Żyttjepys Ireny Sandećkoji (UA)
ЖИТТЄПИС ІРЕНИ САНДЕЦЬКОЇ Народилася 11 квітня 1912 року в Умані на Україні. Мій батько, Ришард Сандецький, закінчив сільськогосподарську “
“Dieu sera avec nous!
”. Ідея була надто завчасною для захоплених недавно повернутою незалежністю держав Центральної Європи, але хто знає, чи ще не воскресне...Моя матір, Марія з Чартковських, після закінчення навчання у Варшавській підпільній школі, де навіть на перервах не можна було розмовляти польською мовою (до кінця життя не вдягнула коричневої сукні, кольору російської школи) і була приватною вчителькою, потім працювала у школах, а наприкінці – керівником у жіночих інтернатах Кременецького ліцею. За таємне навчання у російській окупації, 23 грудня 1933 року отримала Медаль Незалежності.
Батьки походили з Варшави і були великими патріотами та високо культурними людьми. Мала також єдиного брата Юрка, котрому війна 1939 року не дозволила закінчити Консерваторію у Варшаві – музиканта і диригента солдатських і дитячих хорів, учасника Варшавського повстання, в’язня таборів
Gross Rosen i Leitmeretz. Батьки спочивають у Кременці, Юрек – у Варшаві на Повонзках.Я закінчила підготовчий і перший класи в Умані. У 1921 році, після підписання трактату про польсько-радянський кордон, разом із родиною, під Корцем, перейшли до Польщі через “зелений кордон”. У Варшаві вчилася в першому і другому класах приватної школи ім. Емілії Плятер. З Варшави, разом із матір’ю і братом, на запрошення інспектора Кременецького ліцею, д-ра Марка Пекарського (колишнього директора Польської Школи в Умані), ми переїхали до Кременця. У Кременці обоє з братом закінчили Гімназію ім. Тадея Чацького при Кременецькому ліцеї, а я, додатково, будучи на екстернатному навчанні, – Учительську Семінарію ім. Хуго Коллантая Кременецького Ліцею.
Від 1930 до 1936 року навчалася в Кракові в Яґеллонському університеті та в 1936 році отримала диплом магістра педагогіки Яґеллонського університету. Три роки працювала вчителем у початкових школах у Рівне, Кременці та в Сосновці, а від 1 вересня 1939 року мала направлення до Середньої педагогічної школи у Пщині на Сілезії. Туди вже не доїхала.
Війна застала мене в Бельгії, де провадила за уповноваженням гарцерства напівтабір для дітей польських робітників у Лімбургії. Повернулася до Польщі через Францію, Швецію, Італію, Угорщину і Румунію та встигла дістатися до Львова за день до бомбардування залізничного вокзалу. У Львові кілька днів працювала за дорученням Військової Підготовки у польовій кухні, звідки наказали жінкам відійти з огляду на те, що німці страшно знущалися над жінками, котрі працювали у війську. Потім знайшла роботу в шанованих жителів Львова пп. Новоритів по вул. Баторія, де господиня дому зламала ногу, втікаючи від бомбардування до пивниці та потребувала медсестру. Після відбудування залізничного вокзалу, вже після заняття Львова більшовиками, повернулася до Кременця. Через роки довідалася, що пані Новоритова, рятуючи чоловіка, викликаного за переховування єврея, сама пішла до гестапо, звідки не повернулася. У Кременці мене просили, щоб допомогла дружині останнього, заарештованого совєтами, ректора Кременецького Ліцею, привезти її матір на операцію у Львові. Пан
Стефан Чарноцький, ректор Кременецького Ліцею, з “нелюдської землі” не повернувся.У Львові затрималася на кілька місяців, працюючи бібліотекарем, а потім санітаркою у Неврологічній клініці д-ра Гальбана. Потім повернулася до Кременця і працювала секретаркою у Лісовій Школі в Білій Криниці (4 км від Кременця). Після вступу німецьких військ у 1941 році, переїхала з мамою до Кременця і тут працювала в німецькому бюро стенографісткою, потім перебирала картоплю для військ Гітлера в підвалі, де “працювала” лише
польська інтелігенція з Кременця, обробляла німцям городи і користуючись присутністю на городах другої працівниці, займалася в 1943 році біженцями з сіл, мордованих бандерівцями. Тисячі цих наших земляків виїхали в 1945 році на повернені землі.11 травня 1944 року була заарештована Львівським МДБ, місяць тримали мене в Кременці, а два з половиною місяці в Збаражі, але в результаті мене випустили, хоча відмовила в співпраці. Уже в 1943 році працювала лаборанткою в шпиталі та залишалася при цій професії вісімнадцять років, з семилітньою перервою (хвороба матері), а в 1969 році вийшла на пенсію.
