Menu

Polecamy strony

Wyszukiwanie

Obraz Wołynia we wczesnej twórczości Szewczenki - cz. 1 (UA)

ОБРАЗ   ВОЛИНІ   ТА   ПОДІЛЛЯ   В   РАННІЙ   ТВОРЧОСТІ   ШЕВЧЕНКА

 

До 15 років Шевченко не покидав меж Центральної України. Дитинство його пройшло в селах Звенигородського повіту Київської губернії. З батьком він їздив до Єлисаветграда, Умані й Тального. Бував і в повітовому місті Звенигородці. Зі старшою сестрою ходив у Лебединський монастир. Служачи наймитом у кирилівського попа Г. Кошиці, за його дорученням їздив у Богуслав, Борти, Шполу та Київ [1]. Малий Тарас чимало наслухався про події, які були пов’язані з цими місцями.
Звісно, Шевченко від діда, батьків, односельців чув і про інші українські землі. Згадували вони, зокрема, Волинь, а також Причорномор’я, куди їздили чумаки за сіллю. Однак уявлення про ці території значною мірою коригувалися образом «малої батьківщини» Тараса.
Цей образ, сформований Шевченком у період дитинства та юнацтва, зберігався ним протягом багатьох років життя на чужині – у Вільно, Варшаві, Петербурзі, куди він змушений був їхати зі своїм паном П. Енгельгардтом.
Власне, цей образ і знайшов відображення у творах першого видання «Кобзаря» і в поемі «Гайдамаки». У період «трьох літ» (1843–1845 рр.), коли Шевченко тривалий час перебував на Україні, він переважно подорожував Подніпров’ям, жив у Києві, а також у маєтках українських аристократів на Київщині.
Щодо Волині, то епізодичні згадки про неї трапляються в ранніх творах Шевченка. Але здебільшого вони мають малоконкретний характер.
Відносно часто Кобзар згадує Северина Наливайка. У поемі «Тарасова ніч» він, перелічуючи попередників Тараса Трясила, називає також цього козацького ватажка:
Обізвався Наливайко –
Не стало Кравчини! [2].
У даному випадку вказується на те, що повстанський провідник походив із сім’ї ремісника-кравця (звідси прізвисько Кравчина) і загинув він у боротьбі з поляками.
Представлений Наливайко і як знаний козацький ватажок у поемі «Гайдамаки». В одному місці цього твору говориться, що його герой, Ярема,
…мандруючи, співа,
Як Наливайко з ляхом бився.
Тобто Наливайко виступає як шанований персонаж козацького фольклору. Те, що його образ посідав чільне місце в історичній пам’яті українських козаків, говориться в іншому місці поеми:
Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили? де лежить
Остаток славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? нема!
Живого й мертвого спалили [3].
У примітках до поеми Шевченко пише: «Павла Наливайка живого спалили в Варшаві…», посилаючись на Георгія Кониського, власне, на твір «Історія русів», який тоді приписували цьому автору [4].
Оповіді діда, батьків, односельців, з одного боку, та «Історія русів», з іншого, формували бачення Шевченка української історії. Однак в «Історії русів» було чимало легендарного. Стосувалося це й особи Наливайка. Навіть не називаючи правильно його імені, Шевченко повторює легенду, наведену в даному творі, що Наливайка поляки спалили у Варшаві. Насправді ж, йому відрубали голову. Проте легендарний образ козацького ватажка, який загинув від рук поляків, будучи спаленим живцем у «залізному бику», робив з нього героя та мученика.
У такому ж ключі представлений образ Наливайка і в російськомовній драмі Шевченка «Никита Гайдай», уривок із якої опублікував журнал «Маяк» у 1842 р. У цьому уривку відбувається розмова між сотником Микитою Гайдаєм, який їде у Варшаву з дипломатичною місією від Богдана Хмельницького, та його нареченою Мар’яною.
В одному місці Мар’яна, звертаючись до свого судженого, говорить:
