WALERIAN PROTASEWICZ 1549 – 1556
Walerian Protasewicz (Protaszewicz-Szuszkowski, Suszkowski) urodził się w początkach wieku XVI (około 1505 r.) na Litwie w rodzinie bojarskiej (kniaziowskiej?) herbu Drzewica, osiadłej w Szuszkowie koło Krajska, w dawnym województwie mińskim. Nie posiadamy bliższych informacji o stosunkach rodowych późniejszego biskupa, wydaje się wszakże, iż mógł on być spowinowacony ze starostą żmudzkim Stanisławom Kieżgajłą, którego protekcji zawdzięczał swój start do kariery kościelnej i politycznej. Nie wiemy też nic o etapach nauki Waleriana Protasewicza, nie ulega wszakże wątpliwości, iż był osobą wykształcona. Dzięki poparciu wspomnianego wyżej starosty Kieżgajły przyjęty on został w młodym wieku na dwór królowej Bony, małżonki Zygmunta I Starego, gdzie objął funkcję pisarza. Następnie w latach 1532-1544 stał na czele polskiej kancelarii monarchini, mając sobie powierzony zarząd kilkudziesięciu starostw i dzierżaw położonych na obszarze Wielkiego Księstwa Litewskiego (dla tej racji przebywał zwykle w Wilnie), a będących własnością Bony. Należał już wówczas do stanu duchownego i dzięki protekcji królewskiej pary uzyskał w niedługim czasie pierwsze znaczniejsze prebendy, jak probostwo w Krożach i kanonikat żmudzki w r. 1533, czy kanonikat wileński w r. 1537. Około r. 1544/1545 awansował w kapitule katedralnej w Wilnie na prałaturę dziekana. W tym też czasie, w r. 1544, przeszedł na służbę z kolei Zygmunta Augusta i został jego sekretarzem oraz otrzymał tytuł pisarza wielkiego litewskiego, w którym to charakterze kierował do początków r. 1549 kancelarią ruską Wielkiego Księstwa Litewskiego. W tych latach przypadło mu również kilka pomniejszych beneficjów (altarie), jak też uzyskał pewne nadania ziemskie.
Biskupem łuckim Walerian Protasewicz mianowany został przez nowego władcę Polski i Litwy Zygmunta II Augusta w marcu 1549 r., podczas swego pobytu na dworze w Krakowie. Papież Paweł III udzielił mu kanonicznej prowizji 27 maja 1549, minęło wszakże jeszcze kilka lat, nim Protasewicz przyjął sakrę z rąk ordynariusza wileńskiego Pawła Algimunta Holszańskiego (ok. 1554 r.). Rządy biskupie tego pasterza w Łucku trwały siedem lat. Zmagać się on musiał z postępami reformacji w powierzonej swej pieczy diecezji, którym wytrwale usiłował się przeciwstawiać, zyskując z tego tytułu pochwałę ze strony szermierza kontrreformacji, biskupa (późniejszego kardynała) Stanisława Hozjusza. W r. 1550 wydał Protasewicz statut dla członków kapituły katedralnej, kładąc w nim nacisk na obowiązek stałego rezydowania przy katedrze i uczestniczenia w modlitwach chórowych. Z kolei w roku 1554 zwołał on synod diecezjalny, który obradował w dniach 22-24 kwietnia t.r. w kościele św. Jana Chrzciciela w Janowie Podlaskim. Ogłosił wówczas dekret potępiający działających na Podlasiu kaznodziejów protestanckich: Szymona Zacjusza z Proszowic, Hieronima Piekarskiego z Białej i Walentyna Duszę, doznających opieki ze strony starosty brzeskiego Mikołaja Radziwiłła “Czarnego”, kanclerza wielkiego litewskiego i wojewody wileńskiego. Zostali oni uznani w nim za heretyków, którzy “przeciwstawili się woli Chrystusa i Kościołowi [...], wtargnęli do tej diecezji jako wilki drapieżne do Owczarni Pańskiej i odważyli się głosić naukę Lutra”. Nie był jednak w stanie biskup Protasewicz uniemożliwić im dalszej działalności w granicach biskupstwa łuckiego. Wkrótce później zresztą nastąpiła jego translacja do Wilna.
