżenie przeszła dziesiąta rocznica mojej wędrówki od Arykty do Arszatyńska, a w przyszłym czeka dwudziesta mojego wygnania z Równego. Wszystko jest cudowne. Niczemu się nie dziwię, a za wszystko dziękuję, jak Paweł raduję się w utrapieniach, choć tu nie ma porównania. Jeszcze do końca czerwca pewnie tu pozostanę i możesz pisać do Ewy (u której jest zameldowany w Celinogradzie), ale na Alojzego już nie zdążycie, zresztą ta świeckość Was nie obchodzi, a do Serafina daleko. To też, że 17 czerwca przekraczam próg 67, też nie ma znaczenia, ale modlitwom Waszym zawdzięczam tak długie trwanie” (K 93, 15. VI 77).

I ostatni list, pisany półtora miesiąca przed śmiercią, gdy miał jeszcze różne plany, pomimo poważnego stanu zdrowia. “Piszę leżąco, więc koślawo - odprawiam ledwie, ledwie - i snuję marzenia ściętej głowy... Wystarczyło parę trudnych nocy i pokazało się coś poważnego. Trudno się wykaraskać, ale nie żałuję, bo czekali cztery lata... A teraz moje marzenia. Otóż Kazachstan, a raczej Środkowa Azja przeżywa apostolskie czasy. Kaplice mają: Taincza, Kustanaj, Karaganda, Ałma-Ata, Frunze, Dżambuł i daleko na południu Duszanbe. Wszędzie entuzjazm, życie” (K 94, 6. VII 77). Marzy więc o jakieś parafii, żeby mógł osiąść na miejscu i pracować, jednać ludzi z Bogiem i przynosić im Chrystusa.

 

OPINIE

Na końcu chciałbym przytoczyć opinię dwu osób, które o. Serafina dobrze znały. Ks. Roman Jankowski, dziewięćdziesięcioletni staruszek mieszkający w Żytomierzu tak pisze: “Jestem jeszcze wciąż pod wrażeniem śmierci o. Serafina. Zaprawdę, był to niezwykły człowiek. Mało jest powiedzieć, że był to misjonarz — był to prawdziwy ‘Homo Dei’ (Mąż Boży). Gdy przypominam jego opowiadania o swoich peregrynacjach albo gdy wspomnę, jako przygodny jego spowiednik, jego wyznania, to nabieram przekonania, że miał w stopniu heroicznym cnoty teologiczne: wiarę, nadzieję i miłość. Nigdy nie szukał On jakieś wygodnej sytuacji. Nigdy nie dał się namówić, by parę dni wypocząć u mnie - zawsze się spieszył gdzieś – ‘bo tam czekają, bo tam trzeba coś wykonać’” (18. X 77).

I opinia Ireny Zappe, lwowianki, u której często zatrzymywał się o. Serafin. “Jak wiadomo nasz Drogi Zmarły był w ciągłej podróży. Najczęściej bez żadnych wygód, a nawet najprymitywniejszych, warunków zdrowotnych i higienicznych. Zjawił się tam, gdzie uważał, że jest potrzebny, a gdzie nikt inny nie miałby odwagi się wybrać. Służył tym najbardziej potrzebującym i po ludzku mówiąc nie mającym nadziei na zaspokojenie swych potrzeb duszy. Zdumiewał nas, zwłaszcza w ostatnich latach Swego pracowitego życia tym, że w rozmaitych warunkach, wśród ludzi, zachował piękne cechy św. Franciszka: prawdziwe ubóstwo, pokorę i miłość bliźniego do zupełnego zapomnienia o Sobie. Dla wszystkich był jednakowo oddany i ofiarny, bez względu na różne narodowości, lecz serdeczne swe myśli powierzał tylko rodakom. Nie przesadzę, jeżeli powiem, jak zresztą i inni, że był świątobliwym kapłanem, bohaterem, którym możemy się chlubić” (15. X 77).

Tak żył, pracował i cierpiał O. Serafin Kaszuba, prawdziwy syn św. Franciszka, misjonarz Wołynia, Kazachstanu i Syberii.

Opracował o. Albin Janocha OFMCap.