Ты мне расскажешь про походы:
Как вы ходили воевать
Татар, турецкого султана,
Как Сагайдачный с казаками
Москву и Польшу воевал,
Как Наливайко собирал
Перед родными бунчугами
Народ казацкий защищать
Святую церковь [5].
Як бачимо, в даному випадку Наливайко знаходиться в одному ряду з іншими героями українського козацтва. Також звертається увага на те, що він захищав «святую церкву» (мається на увазі православ’я).
В іншому місці драми сотник Микита виголошує монолог, у якому звинувачує магнатів у різноманітних злочинах і обіцяє, що за це їм помстяться козаки, в яких воскресне «дух Наливайка»:
Поймут надменные магнаты,
Что их огромные палаты
Травою дикой порастут
За поругание закона.
Что наша правда, наши стоны
На их суд божий призовут.
Что Наливайка дух великий
Воскреснет снова средь мечей
И тьмы страдальческих теней
Наши неистовые клики
В степях разбудят. Божий суд
Страдальцы грозно принесут
На те широкие базары,
Где Остраницы кровь текла,
Где вы разыгрывали кары,
Где реву медного вола
В восторге злом рукоплескали…
Тут же Микита говорить, що не вірить магнатам, не вірить їхнім клятвам, при цьому згадуючи ім’я Наливайка: «Мученическая смерть Богуна, Остраницы и Наливайка нам показала, как исполняете вы клятвы» [6].
Наливайко згадується й у драмі «Назар Стодоля», написаній у 1843–1844 рр. Тут його ім’я трактується як один із символів козацької слави. Героїня драми, Галя, каже: «Ось мій Назар, мій чорнобривий, усе про війну та про походи, про Наливайка, про Остряницю та про синє море, про татар та про турецьку землю» [7].
Як відомо, Наливайко походив із Гусятина – містечка на південно-західному Поділлі (зараз районний центр Тернопільської області). Служив надвірним козаком князя Василя-Костянтина Острозького. Повстання під його проводом значною мірою охопило Волинь та Поділля [8].
Але згадок про це у Шевченка немає. Загалом його «козацький Наливайко» далекий від Наливайка реального. Він живе у козацькому міфо-поетичному просторі, який поширюється на Подніпров’я. Волинь же ніби випадає з цього простору.
Показовим у даному плані є вірш «У неділеньку у святую», написаний у завершальний період творчості Кобзаря. Одним із героїв його є Наливайко. Але події вірша відбуваються в Чигирині, де козаки на раді обирають Наливайка гетьманом [9].
І все ж згадки про Волинь та її географічні об’єкти зустрічаються в ранніх творах Шевченка. Щоправда, із цими згадками не пов’язуються якісь чітко виписані події.
У поемі «Гайдамаки», коли йде мова про Барську конфедеранцію, Шевченко пише:
Розбрелись конфедерати
По Польщі, Волині,
По Литві, по Молдаванах,
І по Україні… [10]
Отже, в даному випадку Волинь трактується як великий регіон на рівні з Польщею, Литвою, власне, Білорусією, Молдавією, а також Україною. Треба мати на увазі, що для Шевченка, принаймні, в його ранній творчості, Україна – це передусім Подніпров’я. У той час даний термін трактувався не як етнонім, а як поняття для позначення нинішнього центральноукраїнського регіону. Як етноніми для власної ідентифікації тодішні українці здебільшого використовували слова «Русь», «русини», «малороси».
Тому немає нічого дивного, що Шевченко розмежовує поняття Україна, Поділля й Волинь. Це простежується ще в одному уривку поеми «Гайдамаки»:
Горить Корсунь, горить Канів,
Чигирин, Черкаси,
Чорним шляхом запалило,
І кров розлилася
Аж у Волинь. По Поліссі
Гонта бенкетує… [11]
Корсунь, Канів, Чигирин, Черкаси, Чорний шлях – все це нинішня Центральна Україна. У Шевченковій уяві – то край козацький, тут грає воля. Саме ця воля-вольниця й знаходить вияв у гайдамацькому повстанні.

