Menu

Polecamy strony

Wyszukiwanie

BERNARD MACIEJOWSKI 1587 – 1600

BERNARD MACIEJOWSKI

1587 – 1600

 

Bernard Maciejowski urodził się w r. 1548 na Lubelszczyźnie jako syn późniejszego kasztelana radomskiego i lubelskiego Bernarda oraz jego drugiej żony Elżbiety z Kamienieckich. Małopolski ród Maciejowskich her­bu Ciołek do większego znaczenia doszedł dopiero właśnie w XVI stuleciu, a pierwszym senatorem z niego się wywodzącym był dziad i imiennik boha­tera tego szkicu, kasztelan czechowski i lubelski Bernard († 1543). Stryj przyszłego pasterza diecezji łuckiej – Samuel († 1550), był biskupem kolejno chełmskim, płockim i krakowskim oraz kanclerzem wielkim koronnym. Król Zygmunt II August wysuwał go też do godności kardynalskiej. Drugi ze stryjów – Stanisław († 1563), osiągnął z kolei urząd marszałka nadwornego koronnego. Syn tegoż i imiennik, starosta zawichojski Stanis­ław († 1595), poślubił Barbarę z Dzierzgowskich – wnuczkę brata prymasa Mikołaja Dzierzgowskiego († 1559).

Utraciwszy w wieku lat trzech ojca (1551), trafia Bernard pod opiekę wspomnianego wyżej stryja Stanisława, w którego domu się wychowywał i pobierał pierwsze nauki. Jego preceptorem w tych latach był m.in. Bene­dykt Herbest († 1598), późniejszy rektor tzw. Akademii Lubrańskiego w Poznaniu i członek Towarzystwa Jezusowego, szczególnie zasłużony (podob­nie, jak i jego niegdysiejszy wychowanek) około doprowadzenia do zawar­cia unii brzeskiej. Po śmierci z kolei stryja w pierwszych miesiącach 1563 r., 15-letni Maciejowski wysłany został przez matkę na dalsze kształcenie do cesarskiego Wiednia. Tu pobierał nauki w kolegium jezuickim, okazjonalnie biorąc też udział w życiu dworskim stolicy rozległego pańs­twa Habsburgów. Do Rzeczypospolitej powrócił prawdopodobnie w r. 1566.

W tym jeszcze czasie jego ambicje ukierunkowane były na karierę polityczne, dlatego też wstąpił na służbę królewska i w początkach roku 1574 uzyskał od nowego władcy, Henryka Walezego (Walezjusza), urząd chorążego nadwornego (wielkiego).  W dobie kolejnego bezkrólewia wyruszył do Rzy­mu, gdzie znalazł się w otoczeniu bawiącego tam już stale kardynała Sta­nisława Hozjusza z Warmii. Odtąd – mimo rychłego powrotu do kraju – przez kilka lat pozostawał w jego z kolei służbie, powoli dojrzewając do decy­zji o wstąpieniu do stanu duchownego. Wziął wszakże jeszcze udział w wojnach z Moskwą, prowadzonych w latach 1579-1581 przez króla Stefana Batorego, u początku których otrzymał od monarchy starostwo borysławskie (1579). Prawdopodobnie ostatecznie w r. 1581 zdecydował się 33-letni wówczas Maciejowski porzucić życie świeckie, a w roku następnym dokonał pobożnej fundacji (kolegium jezuickiego w Lublinie), złożył posiadane urzędy i wyruszył do Italii, by tam odbyć przygotowujące do kapłaństwa studia. Pobyt Bernarda Maciejowskiego na Półwyspie Apenińskim trwał czte­ry lata (1582-1586). Początkowo studiował on prawo kanoniczne na uniwersytecie w Perugii, następnie zaś zgłębiał nauki teologiczne w jezuickim Collegium Romanum w Wiecznym Mieście. Tamże w Rzymie przyjął w r. 1586, w wieku 38 lat, święcenia kapłańskie. Wtenczas już był on kanonikiem ka­tedry krakowskiej, dziekanem warszawskiej kapituły kolegiackiej oraz kantorem w kapitule archikatedralnej w Gnieźnie.