Від 1945 до 1974 року була органісткою в парафіяльному костелі в Кременці, а від 1953 до 1999 – катехеткою. Від 1991 року, протягом десяти років, готувала дітей до конкурсних іспитів у Львові на стипендіальне навчання в Польщі. Закінчили його кільканадцять молодих людей. Зараз такої можливості не існує.
Нині мене цікавлять три справи:
– усвідомлювання земляків до польськості Кременця (візит в 1064 році Болеслава Сміливого);
– анклав Словацького;
– українізація наших дітей через катехезу українською мовою у більшості костелів.
Ірена Сандецька
З польської переклала
Ірина Андрощук
[“Волання з Волині”, ч. 6 (85) від листопада-грудня 2009 р.,
43-45 стор. ]Życiorys Ireny Sandeckiej (PL)
ŻYCIORYS
Urodziłam się 11 kwietnia 1912 roku w Humaniu na Ukrainie. Mój ojciec, Ryszard Sandecki, skończył rolniczą “Hoch Schule” w Wiedniu i przed pierwszą wojną światową pracował jako księgowy w wielkich majątkach rolnych w Czechach i na Ukrainie, a w 1914 roku, jako austriacki poddany, został wywieziony w głąb Rosji. Wyzwoliła go rewolucja 1917 roku. W latach 20-tych, po naszej ucieczce przez “zieloną granicę” do woln
ej Polski, ojciec napisał broszurę “La Federation de l’Europe Centrale”, w której wzywał 9 państw środkowej Europy (bez Ukrainy i Białorusi, które się wówczas nie liczyły) “do zjednoczenia swoich serc i terytoriów” dla ochrony przed obu potężnymi sąsiadami: zaborczą Rosją i równie zaborczymi Niemcami.“Dieu sera avec nous!
”. Idea była zbyt wczesna dla upojonych świeżo odzyskaną niepodległością państw Europy środkowej, ale, kto wie, czy jeszcze nie zmartwychwstanie...Moja matka, Maria z Czartkowskich, po uko
ńczeniu nauki w warszawskiej szkole podziemnej, przebrnęła przez znienawidzoną szkołę państwową, gdzie nawet na przerwach nie wolno było rozmawiać po polsku (do końca życia nie włożyła brązowej sukni, koloru szkoły rosyjskiej) i była nauczycielką prywatną, potem w szkołach, a w końcu kierowniczką w internatach żeńskich Liceum Krzemienieckiego. Za tajne nauczanie w zaborze rosyjskim otrzymała 23 grudnia 1933 r. Medal Niepodległości.Oboje rodzice pochodzili z Warszawy i byli wielkimi patriotami, i ludźmi wysokiej etyki. Miałam też jedynego brata Jerzego, któremu wojna 1939 roku nie dozwoliła ukończyć Konserwatorium w Warszawie
– muzyka i dyrygenta chórów żołnierskich i dziecięcych, uczestnika Powstania Warszawskiego, więźnia obozów Gross Rosen i Leitmeretz. Rodzice spoczywają w Krzemieńcu, Jurek w Warszawie na Powązkach.Ja sama ukończyłam klasę podwstępną i wstępną w Humaniu. W roku 1921, po podpisaniu traktatu o granicy polsko-sowieckiej, razem z rodziną, pod
Korcem przeszliśmy do Polski przez “zieloną granicę”. W Warszawie uczyłam się w pierwszej i drugiej klasie Pensji im. Emilii Plater. Z Warszawy razem z matką i bratem, na zaproszenie wizytatora Liceum Krzemienieckiego, dr Marka Piekarskiego (byłego dyrektora Szkoły Polskiej w Humaniu), przyjechaliśmy do Krzemieńca. W Krzemieńcu oboje z bratem ukończyliśmy Gimnazjum im. Tadeusza Czackiego przy Liceum Krzemienieckim, a ja, dodatkowo, jako eksternistka – Seminarium Nauczycielskie im. Hugona Kołłątaja Liceum Krzemienieckiego.Od 1930 do 1936 studiowałam w Krakowie na Uniwersytecie Jagiellońskim i w 1936 roku otrzymałam dyplom magistra pedagogiki UJ. Następnie uczyłam trzy lata w szkołach podstawowych w Równem, w Krzemieńcu i w Sosnowcu, a od 1 września 1939 r. miałam skierowanie do Pedagogicznej Szkoły Średni