Obraz Wołynia we wczesnej twórczości Szewczenki - zakończenie (UA)

Волинь же від України далеко. Це край зі своїми особливостями. Відразу ж після Польщі сюди прийшли конфедерати, тут, на відміну від України, не буяє козацька воля. Щоправда, сюди доходять її відголоски, адже «кров розлилася аж у Волинь».
У «Чигиринському Кобзарі й Гайдамаків» (1844) Шевченко зробив правки в 1859-1860 рр. Тут у наведених словах були зроблені деякі зміни. Так, слово Волинь було замінене словом Умань, а замість „По Поліссі Гонта бенкетує” було написано „По Поділлю…”  [12]
Тобто до поїздки на Поділля Кобзар не сприймав цей край як гайдамацький. Проте з часом це ставлення змінилося. І уже в кінці життя Поділля в нього асоціювалося з козацькою вольницею.
Ще у ряді творів, написаних Шевченком до його подільсько-волинської подорожі, зустрічаємо згадки про ці краї. Зокрема, згадки про Почаїв, Берестечко та Жовті Води. Правда, для поета це не стільки географічні об’єкти, скільки певні символи, що живуть у свідомості мешканців козацької України.
Згадка про Почаїв є в російськомовній поемі «Слепая» (1842), куди її героїня, незряча покритка, йде молитися за свою дочку Оксану:
Слепая, бедная, не знала
Недоли дочери своей,
С чужим вожатым спотыкалась
Меж неприязненных людей
Ходила в Киев и Почаев
Святых угодником молить
И душу страстную, рыдая,
Молитвой думала смирить [13].
Героїня поеми виросла й жила в Подніпров’ї. Про це говориться в творі на самому початку. Тим не менше, вона йде молитися в далекий волинський Почаїв. Із контексту поеми випливає, що для неї в цьому містечку знаходиться релігійна святиня, яка майже рівнозначна святиням близького їй центральноукраїнського Києва.
Приблизно в такому ж контексті згадується Почаїв і в поемі «Сліпий» (1845). Її героїня здійснює паломництво по святих місцях України, молячись за свого коханого Степана:
У Києві великому
Всіх святих благала;
У Межигорського Спаса
Тричі причащалась.
У Почаєві святому
Ридала, молилась,
Щоб Степан той, тая доля,
Їй хоча приснилась!.. [14]
Пізніше, уже після заслання, Шевченко переінакшує цю поему, надавши їй назву «Невольник». Тут згадка про Почаїв подана в такому ж ключі.
Одужала Яриночка,
Ідуть люде в Київ
Та в Почаїв помолитись, –
І вона йде з ними.
У Києві великому
Всіх святих благала;
У Межигорського Спаса
Тричі причащалась;
У Почаєві святому
Ридала-молилась,
Щоб Степана той, доля тая
Їй хоча приснилась [15].
 Згадку про Жовті Води й Берестечко зустрічаємо в поемі-містерії «Великий льох». У цьому творі Шевченко намагається осмислити буття України в контексті її козацької історії. Серед персонажів даного твору є три лірники. Третій з них співає про походи й битви Богдана Хмельницького. Він каже:
Я співаю. І про Ясси,
І про Жовті Води,
І містечко Берестечко [16].
Тобто Берестечко, власне, відома битва між польською та козацькою арміями в 1651 р., розглядається як один із найважливіших моментів (поряд із молдавським походом та битвою під Жовтими Водами) в історії Хмельниччини.
Цікаву інформацію про культуру Волині Шевченко міг отримати під час своєї подорожі до Полтавської губернії в кінці 1845 р. У його археологічних нотатках є опис Пересопницького Євангелія, яке він оглядав у Переяславі. Цей шедевр українського книжкового мистецтва був створений на Волині в 1556-1561 рр. Також у цих нотатках є опис одного із Євангелій, яке він бачив у цьому місті. При цьому Шевченко спеціально зазначив: «Евангелие писаное чернилом и киноварью красивыми славянскими буквами вроде почаевских…» [17]
Порівняння описаного Євангелія з почаївськими книгами утвердили дослідників у думці, що наведені археологічні нотатки робилися десь через рік після відвідання Переяслава, коли Шевченко вже побував у Почаєві. Однак ця теза нам видається дещо сумнівною. У згаданих нотатках наводяться чималі цитати староукраїнською мовою із описаних Шевченком Євангелій. Також там описуються різноманітні деталі, які стосувалися місцевих старожитностей. Вони мали б робитися на місці. І хоча Шевченко мав добру пам’ять, мало віриться в те, що всі ці деталі й цитати він запам’ятав. Щодо порівняння ним баченого в Переяславі Євангелія з почаївськими виданнями, то цей факт, швидше, говорить про інше. З цими книгами Шевченко був знайомий ще до поїздки в Почаїв. І це видається цілком реальним. Адже Почаївська лавра була одним із найбільших видавничих осередків України кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст., а її книги поширювалися не лише на Волині, а й на Галичині, Поділлі, Наддніпрянщині та інших регіонах. Більше того, ці видання часто переписувалися від руки. Саме з таким Євангелієм, де переписувач наслідував почаївські видання, і зустрівся Шевченко в Переяславі.
Отже, якщо спиратися на вищезгадані фрагменти із творів Шевченка, де йдеться про Волинь, вимальовується приблизно такий образ цього краю. Волинь – це земля, що знаходиться поза межами козацької України. Цей край «більше шляхетський». Хоча навіть сюди доходить відгомін козацької чи то гайдамацької вольниці. Тут, на волинській землі, знаходиться містечко Берестечко – трагічний символ козацької слави. Також на цій землі є Почаїв, який для жителів козацької України – велика святиня, місце їхнього релігійного паломництва. А книги, видані в Почаєві, знають і  наддніпрянці. Тобто Волинь хоча й не є Україною (мається на увазі Україною козацькою), але, тим не менше, тісно пов’язана з нею.
Такий образ Волинської землі, очевидно, був притаманний жителям тогочасного Подніпров’я. Він і знайшов вияв у поетичній творчості Шевченка.
Однак не треба думати, що уявлення Шевченка про Волинь зводилося лише до цього «архетипового» образу. Кобзар достатньо добре орієнтувався в тогочасній літературі з історії України, знав про ті події, які відбувалися у Волинському краї. Про Волинь він міг також довідатися з розповідей своїх нових друзів Пантелеймона Куліша та Миколи Костомарова, які деякий час працювали на Волині й чимало подорожували цим краєм.
Щодо Поділля, то про цей край Шевченко до своєї подільсько-волинської подорожі мав дуже аморфне уявлення. Фактично про нього ми не зустрічаємо згадок у його ранніх творах. Виняток можуть скласти хіба що згадки про Наливайка, який походив з Поділля. Правда, виникає питання, наскільки Кобзар ідентифікував цього козацького ватажка з Подільським краєм.
Восени 1846 р. Шевченко отримав змогу безпосередньо пізнати Поділля й Волинь, про які чув від своїх земляків, друзів і про які йому доводилося читати.