Biskupem wileńskim został Walerian Protasewicz po śmierci swego niegdysiejszego konsekratora i dalszego poprzednika na stolicy biskupiej w Łucku – Pawła Algimunta Holszańskiego († 4 września 1555). Król Zygmunt II August udzielił mu stosownej nominacji w końcu listopada 1555 r., natomiast papież Paweł IV dokonał translacji 10 kwietnia 1556. W diecezji wileńskiej rządy Protasewicza trwały 23 lata. I tu musiał stawić czoło rozwojowi protestantyzmu, który zyskał sobie zwolenników nawet w szeregach wyższego duchowieństwa – również w gronie kanoników katedralnych. Jawnie po stronie reformacji opowiedział się m.in. dziekan kapituły Mikołaj Pac († 1585), który mianowany w r. 1557 przez monarchę ordynariuszem kijowskim trwał przy tej godności jako nominat królewski aż do r. 1583, ani nie zabiegając o prekonizację ze strony papieża, ani tym bardziej nie przyjmując święceń wyższych i sakry. Przez Radziwiłłów był on nawet postulowany na biskupstwo żmudzkie, ostatecznie jednak w r. 1583 zrezygnował z uzurpowanego tytułu biskupiego (pozbawiony rok wcześniej kanonii wileńskiej – podstawy utrzymania), otrzymując w zamian od monarchy urząd kasztelana smoleńskiego. O sprzyjanie reformacji był również podejrzewany ówczesny biskup pomocniczy wileński Jerzy Albinus († 1570), którego Walerian Protasewicz próbował usunąć z sufraganii, ale bez skutku. Widząc swą bezradność w walce z rozprzestrzeniającym się na Litwie protestantyzmem (na niewiele zdały się w tym względzie przeprowadzone w latach 1559 i 1563 synody diecezjalne), posiadającym możnych protektorów wśród elit politycznych kraju, biskup Protasewicz zdecydował się sięgnąć po nowe siły i w r. 1569 sprowadził do Wilna zakon jezuitów. Otworzyli oni tu 27 września 1570 swoje pierwsze w Wielkim Księstwie Litewskim kolegium, które wileński ordynariusz obdarzył dobrami Dworzyszcze, Kamieniołok i Myssogoła. W następnych latach faktycznie stać się mieli jezuici główną podporą kontrreformacji na tych ziemiach, zdołali też oni doprowadzić – na kilka miesięcy przed śmiercią Waleriana Protasewicza – do erygowania w Wilnie wyższej uczelni akademickiej (1578/1579). W krótkim czasie nastąpiły dzięki działalności Towarzystwa Jezusowego pierwsze nawrócenia, a wśród pozyskanych wtenczas dla katolicyzmu znaleźli się nawet synowie wspomnianego wcześniej Mikołaja Radziwiłła “Czarnego”. Jednym z nich był 18-letni wówczas Jerzy Radziwiłł, którego – za usilnym staraniem jego krewnych – przyjął biskup Protasewicz w r. 1574 na swego koadiutora z prawem następstwa. Młodzieniec ów, wysłany niebawem na studia do Rzymu, okazał się jednak mieć głębokie skrupuły względem obioru stanu duchownego, tak iż nawet jeszcze w chwili śmierci Waleriana Protasewicza nie było wiadomo czy przydany mu koadiutor wytrwa w “narzuconym” powołaniu, czy też powróci do życia świeckiego. Ostatecznie pozostał on duchownym, przyjął w roku 1583 święcenia kapłańskie i sakrę biskupia, a papież Grzegorz XIII obdarzył go także godnością kardynalską (12 grudnia 1583).