Ze stolicy chrześcijaństwa powrócił niemłody neoprezbiter niemal wprost na biskupstwo. Już bowiem w roku następnym, tj. 1587, przypadła mu z woli królowej Anny Jagiellonki, której ochmistrzynią była niegdyś jego matka, funkcja administratora wakującej po śmierci biskupa Wiktoryna Wierzbickiego († 10 lutego 1587) diecezji łuckiej. Od razu też podjęto w Kurii rzymskiej starania o wyniesienie Maciejowskiego wprost na tę stolicę biskupią, które stosunkowo szybko przyniosły oczekiwany rezultat. Już 8 czerwca 1587 papież Sykstus V udzielił niespełna 40-letniemu prałatowi prekonizacji, a w pół roku później, 24 stycznia 1588, odbyła się konsekracja nominata. Dopełnił jej (prawdopodobnie w kolegiacie prymasowskiej w Łowiczu) ówczesny metropolita gnieźnieński, arcybiskup Stanisław Karnkowski.

Pasterzem diecezji łuckiej był Bernard Maciejowski przez lat trzynaście  (rządy w niej przejął w czerwcu 1588 z rąk wikariusza kapitulnego Franciszka Srzednickiego, dziekana kolegium kanoników katedral­nych). Przeprowadził on w tym czasie dwa synody diecezjalne, które odby­ły się w dniach 26-28 lutego 1589 i 19-20 stycznia 1597 (ów drugi w Janowie Podlas­kim, pierwszy prawdopodobnie też tam). Statutów ich obu nie wydano jed­nak drukiem. Uczestniczył też osobiście Maciejowski w synodzie prowin­cjonalnym prymasa Stanisława Karnkowskiego w Piotrkowie (dokąd przybył także m.in. ówczesny nominat kamieniecki Stanisław Gomoliński – późniejszy ordynariusz łucki) w dniach 2-6 października 1589. Kolejny synod gnie­źnieńskiej prowincji kościelnej zwołać miał już on sam jako arcybiskup Gniezna (w r. 1607). W r. 1590 bawił Bernard Maciejowski w Rzymie – przede wszystkim jako wysłannik króla Zygmunta III, najpewniej jednak przy tej okazji również z wizytą ad limina apostolorum (świeżo nakazaną w r. 1585 przez papieża Sykstusa V). W czasie swych rządów hierarcha pasterz ten niemało uwagi poświęcił kapitule katedralnej. M.in. obostrzył sankcje związane z nieprzestrzeganiem dekretu biskupa Waleriana Protasewicza o obowiązku rezy­dencji przy katedrze, erygował w r. 1591 nową prałaturę scholastyka, dla której też wyznaczył uposażenie, przede wszystkim zaś doprowadził w tymże roku 1591 do wydania zbioru jej statutów. Kanoników zobowiązał do odbywania drugiego w ciągu roku zebrania generalnego – na uroczystość Wszystkich Świętych, obok dotychczasowego, tj. na uroczystość Przenajświętszej Trójcy. U papieża Klemensa VIII wyjednał też dla nich w r. 1595 przywilej używania rokiety.

Szczególne zasługi – i to w wymiarze daleko wykraczającym poza partykularne interesy powierzonej mu diecezji – położył Bernard Maciejowski na polu doprowadzenia do unii z Kościołem prawosławnym na ziemiach wschod­nich Rzeczypospolitej Obojga Narodów. Przyjął on na siebie rolę stałego po­średnika pomiędzy episkopatem ruskim, rządcami kraju i Stolicą Apostolską. Był obecny na kolejnych synodach prawosławnej metropolii kijowskiej, a na pamiętnym synodzie unijnym w r. 1596 przypadła mu rola jednego z reprezentantów papieża Klemensa VIII. Tenże namiestnik Chrystusowy, w liście apostolskim „Quanta portio” z 7 lutego 1596, nie omieszkał też podnieść zasług Maciejowskiego około pomyślnego sfinalizowania tak wiekopomnego dzieła.