 

Петро Кралюк

 

Примітки:

[1] Ткаченко М. М. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. – С. 10-13.
[2] Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. – Т. 1. – С. 86.
[3] Там само. – С. 147, 156.
[4] Там само. – С. 510.
[5] Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. – К., 2003. – Т. 3. – С. 15.
[6] Там само. – С. 17-18.
[7] Там само. – С. 25.
[8] Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VІІ. – С. 201-217.
[9] Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. – Т. 2. – С. 145-146.
[10] Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. – Т. 1. – С. 135.
[11] Там само. – С. 161.
[12] Там само. – С.516.
[13] Там само. – С. 225.
[14] Там само. – С. 306.
[15] Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. – Т. 2. – С. 295-296.
[16] Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. – Т. 1. – С. 325.
[17] Шевченко Т. Г. Зібрання творів у шести томах. – К., 2003. - Т.5. - С.213-216.

[“Волання з Волині” ч. 1 (74) від січня-лютого 2007 р., стор. 21-26.]

 

Obraz Wołynia we wczesnej twórczości Szewczenki - cz. 1 (PL)

OBRAZ   WOŁYNIA   I   PODOLA   WE   WCZESNEJ   TWÓRCZOŚCI   TARASA   SZEWCZENKI

Do 15 roku życia Szewczenko nie wyjeżdżał poza środkową Ukrainę. Dzieciństwo spędził w wioskach powiatu zwinogródzkiego w gubernii kijowskiej. Z ojcem jeździł on do Jelizawietgradu [1], Humania i Talnego. Bywał także w mieście powiatowym Zwinogródzce. Ze starszą siostrą chodził do monasteru łebedyńskiego. Służąc jako najmita u kiryłowskiego popa H. Koszyca jeździł w jego sprawach do Bogusławia, Borty, Szpoły i Kijowa [2]. Mały Taras wiele nasłuchał się o wydarzeniach, które były powiązane z tymi miejscami.
Oczywiście, Szewczenko od dziadka, rodziców i współmieszkańców rodzinnej wioski słyszał o innych ziemiach ukraińskich. Wspominali oni m.in. Wołyń, a także Wybrzeże Morza Czarnego, gdzie jeździli czumacy po sól. Jednak wyobrażenia o tych terenach w znacznej mierze były korygowane obrazem małej ojczyzny Tarasa.
Obraz ten, sformowany przez Szewczenkę w okresie dzieciństwa i wczesnej młodości, był chroniony przezeń przez wiele lat życia na obczyźnie – w Wilnie, Warszawie i Petersburgu, dokąd został zmuszony wyjechać ze swoim panem P. Engelhardtem.
Właśnie ten obraz znalazł odzwierciedlenie w utworach pierwszego wydania „Kobziarza” i w poemacie „Hajdamacy”. W okresie „trzech lat” (1843-1845), kiedy Szewczenko dłuższy czas przebywał na Ukrainie, przeważnie podróżował Podnieprzem, mieszkał w Kijowie, a także w majątkach ukraińskich arystokratów na Kijowszczyźnie.
Co do Wołynia, to epizodyczne wspomnienia o nim zdarzają się we wczesnych utworach Szewczenki. Ale przeważnie mają one mało konkretny charakter.
Stosunkowo często Kobziarz wspomina Seweryna Nalewajkę. W poemacie „Tarasowa noc” wyliczając poprzedników Tarasa Triasyły wymienia także tego kozackiego watażkę:
“Обізвався Наливайко
Не стало Кравчини!” [3].
W danym wypadku wskazuje się na to, że powstańczy przywódca pochodził z rodziny rzemieślnika – krawca (stąd przezwisko: Krawczyna) i zginął w walce z Polakami.
Nalewajko przedstawiony jest również jako znany kozacki watażka w poemacie „Hajdamacy”. W jednym z miejsc tego utworu mówi się, że bohater Jarema
“мандруючи, співа,
Як Наливайко з ляхом бився” [4].
Czyli Nalewajko występuje jako szanowana postać kozackiego folkloru. Fakt, że jego obraz posiadał czołowe miejsce w pamięci historycznej ukraińskich kozaków, jest uwidoczniony w innym miejscu poematu:
“Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили, де лежить
Остаток славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? нема!
Живого й мертвого спалили” [5]. 
W przypisach do poematu Szewczenko pisze: „Pawła Nalewajkę spalono żywcem w Warszawie...”, powołując się na Heorhija (Jurija) Konyskiego [6], właśnie na dzieło „Historia Rusów”, które wtedy przypisywano temu autorowi [7].
Opowieści dziadka, rodziców i współmieszkańców wioski z jednej strony, oraz „Historia Rusów” z drugiej strony, formowały widzenie przez Szewczenkę ukraińskiej historii. Jednak w „Historii Rusów” było wiele legendarnego. Dotyczyło to także osoby Nalewajki. Nawet nie podając prawidłowo jego imienia, Szewczenko powtarza legendę, przytoczoną w danym utworze, że Nalewajkę Polacy spalili w Warszawie. W rzeczywistości odrąbano mu głowę. Jednak legendarny obraz kozackiego watażki, który zginął z rąk Polaków przez spalenie żywcem w „żelaznym byku”, robił z niego  bohatera i męczennika.