ej w Pszczynie na Śląsku. Tam już nie dojechałam.Wojna zastała mnie w Belgii, gdzie prowadziłam z ramienia Harcerstwa półkolonie dla dzieci polskich robotników w Limburgii. Wróciłam do kraju przez Francję, Szwajcarię, Włochy, Węgry i Rumunię i zdążyłam dotrzeć do Lwowa na dzień przed zbombardowaniem dworca kolejowego. We Lwowie parę dni pracowałam z ramienia Przysposobienia Wojskowego w kuchniach wojskowych, skąd kobietom kazano się wycofać ze względu na to, że Niemcy strasznie się znęcali nad kobietami, p
racującymi w wojsku. Następnie znalazłam pracę u zacnych obywateli Lwowa pp. Noworytów na ulicy Batorego, gdzie pani domu złamała nogę, uciekając przed bombami do piwnicy i potrzebowała pielęgniarki. Po odbudowaniu dworca kolejowego, już po zajęciu Lwowa przez bolszewików, wróciłam do Krzemieńca. Po latach dowiedziałam się, że pani Noworytowa, ratując męża wezwanego za przechowywanie Żyda sama poszła do gestapo, skąd nie wróciła. W Krzemieńcu proszono mnie, abym pomogła żonie ostatniego, aresztowanego przez Sowietów, rektora Liceum Krzemienieckiego, przewieźć jej matkę na operację we Lwowie. Pan Stefan Czarnocki, rektor Liceum Krzemienieckiego, z “nieludzkiej ziemi” nie wrócił.We Lwowie zatrzymałam się parę miesięcy, pracując jako bibliotekarka, a potem sanitariuszka w Klinice Neurologicznej dr Halbana. Następnie wróciłam do Krzemieńca i pracowałam jako sekretarka w Szkole Leśnej w Białokrynicy (4 km od Krzemieńca). Po wkroczeniu wojsk niemieckich w roku 1941 przeniosłam się z Mamusią do Krzemieńca i tu prac
owałam w biurze niemieckim jako stenotypistka, następnie przebierałam kartofle dla wojsk Hitlera w piwnicy, gdzie “pracowała” sama polska inteligencja z Krzemieńca, uprawiałam Niemcom ogródki i korzystając z obecności w ogródkach drugiej pracownicy, zajmowałam się w 1943 roku uchodźcami z mordowanych przez banderowców wiosek. Tysiące tych naszych rodaków wyjechało w 1945 roku na ziemie odzyskane.11 maja 1944 r. zostałam aresztowana przez lwowskie MGB i przetrzymywana miesiąc w Krzemieńcu, a dwa i pół miesiąca w Zbarażu, ale ostatecznie wypuszczono mnie, choć odmówiłam współpracy. Już w 1943 roku pracowałam jako laborantka w szpitalu i pozostałam w tym zawodzie osiemnaście lat, z przerwą siedmioletnią (choroba matki), a w roku 1969 przeszłam na emeryturę.
Od
1945 do 1974 roku byłam organistką w kościele parafialnym w Krzemieńcu, a od 1953 do 1999 – katechetką. Od 1991 roku przez dziesięć lat przygotowywałam dzieci do konkursowych egzaminów we Lwowie na studia stypendialne w Polsce. Ukończyło je kilkanaścioro młodzieży. Teraz ta możliwość nie istnieje.Obecnie absorbują mnie trzy sprawy:
– uświadamianie rodaków do polskości Krzemieńca (wizyta w 1064 r. Bolesława Śmiałego);
– enklawa Słowackiego;
– ukrainizacja naszych dzieci przez katechezę po ukraińsku w większości kościołów.
Irena Sandecka
[“
Wołanie z Wołynia” nr 6 (85) z listopada-grudnia 2008 r., s. 43-45.]