Doceniając rozliczne zasługi biskupa łuckiego król Zygmunt III Waza postanowił awansować go na pasterza którejś bardziej eksponowanej w kra­jowej hierarchii diecezji i powołał 1 czerwca 1597 na biskupstwo wileńskie. Stolica tamtejsza wakowała już od kilku lat, tj. od momentu translacji pod koniec r. 1591 kardynała Jerzego Radziwiłła do Krakowa, a administrowali nią w tym okresie kolejno miejscowy sufragan Cyprian Wiliski (1591-1594) i kustosz katedralny Benedykt Woyna (od r. 1594). Choć papież Klemens VIII udzielił Maciejowskiemu kanonicznej prowizji już 1 września 1597, nominat nie był jednak w stanie objąć powierzonej mu diecezji, gdyż w sposób zdecydowany przeciwstawiła się temu tamtejsza kapituła katedralna. Powołując się mianowicie na zwyczaje i prawa, które stanowiły, iż godności w Wielkim Księstwie Litewskim piastować mogą tylko litewscy indygenci, nie zgodzili się kanonicy (jeszcze na sesji w dniu 10 czerwca 1597) dopuścić Bernarda Maciejowskiego – jako szlachcica z Polski – do podjęcia tamże obowiązków biskupich, tym bardziej zaś sprzeciwili się przeprowadzeniu jego kanonicznej elekcji. Ich opór okazał się nie do przełamania, mieli oni bowiem za sobą poparcie w tym względzie  znacznej części elit politycznych Litwy, w związku z czym biskup Maciejowski, nie chcąc narażać dobra Kościoła ani też własnej godności na szwank, złożył przed 21 kwietnia 1598 rezygnację z uzyskanej translacji do Wilna. Po tym fakcie tutejsza stolica biskupia pozostawała nieobsadzona jeszcze przez ponad dwa lata – aż do r. 1600, kiedy to ostatecznie prekonizację otrzymał (31 lipca) administrujący diecezją już od sześciu lat kanonik Benedykt Woyna.

Tenże rok 1600 przyniósł również awans Bernarda Maciejowskiego na biskupstwo krakowskie, zwolnione przez śmierć kardynała Jerzego Radziwiłła († 21 stycznia 1600). W tym przypadku żadne przeszkody już nie wystąpiły i pa­pież Klemens VIII zatwierdził 23 maja 1600 translację, a nowy pasterz odbył ingres do katedry na Wawelu 12 sierpnia t.r. Już też w roku następnym przepro­wadził on synod diecezjalny (1601), po którym przystąpił do wizytacji generalnej diecezji (1601-1603). Popierał w niej rozwój życia zakonnego, zatroszczył się również o zorganizowanie seminarium diecezjalnego. Ceniący wysoko Maciejowskiego papież Klemens VIII powołał go w tym czasie do Kolegium Kardynalskiego, co miało miejsce na konsystorzu w dniu 9 czerwca 1604. Wyniesienie to napotkało w kraju na niezbyt przychylne reakcje, a zgoła wywołało negatywne reperkusje, przyczyniło się niemniej do rychłego awansu Bernarda Maciejowskiego na stolicę metropolitalną w Gnieźnie. Przeniesiony tam został – na życzenie króla Zygmunta III – przez papieża Pawła V dnia 31 lipca 1606. Już też 15 września t.r. nastąpiło kanoniczne objęcie przezeń rządów, a 30 marca 1607 miał miejsce uroczysty ingres nowego arcypasterza do gnieźnieńskiej bazyliki metropolitalnej.