W taki samy sposób przedstawiony jest obraz Nalewajki w rosyjskojęzycznym dramacie Szewczenki „Nikita Hajdaj”, fragment którego opublikowało czasopismo „Majak” („Latarnia Morska”) w 1842 roku. W tym urywku odbywa się rozmowa między setnikiem Nikitą Hajdajem, który jedzie do Warszawy z misją dyplomatyczną od Bohdana Cmielnickiego, a jego narzeczoną Marianną.
W jednym z miejsc Marianna zwracając się do swego ukochanego mówi:
“Ты мне расскажешь про походы:
Как вы ходили воевать
Татар, турецкого султана,
Как Сагайдачный с казаками
Москву и Польшу воевал,
Как Наливайко собирал
Перед родными бунчугами
Народ казацкий защищать
Святую церковь” [8].
 Jak widzimy, w danym wypadku Nalewajko znajduje się w jednym rzędzie z innymi bohaterami ukraińskiego kozactwa. Również zwrócona jest uwaga na to, że on ochraniał „świętą Cerkiew” (chodzi oczywiście o prawosławie).
 W innym miejscu dramatu setnik Nikita wygłasza monolog, w którym obwinia magnatów o różne zbrodnie i obiecuje, że za to zemszczą się kozacy, w których zmartwychwstanie „duch Nalewajki”:
“Поймут надменные магнаты,
Что их огромные палаты
Травою дикой порастут
За поругание закона.
Что наша правда, наши стоны
На их суд божий призовут.
Что Наливайка дух великий
Воскреснет снова средь мечей
И тьмы страдальческих теней
Наши неистовые клики
В степях разбудят. Божий суд
Страдальцы грозно принесут
На те широкие базары,
Где Остраницы кровь текла,
Где вы разыгрывали кары,
Где реву медного вола
В восторге злом рукоплескали…”
 Tutaj Nikita mówi, że nie wierzy magnatom, nie wierzy ich przysięgom, i przy tym wspomina imię Nalewajki: „Мученическая смерть Богуна, Остраницы и Наливайка нам показала, как исполняете вы клятвы” [9].
 Nalewajko wspominany jest także w dramacie „Nazar Stodola”, napisany w latach 1843-1844. Tutaj jego imię traktuje się jako jeden z symboli kozackiej chwały. Bohaterka dramatu Hala mówi: „Ось мій Назар, мій чорнобривий, усе про війну та про походи, про Наливайка, про Остряницю та про синє море, про татар та про турецьку землю” [10].
 Jak wiadomo, Nalewajko pochodził z Husiatyna – miasteczka na południowo-zachodnim Podolu (obecnie jest to centrum rejonowe w obwodzie tarnopolskim). Służył jako nadworny kozak księcia Wasyla Konstantego Ostrogskiego. Powstanie pod jego kierunkiem w znacznej mierze ogarnęło Wołyń i Podole [11].
 Lecz Szewczenko o tym nie wspomina. W ogóle jego „kozacki Nalewajko” jest daleki od realnego Nalewajki. Żyje on w kozackiej przestrzeni mityczno-poetyckiej, która rozszerza się na Podnieprze. Natomiast Wołyń niby wypada z tej przestrzeni.
 Pokazowym w danym ujęciu jest wiersz „У неділеньку у святую” („W niedzielę w świętą”), napisany w końcowym okresie twórczości Kobziarza. Jednym z jego bohaterów jest Nalewajko. Ale wydarzenia opisane w wierszu dzieją się w Czehrynie, gdzie kozacy na radzie obierają Nalewajkę hetmanem [12].
 A jednak wzmianki nt. Wołynia i jego geograficznych obiektów spotykamy we wczesnych utworach Szewczenki. Co prawda z tymi wzmiankami nie powiązuje się jakichś konkretnych wydarzeń.
 W poemacie „Hajdamacy” kiedy jest mowa o Konfederacji Barskiej Szewczenko pisze:
“Розбрелись конфедерати
По Польщі, Волині,
По Литві, по Молдаванах,
І по Україні…” [13].
 Otóż, w danym przypadku Wołyń traktuje się jako wielki region na równi z Polską, Litwą, Białorusią, Mołdawią i także Ukrainą. Trzeba mieć na uwadze, że dla Szewczenki – przynajmniej w jego wczesnej twórczości – Ukraina to przede wszystkim Podnieprze. W tym czasie dany termin był traktowany nie jako etnonim, a jako pojęcie dla poznaczenia dzisiejszego regionu środkowoukraińskiego. Jako etnonim dla własnej identyfikacji ówcześni Ukraińcy najczęściej wykorzystywali słowa „Ruś”, „Rusini” i „Małorosy”.
 Dlatego nie ma nic dziwnego, że Szewczenko rozgranicza pojęcia: Ukraina, Podole i Wołyń. Możemy to prześledzić w jeszcze jednym urywku poematu „Hajdamacy”:
“Горить Корсунь, горить Канів,
Чигирин, Черкаси,
Чорним шляхом запалило,
І кров розлилася
Аж у Волинь. По Поліссі
Гонта бенкетує…” [14]
 Korsuń, Kaniów, Czehryń, Czerkasy, Czarny szlak – to wszystko obecna Ukraina środkowa. W ujęciu Szewczenki jest to kraj kozacki, gdzie panuje wolność. Właśnie ta „воля-вольниця” – wolność – znajduje przejaw w powstaniu hajdamackim.