Biskup Walerian Protasewicz zmarł w ostatni dzień roku 1579 (31 grudnia) i pochowany został w katedrze wileńskiej, w grobowcu pod ołtarzem Krzyża Św. Wspomnieć trzeba, iż był on jednym ze współautorów zawartej na sejmie lubelskim 1569 r. ostatecznej unii pomiędzy Polską i Litwą. On również asystował zawartemu 4 października 1562 w Wilnie małżeństwu Katarzyny Jagiellonki z księciem Finlandii Janem Wazą, późniejszym królem Szwecji, z którego to związku narodził się przyszły władca Rzeczypospolitej Obojga Narodów – Zygmunt III.
Krzysztof Rafał Prokop
[Krzysztof Rafał Prokop, „Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 47-50.]
[„Wołanie z Wołynia” nr 3 (88) z maja-czerwca 2009 r., s. 46-48.]
ВАЛЕРІАН ПРОТАСЕВИЧ
1549 – 1556
Валеріан Протасевич (Проташевич-Шушковський, Сушковський) народився на початку XVI століття (біля 1505 р.) в Литві в боярській (княжій) родині гербу Деревиця, яка мешкала в Шушкові біля Крайська, у колишньому Мінському воєводстві. Не маємо детальнішої інформації щодо родинних зв’язків пізнішого єпископа, однак, імовірним є те, що він був свояком Жмудського старости Станіслава Кєжґайла, якому завдячував протекцію для старту Церковної та політичної кар’єри. Нічого не знаємо також про навчання Валеріана Протасевича, однак, не підлягає сумнівам те, що це була освічена особа. Завдяки підтримці згаданого вище старости Кєжгайла він у молодому віці був прийнятий на двір королеви Бони, дружини Зиґмунда І Старого, де виконував функції писаря. Протягом 1532-1544 років очолював польську канцелярію монархині, маючи довірені кілька десятків староств і орендованих земель, що були власністю Бони і були розташовані на території Великого князівства Литовського (тому за звичай перебував у Вільні). Уже тоді належав до духовенства і завдяки протекції королівського подружжя через якийсь час отримав перші більш значні призначення: настоятельство в Крожах і Жмудський канонікат у 1533 р. чи Віленський канонікат у 1537 р. У 1544/1545 рр. авансував у катедральному капітулі у Вільні на посаду прелата декана. У той же час у 1544 р. перейшов на службу до Зиґмунда-Августа і став його секретарем, а також отримав титул Великого Литовського писаря, в характері якого керував до початку 1549 р. руською канцелярією Великого князівства Литовського. У ці роки йому також припали кілька менших бенефіцій (альтарій), а також отримав певні земельні наділи.
Луцьким єпископом Валеріан Протасевич був призначений новим королем Польщі та Литви Зиґмундом ІІ Августом у березні 1549 р. під час свого перебування на дворі в Кракові. Папа Римський Павло ІІІ вділив йому канонічну провізію 27 травня 1549 р., однак, минуло ще кілька років ніж Протасевич прийняв хіротонію з рук Віленського ординарія Павла-Альгімунта Гольшанського (біля 1554 р.). Єпископське урядування цього пастиря в Луцьку тривало сім років. Він був змушений змагатися із досягненнями реформування в довіреній його опіці дієцезії, яким витривало намагався протистояти, отримуючи підтримку з боку прихильника контрреформації єпископа (пізнішого кардинала) Станіслава Гозія. У 1550 р. Протасевич видав статут для членів катедрального капітулу, роблячи в ньому акцент на обов’язок постійного резидування при катедрі та участі у хоральних молитвах. У 1554 р. він скликав дієцезіальний синод, який засідав 22-24 квітня цього ж року в костелі св. Йоана Хрестителя в Янові-Підляшському. Тоді оголосив декрет, який засуджував діючих на Підляшші протестантських проповідників: Симона-Зація з Прошовіц, Ієроніма Пекарського з Білої та Валентина Душу, якими опікувався Брестський староста Микола Радзивілл «Чорний», Великий Литовський канцлер і Віленський воєвода. Вони були визнані єретиками, котрі «протиставилися волі Христа і Церкви […], вторглися до цієї дієцезії як хижі вовки до Господньої вівчарні та відважилися проголошувати навчання Лютера». Однак єпископ Протасевич був не в змозі заборонити їм подальшу діяльність у межах Луцького єпископства. Незабаром, зрештою, наступило його переведення до Вільна.