Nową godnością nie cieszył się kardynał długo, bowiem w rok później zaskoczyła go 19 stycznia 1608 w Krakowie śmierć (liczył sobie zaledwie 60 lat). Na krótko przedtem zdążył jeszcze przeprowadzić w październiku 1607 r. synod prowincjonalny, który zebrał się w Piotrkowie. Pochowa­ny został niegdysiejszy pasterz łucki w katedrze krakowskiej, w kaplicy grobowej swego stryja, biskupa Samuela Maciejowskiego. Był Bernard Maciejowski pierwszym, a jak dotąd jednym z dwóch (obok Jana Aleksandra Lipskiego) purpuratów, którzy w swej karierze kościelnej przeszli przez biskupstwo łuckie. Jako kardynał posiadał on w Rzymie tytularny kościół S. Ioannis ante Portam Latinam (S. Giovanni a Porta Latina), nadany mu przez Ojca św. dnia 7 stycznia 1605.

 

Krzysztof Rafał Prokop

 

[Krzysztof Rafał Prokop, „Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 54-61.]

 

[„Wołanie z Wołynia” nr 6 (91) z listopada-grudnia 2009 r., s. 45-48.]

 

БЕРНАРД   МАЦЄЙОВСЬКИЙ    

1587 – 1600

 

Бернард Мацєйовський народився в 1548 р. на Люблінщині, як син, пізнішого радомського і люблінського каштелана Бернарда, а також його другої жінки Ельжбєти з Камєнєцьких. Малопольський рід Мацєйовських гербу Цьолек до більшого значення дійшов лише, власне, в XVI столітті, а першим сенатором, що з нього виводився, був дід і тезко героя цього ескізу, чеховський і люблінський каштелан Бернард (†1543). Дядько майбутнього пастиря Луцької дієцезії – Самуїл (†1543), був почергово єпископом: холмським, плоцьким і краківським, а також великим коронним канцлером. Король Зиґмунт ІІ Август висунув його також до гідності кардинала. Другий із дядьків – Станіслав (1563), осягнув також урядування надвірного коронного маршалка. Син того ж і тезко, завіхойський староста  Станіслав (†1595), одружився з Барбарою з Дзєжґовських – внучкою брата примаса Миколая Дзєжґовського (†1559).

Втративши у трирічному віці батька (1551), Бернард потрапляє під опіку, згаданого вище, дядька Станіслава, у домі котрого виховувався і де отримував перші науки. Його першим вчителем у ті роки був, зокрема, Бенедикт Гербест (1598), пізніший ректор т. зв. Академії Любранського в Познані й член Ісусового Товариства, особливо заслужений (подібно як і його колишній вихованець) у близькому доведенні до укладення берестейської унії. Після смерті наступного дядька у перших місяцях 1563 р., 15-ти річного Мацєйовського мати вислала на подальше навчання до цісарського Відня. Тут навчався в єзуїтському колегіумі, беручи також, при нагоді, участь у надвірному житті столиці розлогої держави Габсбургів. До Речі Посполитої, ймовірно, повернувся в 1566 році.

У той ще час його амбіції були скеровані на політичну кар’єру, тому поступив на королівську службу на початку 1574 року, отримав від нового володаря, Генрика Валуа, урядування надвірного хорунжого (великого). У добі чергового безкоролів’я вирушив до Рима, де опинився в оточені, постійно там перебуваючого, кардинала Станіслава Гозія з Вармії. Відтоді, всупереч швидкого повернення до країни, протягом кількох років залишався в його черговій службі, поступово дозріваючи до рішення про вступ до духовного стану. Адже взяв ще участь у війнах з Москвою, ведених у 1579-1581 роках королем Стефаном Баторієм, на початку яких отримав від монарха бориславське староство (1579). Ймовірно, остаточно в 1581 р. вирішив тоді 33-ти річний Мацєйовський залишити світське життя, і в наступному році зробив побожну фундацію (єзуїтський колегіум у Любліні), здав урядування і вирушив до Італії, щоб там приготуватися до священицький студій. Перебування Бернарда Мацєйовського на Апеннінському півострові тривало чотири роки (1582-1586). На початку він студіював канонічне право в університеті в Перуджі, пізніше поглиблював теологічні науки в єзуїтському Колегіумі Романум у Вічному Місті. Там же у Римі отримав у 1586 р., маючи 38 років, ієрейські свячення. Тоді вже він був каноніком краківської катедри, деканом варшавської колегіатського капітулу, а також кантором у архікатедральному капітулі в Ґнєзні.