Obraz Wołynia we wczesnej twórczości Szewczenki - zakończenie (PL)

 Wołyń od Ukrainy daleko. To kraina ze swoimi osobliwościami. Od razu po Polsce przyszli tutaj konfederaci – tutaj, w odróżnieniu od Ukrainy, nie panuje kozacka wolność. Co prawda dochodzą tu jej odgłosy, przecież „krew rozlała się aż do Wołynia”.
 W „Czehryńskim Kobziarze” i „Hajdamakach” (1844) Szewczenko zrobił poprawki w latach 1859-1860”. Tutaj w przytoczonych słowach zostały zrobione pewne zmiany. Tak słowo „Wołyń” zostało zamienione słowem „Humań”, a zamiast „Po Polesiu Gonta ucztuje” zostało napisane „Po Podolu...” [15]. Oznacza to, że do wyjazdu na Podole Kobziarz nie uznawał tej krainy za hajdamacką. Ale z czasem stosunek ten zmienił się. I już w końcu życia Podole u niego kojarzyło się z kozacką wolnością.
 Jeszcze w szeregu utworów napisanych przez Szewczenkę do jego podróży podolsko-wołyńskiej spotykamy wzmianki nt. tych krain. Szczególnie wzmianki o Poczajowie, Beresteczku i Żółtych Wodach. Co prawda dla poety są to nie tyle obiekty geograficzne, co pewne symbole, jakie żyją w świadomości mieszkańców kozackiej Ukrainy.
 Wzmianka o Poczajowie w rosyjskojęzycznym poemacie „Слепая” („Ślepa”, 1842), gdzie jej bohaterka niewidząca pokrytka [16], idzie modlić się za swoją córkę Oksanę:
“Слепая, бедная, не знала
Недоли дочери своей,
С чужим вожатым спотыкалась
Меж неприязненных людей
Ходила в Киев и Почаев
Святых угодником молить
И душу страстную, рыдая,
Молитвой думала смирить” [17].
 Bohaterka poematu wyrosła i mieszkała na Podnieprzu. O tym mówi się na samym początku utworu. Tym nie mniej, idzie ona modlić się do dalekiego wołyńskiego Poczajowa. Z kontekstu poematu wypływa, że dla niej w tym miasteczku znajduje się sanktuarium religijne, które jest niemal równoznacznym ze świątyniami bliskiego jej środkowoukraińskiego Kijowa.
 Prawie w takim samym kontekście wspominany jest Poczajów także w poemacie „Сліпий” („Ślepy”, 1845). Bohaterka poematu pielgrzymuje do miejsc świętych Ukrainy modląc się za swego ukochanego Stefana:
“У Києві великому
Всіх святих благала;
У Межигорського Спаса
Тричі причащалась.
У Почаєві святому
Ридала, молилась,
Щоб Степан той, тая доля,
Їй хоча приснилась!..” [18].
 Później, już po zesłaniu, Szewczenko przeinacza ten poemat, nadając mu tytuł „Невольник” („Niewolnik”). Tutaj wzmianka o Poczajowie podana jest w takim samym znaczeniu.
“Одужала Яриночка,
Ідуть люде в Київ
Та в Почаїв помолитись, –
І вона йде з ними.
У Києві великому
Всіх святих благала;
У Межигорського Спаса
Тричі причащалась;
У Почаєві святому
Ридала-молилась,
Щоб Степана той, доля тая
Їй хоча приснилась” [19]. 
 Wzmiankę o Żółtych Wodach i Beresteczku spotykamy w poemacie-misterium „Великий льох” („Wielka piwnica”). W tym utworze Szewczenko dąży do uświadomienia sobie istnienia Ukrainy w kontekście jej kozackiej historii. Wśród postaci danego utworu są trzej lirnicy. Trzeci z nich śpiewa o wyprawach i bitwach Bohdana Chmielnickiego. Mówi on:
“Я співаю. І про Ясси,
І про Жовті Води,
І містечко Берестечко” [20].
 Czyli Beresteczko, znane z bitwy między polską i kozacką armią w 1561 roku, rozpatruje się jako jeden z najważniejszych momentów (razem z wyprawą mołdawską i bitwą pod Żółtymi Wodami) w dobie Chmielnickiego. 