 

MODLITWA

Wszechmogący, wieczny Boże, Stwórco wszechświata, który podtrzymujesz wszystko w istnieniu, okaż moc swej potęgi i obdarz całą ludzką rodzinę swoją łaską i pokojem. Ty z niepojętej miłości do łudzi posłałeś na świat swego Jednorodzonego Syna Jezusa Chrystusa, aby w Nim wszyscy otrzymali przebaczenie grzechów i osiągnęli wieczne zbawienie przez udział w Twoim Królestwie życia i nieśmiertelności: wejrzyj z miłością na wszystkie narody ziemi, poślij heroldów Ewangelii do tych, którzy Ciebie jeszcze nie znają, wyzwól ich z kajdan niewoli i obdarz tą wolnością, która pochodzi z Twego miłosierdzia.

Racz, o Panie, przez nową nadzieję umocnić tych, którzy cierpią i dziś udręki i prześladowania z tego względu, że chcą Ciebie miłować, zachowywać Twoje przykazania i służyć w codziennym swoim życiu. Spraw, wszechmogący Boże, aby z Krzyża Twego Syna Jednorodzonego czerpali siłę i moc do trwania przy Tobie i mogli odnieść zwycięstwo przez oręż wiary i moc Twej miłości.

Zachowaj, o Panie, całą ludzkość od groźby i nieszczęścia wojny, która jest owocem odrzucenia Ciebie, Twoich dróg i przykazań, Wejrzyj, Panie, na tych, którzy czekają na przyjście Chrystusa i mocą swej łaski spraw, aby otwarli dla Niego swoje serca, codzienne życie, aby imię Twoje mogło być sławione między narodami. Niech na ziemi wznoszą się ku niebu świątynie, a w nich ołtarze, na których niech będzie składana bezkrwawa ofiara Ciała i Krwi Chrystusa za zbawienie świata i niech wszędzie będzie głoszone Twoje słowo, które trwa na wieki.

Poślij, o Boże, nowych robotników na żniwo Twoje i daj współczesnej rodzinie ludzkiej mężnych i ofiarnych szafarzy Twego Słowa i Świętych Sakramentów, w których Chrystus uobecnia swoje zbawcze dzieło i spraw, aby nad światem zajaśniało Słońce Miłości i sprawiedliwości i otwarło się niebo.

Przyjmij, o Panie, do swojej chwały tych, którzy dla Imienia Jezusa Chrystusa i pomnożenia Twojej czci poświęcili swoje życie, siali ziarno Ewangelii zbawienia, podjęli krzyż i doświadczyli cierpienia, a nawet przelali męczeńską krew. Okaż swoje miłosierdzie udręczonej ludzkości, wzbudź skruchę w sercach grzesznych i naprowadź ich na drogi pokuty i nawrócenia, aby wszyscy jako wolne Dzieci Twoje mogli z miłością i radością służyć Tobie, cieszyć się Twoimi darami i zjednoczyć się na zawsze z Tobą, który żyjesz i królujesz przez wszystkie wieki wieków. Amen.

Zakon OO. Kapucynów

ul. Loretańska 11

31-114 Kraków

 

Vid perekladacza

Tekst tymczasowo niedostępny z powodu uszkodzenia oryginalnego tekstu. Po zeskanowaniu tekst zostanie umieszczony poniżej.

Przepraszam. Ks. Witold Józef Kowalów

vykovaliv@gmail.com

Od tłumacza

OD TŁUMACZA

Pragnę podziękować ks. Witoldowi Józefowi Kowalowowi za to, że dał mi możliwość przełożenia tej książeczki o życiu – Drodze Krzyżowej – O. Serafina Kaszuby. Znałam Go osobiście, i przeglądając stronice tego wspomnienia o Słudze Bożym, jakby na nowo i znów spotykałam się z niezwykłym człowiekiem, nie z tej ziemi, odczuwając Jego obecność.

Ojca Serafina Kaszubę pamiętam, jak byłam dzieckiem. Smukły, średniego wzrostu, życzliwy. Katolicy ostrogskiej parafii każdego razu z wielką powagą czekali na przyjazd Sługi Bożego. Czekali, choć przeważnie byli zmęczeni swoim ciężkim życiem. Różne straszliwe wypróbowania życiowe wypadły na ich los: zsyłka na Syberię albo do Kazachstanu, mordowanie przez miejscową ludność. Tych ludzi O. Serafin zbierał na wspólną modlitwę, żeby w pojednaniu z Bogiem znaleźć uciechę i radość życia.