Зі столиці християнства повернувся немолодий нововисвячений священик мало не на єпископство. Отже, в наступному році, так як 1587, припала йому з волі королеви Анни Ягєллонкі, котрої шафаркою колись була його мати, функція адміністратора, яка була вільна після смерті єпископа Вікторина Вєжбіцького († 10 лютого 1587) в Луцькій дієцезії. Відразу також піднято в римській Курії старання про винесення Мацєйовського відразу на цю єпископську столицю, яке відносно швидко принесло очікуваний результат. Уже 8 червня 1587 року папа римський Сікст V вділив майже 40-ка літньому прелатові преконізацію, а після півроку, 24 січня 1588 року, відбулася його хіротонія. Її довершив (ймовірно в примасовській колегіаті в Ловічі) тодішній гнєзненський митрополит, архієпископ Станіслав Карнковський.

Пастирем Луцької дієцезії Бернард Мацєйовський був протягом тринадцяти років (урядування прийняв у червні 1588 р. з рук капітульного вікарія Франциска Сжедницького, декана колегіуму катедральних каноніків). У той час він провів два дієцезіальних синоди, які відбулися 26-28 лютого 1589 р. та 19-20 січня 1597 р. (цей другий і Янові Підляшському, перший – ймовірно також там). Однак, статути двох синодів не видано друком. Особисто Мацєйовський також брав участь у провінціональному синоді примаса Станіслава Карнковського в Пьотркові (туди прибув також, зокрема, тодішній кам’янецький номінат Станіслав Ґомолінський – пізніший луцький ординарій) 2-6 жовтня 1589 року. Черговий ґнєзненський синод церковної провінції він мав сам скликати, як архієпископ Ґнєзна (у 1607 р.). У 1590 р. Бернард Мацєйовський перебував у Римі, передусім, як делегат короля Зиґмунта ІІІ, найімовіршіше, однак, при цій нагоді також з візитом ad limina apostolorum (свіжо наказаного в 1585 р. папою римським Сікстом V). Під час свого урядування цей ієрарх-пастир немало уваги вділив катедральному капітулу. Зокрема, загострив санкції, пов’язані з недотриманням декрету єпископа Валеріана Протасевича про обов’язок резиденції при катедрі, заснував в 1591 р. нову пралатуру схоластика, для якої також визначив оклад, передусім, у цьому ж 1591 році видав збірку її статутів. Каноніків зобов’язав проводити другі протягом року генеральні збори – на урочистість Усіх Святих, окрім дотеперішнього, на урочистість Пресвятої Трійці. У папи римського Климента VIII випросив для них в 1595 р. привілей вживання рокети.

Особливі заслуги – і то у вимірі далеко виходячому поза місцеві інтереси, довіреної йому дієцезії – поклав Бернард Мацєйовський на ниві доведення унії з православною Церквою на східних землях Речі Посполитої Обох Народів. Він прийняв роль постійного посередника між руським єпископатом, володарями країни та Апостольською Столицею. Був присутнім на чергових синодах православної київської митрополії, а на пам’ятному унійному синоді в 1596 р. припала йому роль одного з представників папи римського Климента VIII. Той же намісник Христа, в апостольському послані “Quanta portio” від 7 лютого 1596 р., не обминув також піднести заслуги Мацєйовського в успішному доведенні до кінця такого вікопомного діла.