 Ciekawą informację o kulturze Wołynia Szewczenko mógł otrzymać podczas swojej podróży do guberni połtawskiej pod koniec 1845 roku. W jego notatkach archeologicznych jest opis Ewangeliarza Peresopnickiego, który mógł oglądać w Perejesławiu. To arcydzieło ukraińskiej sztuki książkowej zostało stworzone na Wołyniu w latach 1556-1561. Także w tych notatkach jest opis jednego z ewangeliarzy, który widział w tym mieście. Przy czym Szewczenko specjalnie zaznaczył: „Евангелие писаное чернилом и киноварью красивыми славянскими буквами вроде почаевских…” [21].
 Porównanie opisanego Ewangeliarza z księgami poczajowskimi utwierdziło badaczy w opinii, że przytoczone notatki archeologiczne były robione gdzieś rok po odwiedzeniu Perejesławia, kiedy Szewczenko przebywał już w Poczajowie. Jednak ta teza wydaje się nam nieco wątpliwą. We wspomnianych notatkach przytoczonych jest wiele cytatów w języku staroukraińskim (staroruskim, starocerkiewnosłowiańskim) z opisanych przez Szewczenkę Ewangeliarzy. Także tam opisane są różnorodne detale, które dotyczyły miejscowych starodawności. One miały być zrobione na miejscu. I chociaż Szewczenko miał dobrą pamięć, to trudno uwierzyć w to, że te wszystkie szczegóły i cytaty zapamiętał. Co do porównania widzianego przezeń w Perejesławiu Ewangeliarza z wydaniami poczajowskimi, to ten fakt szybciej mówi o czymś innym. Owe księgi Szewczenko znał jeszcze przed wyjazdem do Poczajowa. I to wydaje się zupełnie realnym. Wszak Ławra Poczajowska była jednym z największych ośrodków wydawniczych Ukrainy końca XVIII – początku XIX wieku, a jej księgi były szerzone nie tylko na Wołyniu, ale i w Galicji, na Podolu, Naddnieprzu i innych regionach. Więcej, wydania te były przepisywane ręcznie. Właśnie z taką Ewangelią, gdzie przepisywacz naśladował wydania poczajowskie, zetknął się Szewczenko w Perejesławiu.
 Otóż, jeśli oprzeć się na wyżej wspomniane fragmenty z utworów Szewczenki, gdzie jest mowa o Wołyniu, wymalowuje się w przybliżeniu taki obraz tej krainy. Wołyń – to ziemia, która znajduje się poza granicami kozackiej Ukrainy. Ta kraina jest „bardziej szlachecka”. Chociaż nawet tutaj dochodzą odgłosy kozackiej czy to hajdamackiej wolności. Tutaj, na ziemi wołyńskiej znajduje się miasteczko Beresteczko – tragiczny symbol kozackiej chwały. Również na tej ziemi jest Poczajów, który dla mieszkańców kozackiej Ukrainy jest wielkim sanktuarium, miejscem do którego zdążają w pielgrzymkach. A księgi wydawane w Poczajowie znają także naddnieprzańcy. Czyli Wołyń choć i nie jest Ukrainą (chodzi o Ukrainę kozacką), ale tym niemniej ściśle jest powiązany z nią.
 Taki obraz Ziemi Wołyńskiej, oczywiście, był charakterystyczny dla mieszkańców ówczesnego Poddnieprza. Znalazł on także wyjaw w twórczości poetyckiej Szewczenki.
 Jednak nie trzeba myśleć, że wyobrażenie Szewczenki o Wołyniu sprowadzało się tylko do tego „archetypicznego” obrazu. Kobziarz dostatecznie dobrze orientował się w ówczesnej literaturze z historii Ukrainy, wiedział o tych wydarzeniach, które odbywały się w krainie wołyńskiej. O Wołyniu mógł także dowiedzieć się z opowieści swoich nowych przyjaciół Pantalejmona Kulisza i Mikołaja Kostomarowa, którzy pewien czas pracowali na Wołyniu i sporo podróżowali po tej krainie.
 Co do Podola, to o tej krainie Szewczenko do swojej podolsko-wołyńskiej podróży miał bardzo amorficzne wyobrażenie. Faktycznie o nim nie spotykamy wzmianek w jego wczesnych utworach. Wyjątek mogą stanowić chyba wzmianki o Nalewajce, który pochodził z Podola. Co prawda, wynika pytanie, na ile Kobziarz identyfikował tego kozackiego watażkę z podolską krainą.
 Jesienią 1846 roku Szewczenko otrzymał możliwość poznania Podola i Wołynia, o których słyszał od swoich rodaków i przyjaciół, i o których miał okazje czytać.