Віленським єпископом Валеріан Протасевич став після смерті свого колишнього консекратора і попередника на єпископській столиці у Луцьку – Павла-Альгімунта Гольшанського († 4 вересня 1555 р.). Король Зиґмунт ІІ Август вділив йому відповідну номінацію наприкінці листопада 1555 р., натомість Папа Римський Павло IV провів трансляцію 10 квітня 1556 р. У Віленській дієцезії урядування Протасевича тривали 23 роки. І тут змушений був підставляти чоло розвитку протестантизму, який здобував прихильників навіть у рядах вищого духовенства – також у ґроні катедральних каноніків. Явно за реформацію виступив, зокрема, декан капітулу Микола Пац († 1585), котрий у 1557 р. був призначений монархом на посаду Київського ординарія, мав цю гідність, будучи королівським номінантом, аж до 1583 року, не стараючись про преконізацію з боку Папи Римського і тим більше не приймаючи вищих свячень і хіротонії. Радзивілли навіть домагалися, щоб отримав Жмудське єпископство, однак, у результаті, у 1583 році відмовився від узурпованого єпископського титулу (рік тому був позбавлений Віленської канонії – основного доходу), отримуючи замість цього від монарха посаду Смоленського каштеляна. Підозрювали щодо сприяння реформації також тодішнього Віленського єпископа-помічника Єжи Альбінуса († 1570), котрого Валеріан Протасевич намагався усунути з суфраганії, але безрезультатно. Бачачи свою безпорадність у боротьбі з протестантизмом, який розповсюджувався у Литві (небагато дали з огляду на це дієцезіальні синоди, проведені в 1559 і 1563 роках), мав заможних протеже серед політичної еліти країни, єпископ Протасевич вирішив звернутися до нових сил, і в 1569 році спровадив до Вільна орден єзуїтів. 27 вересня 1570 року вони відкрили тут свій перший у Великому князівстві Литовському колегіум, який Віленський ординарій обдарував маєтками Дворище, Каменьолок і Миссогола. Протягом наступних років єзуїти фактично мали стати головною опорою контрреформації на цих землях, вони також встигли допровадити – за кілька місяців до смерті Валеріана Протасевича – до відкриття у Вільно вищого академічного навчального закладу (1578/1579). За короткий час, завдяки діяльності Ісусового Товариства, відбулися перші навернення, а серед тих, хто повернувся до католицизму, опинилися навіть сини згаданого раніше Миколи Радзивілла «Чорного». Одним із них був 18-літній на той час Єжи Радзивілл, котрого – при величезних стараннях його рідних –єпископ Протасевич прийняв у 1574 р. своїм коад’ютором із правом наступництва. Цей юнак, незабаром висланий на навчання до Риму, виявилося, однак, мав великі сумніви щодо посвячення свого життя духовенству, і навіть у момент смерті Валеріана Протасевича не було відомо чи його коад’ютор витримає у «нав’язаному» йому покликанні чи повернеться до світського життя. Врешті він став духовною особою, у 1583 р. прийняв ієрейські свячення та ієрейську хіротонію, а Папа Римський Григорій ХІІІ надав йому кардинальську гідність (12 грудня 1583 р.).
Єпископ Валеріан Протасевич помер у останній день 1579 року (31 грудня) і був похований у Віленській катедрі в гробниці під вівтарем св. Хреста. Потрібно згадати, що він був єдиним із співавторів остаточної унії між Польщею і Литвою, укладеної на Люблінському сеймі 1569 р. Він також асистував 4 жовтня 1562 р. під час шлюбу між Катериною з Яґеллонів та князем Фінляндії Яном Вазою, пізнішим королем Швеції, в яких народився майбутній володар Речі Посполитої Обох Народів Зиґмунд ІІІ.
Кшиштоф-Рафаїл Прокоп
[Krzysztof Rafał Prokop, „Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 47-50.
З польської переклала
Ірина Андрощук
[“Волання з Волині”, ч. 3 (88) від травня-червня 2009 р., стор. 48-47.]