Беручи до уваги різні заслуги луцького єпископа, король Сигізмунд ІІІ Ваза вирішив підвищити його на пастиря, котроїсь із більш експонованих у ієрархії краю, дієцезії і призначив 1 червня 1597 р. на віленське єпископство. Тамтешній престіл був вільним вже протягом кількох років, так як від моменту переведення наприкінці 1591 р. кардинала Єжи Радзивілла до Кракова, а урядували ним у цьому періоді почергово місцевий суфраган Ципріан Віліский (1591-1594) і катедральний хранитель Бенедикт Война (від 1594 р.). Хоча папа римський Климент VIII вділив Мацєйовському канонічної провізії уже 1 вересня 1597 р., однак, новопризначений не міг обійняти йому довірену дієцезію, тому що цьому рішуче протистояв тамтешній катедральний капітул. Посилаючись саме на звичаї і закони, які вимагали, що посади у Великому Князівстві Литовському можуть займати лише литовські представники, каноніки не погодилися (ще на сесії 10 червня 1597 р.) допустити Бернарда Мацєйовського, як шляхтича з Польщі, до прийняття там же єпископських обов’язків, тим більше, протестували проведенню його канонічного вибору. Їхній опір не можна було подолати, тому що вони мали за собою підтримку, з цієї точки зору, значної частини політичних еліт Литви, у зв’язку з чим єпископ Мацєйовський, не хотів наражати ані добро Церкви, ані власної гідності на шкоду, склав до 21 квітня 1598 р. резигнацію з отриманої трансляції до Вільна. Після цього факту, тутешня єпископська столиця залишалася вільною ще більше як на два роки, – аж до 1600 р., поки остаточно не отримав призначення (31 липня), керуючий дієцезією протягом шести років, канонік Бенедикт Война.

Цей 1600 рік приніс також підвищення Бернарду Мацєйовському на краківське єпископство, звільнене через смерть кардинала Єжи Радзивілла († 21 січня 1600 р.). У цьому випадку жодні перешкоди уже не виступили і папа римський Климент VIII затвердив 23 травня 1600 р. переведення, а новий пастир відбув інтронізацію до катедри на Вавелі 12 серпня того ж року. Уже наступного року він провів дієцезіальний синод (1601), після якого приступив до генеральної візитації дієцезії (1601-1603). Підтримував у ній чернече життя, також потурбувався про організацію дієцезіальної семінарії. Високо оцінюючи Мацєйовського, папа римський Климент VIII, призначив його у той час до Кардинальського Колегіуму, це відбулося на консисторії 9 червня 1604 року. Це підвищення наштовхнулося в країні на не надто прихильні реакції, а зовсім негативні відгуки, це причинилося не менш до швидкого призначення Бернарда Мацєйовського на митрополичу столицю в Ґнєзні. Перенесений, і там залишився за наказом короля Сигізмунда ІІІ, папою римським Павлом V 31 липня 1606 року. Також 15 вересня того ж року наступило канонічне прийняття ним урядування, а 30 березня 1607 р. відбулася урочиста інтронізація нового архіпастиря до ґнєзненської митрополичої базиліки.

Новою гідністю кардинал довго не тішився, тому що через рік, 19 січня 1608 р. у Кракові, зненацька смерть обірвала йому життя (мав тоді заледве 60 років). Перед цим, коротко ще встиг провести у жовтні 1607 р. провінціональний синод, котрий зібрався у Пьотркові. Похований, колишній луцький пастир, у краківській катедрі, у гробовій каплиці дядька, єпископа Самуїла Мацєйовського. Бернард Мацєйовський був першим, а як до того часу один із двох (біля Яна-Александра Ліпського) кардиналів, котрі у своїй церковній кар’єрі пройшли через луцьке єпископство. Будучи кардиналом, він мав у Римі титулярний костел S. Ioannis ante Portam Latinam (S. Giovanni a Porta Latina), даний йому Святішим Отцем 7 січня 1605 року.

 

Кшиштоф-Рафаїл Прокоп

 

З польської переклала

Владислава Криницька

 

[Krzysztof Rafał Prokop, „Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 54-61.]

 

[„Wołanie z Wołynia” nr 6 (91) z listopada-grudnia 2009 r., s. 45-48.]

 

Święta

Wtorek, XXXII Tydzień zwykły
Rok B, II
Wspomnienie św. Jozafata, biskupa i męcz.

Sonda

Kiedy powinna być Msza Święta wieczorna w czasie wakacji?

Powinna być o godzinie 18:00

Powinna być o godzinie 19:00

Jest to dla mnie bez różnicy


Licznik

Liczba wyświetleń:
9981364

Statystyki

Zegar