 

Przypisy:

[1] Obecnie nosi nazwę Kirowograd. Jelizawietgrad w 1929 r. przemianowano na Zinowiewsk, w 1934 r. na Kirowe, a w 1939 r. na Kirowograd – przyp. ł.z.
[2] Ткаченко М.М. Літопис життя і творчості Т.Г. Шевченка. – Київ, 1961. – С. 10-13.
[3] Шевченко Т. Зібрання творів у шести томах. – Т. 1. – Київ, 2003. – С. 86. Uzupełnienie przypisu przez ł.z.: W przekładzie A.J. Gorzałczyńskiego słowa te brzmią: „Odezwał się Nelewajko -– / Dał pod powróz szyję!” – zob. „Taras Szewczenko” (A.J. Gorzałczyńskiego przekłady pisarzów małorossyjskich I.), Kijów 1862, s. 107.
[4] Jarema „...wędrując, śpiewa, / Jak Nalewajko z Lachem bił się” – przekł. ł.z.
[5] Шевченко Т. Зібрання творів у шести томах. – Т. 1. – Київ, 2003. – С. 147, 156.
[6] Heorhij (Jurij) Konyski (1717-1795) – wybitny ukraiński pisarz, duchowny, kaznodzieja i działacz na polu kultury. Profesor (1745) i rektor (1751) Akademii Kijowskiej. Biskup pomocniczy (1755) i arcybiskup (1783) w Mohylowie. Autor szeregu prac historycznych. – Przyp. ł.z.
[7] Tamże, s. 510.
[8] Шевченко Т. Зібрання творів у шести томах. – Т. 3. – Київ, 2003. – С. 15.
[9] Tamże, s. 17-18. „Męczeńska śmierć Bohuna, Ostranyci i Nalewajki pokazała nam, jak wypełniacie swoje przysięgi” – przekł. ł.z.
[10] Tamże, s. 25. Uzupełnienie przypisu: „Oto mój Nazar, mój czarnobrowy, ciągle mówi o wojnie, o wyprawach, o Nalewajce, Ostranyci i o sinym morzu, o Tatarach i tureckiej ziemi” – przekł. ł.z.
[11] М. Грушевський. “Історія України-Руси”. – Київ, 1995. Т. VII. – С. 201-217.
[12] Шевченко Т. Зібрання творів у шести томах. – Т. 2. – Київ, 2003. – С. 145-146.
[13] Шевченко Т. Зібрання творів у шести томах. – Т. 1. – Київ, 2003. – С. 135. Uzupełnienie przypisu: „Rozwłóczyli się konfederaci / Po Polsce, Wołyniu, / Po Litwie, po Mołdawanach, / I po Ukrainie...” – przekł. ł.z.
[14] Tamże, s. 161. Uzupełnienie przypisu: „Płonie Korsuń, płonie Kaniów, / Czehryń, Czerkasy, / Czarny szlak zapłonął, / I rozlała się krew / Aż do Wołynia. Po Polesiu / Gonta ucztuje...” – przekł. ł.z.
[15] Шевченко Т. Г. “Зібрання творів у шести томах”. – Т. 2. – С. 295–296.
[16] Pokrytka – uwiedziona, zhańbiona niezamężna kobieta. Zob. Кісь О. “Дівчина-покритка в українському селі кін. XIX — поч. ХХ ст.” // “Народознавчі Зошити”. – 1998. – № 6. – С. 684-692; – przyp. ł.z.
[17] Шевченко Т. Зібрання творів у шести томах. – Т. 1. – Київ, 2003. – С. 225.
[18] Tamże, s. 306.
[19] Шевченко Т. “Зібрання творів у шести томах”. – Т. 2. – Київ, 2003. – С. 295-296.
[20] Шевченко Т. “Зібрання творів у шести томах”. – Т. 1. – Київ, 2003. – С. 325. “Śpiewam. I o Jassach, / I o Żółtych Wodach, / I miasteczku Beresteczku” – przekł. ł.z.
[21] Шевченко Т.Г. “Зібрання творів у шести томах”. – К., 2003. – Т. 5. – С. 213-216. – „Ewangeliarz pisany atramentem i cynobrem pięknymi literami słowiańskim podobnie do poczajowskich...” – przekł. ł.z.

 

Petro Kraluk

Z ukraińskiego przełożyła
Łucja Zalewska

 

[„Wołanie z Wołynia” nr 1 (74) ze stycznia-lutego 2007 r., s. 21-26.]

 

Święta

Czwartek, XIX Tydzień zwykły Rok A, I Wspomnienie św

Liturgia słowa

Czytania:

  • Ewangelia:

Sonda

Kiedy powinna być Msza Święta wieczorna w czasie wakacji?

Powinna być o godzinie 18:00

Powinna być o godzinie 19:00

Jest to dla mnie bez różnicy


Licznik

Liczba wyświetleń:
3415729

Statystyki

Zegar