Często O. Serafin pozostawał nocować w naszym rodzinnym domu. Moi rodzice kochali i szanowali Sługę Bożego. Jadł bardzo mało, przeważnie chleb i herbatę. Prawie całą noc świeciło się światło, bo pracował. Rankiem wyjeżdżał do innych miast Wołynia, ryzykując zdrowiem, często i życiem, by służyć wiernym swoją duszpasterską posługą.

Pierwszą swoją spowiedź pamiętam wyraźnie. Jasny, letni dzień 1955 roku. Mama ubrała mnie w ubogą, ale białą, sukienkę i całą rodziną poszliśmy do kościoła. Do pierwszej spowiedzi było wówczas wiele dzieci różnego wieku. Do tego dnia przygotowywał nas O. Serafin, a przede wszystkim sami rodzice. Przyszedłszy do kościoła ogarnął mnie strach i trwoga, szczególnie przed kratkami konfesjonału.

Pierwsza w życiu spowiedź - co mówić? Pierwsza Komunia - jaka ona jest?

O. Serafin Kaszuba zrozumiał moją dziecięcą trwogę i powiedział:

Nie bój się, pomódl się, u ciebie jest najszczęśliwszy dzień w życiu. Przyjmiesz Komunię Świętą i spotkasz się z Jezusem.

Od tych słów stało mi się jakoś lekko na duszy. Napełniła się ona radością.

Otrzymując Boże błogosławieństwo z rąk O. Serafina każdego razu odczuwałam niby słońce opromienia mnie swoim ciepłem. I to ciepło, ciepło łaski Bożej, niosłam i będę nieść przez całe swe życie.

Słowa z kazania wygłoszonego przez O. Serafina – Módlcie się, wierzcie w Boga, nie bójcie się prześladowań – bo tylko wiara w Boga nas wybawi. do dziś brzmią w mojej pamięci.

Ostatni raz kiedy O. Serafin nocował w naszym domu – już nielegalnie, po zamknięciu kościoła przez władzę radzieckążegnając się z moimi rodzicami zapytał:

- Gdzie są dzieci? Przyprowadźcie je tu!

Mama przyprowadziła mnie, siostrę i brata do O. Serafina. On udzielił nam błogosławieństwo i powiedział:

Te dzieci będą modlić się w kościele.

Prorocze słowa Sługi Bożego wypełniły się. W 1990 roku ostrogski kościół zwrócony został wiernym. Dwa razy na miesiąc przyjeżdżał do nas ks. Antoni Andruszczyszyn ze Sławuty. Niemal dwa lata pracował wśród nas ks. Władysław Czajka, obecny proboszcz w Równem. W świątyni, choć zniszczonej i pograbowanej, znowu zamieszkał Jezus. Obecnie – dzięki Bogu – w Ostrogu jest katolicki kapłan, ks. Witold Józef Kowalów, i dwie zakonnice. Codziennie dzwonią dzwony, i codziennie pod kopułą naszego kościoła dźwięczy głos wspólnej modlitwy “Sursum corda” – “W górę serca”.

Obecnie co niedzielę biorę udział we Mszy Świętej, nie tylko ja, ale i synowie ze swoimi rodzinami. Jestem pewna, iż tam w niebie O. Serafin wstawia się za nami. Modlimy się, aby Kościół jak najszybciej ogłosił Go świętym i patronem Wołynia.

Władysława Krynicka

vladyslava_k@list.ru

 

Ostróg, 16 listopada 1998 roku

W 32 rocznicę zwolnienia Sługi Bożego

O. Serafina Kaszuby z zesłania do Kazachstanu

[О. Альбін Яноха OFM Cap., “Отець Серафим-Алоїз Кашуба (1910-1977)”, Білий-Дунаєць, 1999; O. Albin Janocha, “O. Serafin Alojzy Kaszuba (1910-1977)”, Biały Dunajec 1999, s. 62-64]

Święta

Wtorek, XXVII Tydzień zwykły
Rok B, II
Dzień Powszedni

Sonda

Kiedy powinna być Msza Święta wieczorna w czasie wakacji?

Powinna być o godzinie 18:00

Powinna być o godzinie 19:00

Jest to dla mnie bez różnicy


Licznik

Liczba wyświetleń:
9776772

Statystyki

Zegar