1. Prawda
1. ПРАВДА
„І як він наближався до Єрихону, один сліпий сидів край дороги й просив милостині. Почувши, що народ іде мимо, він спитався, щоб воно могло бути. Йому сказали, що це Ісус Назарянин проходить. І він почав голосно кричати: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!». Ті, що йшли попереду, сварилися на нього, щоб замовчав, та він кричав ще дужче: «Сину Давидів, змилуйся надо мною!». Ісус зупинився і звелів привести його до себе. І коли той наблизився до нього, спитав: «Що хочеш, щоб я зробив тобі?». «Господи, – сказав той, – щоб я прозрів!». Ісус сказав до нього: «Прозри! Віра твоя спасла тебе». І вмить прозрів той і пішов за Ісусом, славлячи Бога. І ввесь народ, побачивши те, віддав хвалу Богові” (Лк 18, 35-43).
“Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас” (Ів 8, 31-32).
“І відповів Ісус: «Ти кажеш, що я цар. Я на те уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину. Кожен, хто від істини, слухає голос мій»” (Ів 18, 37-38).
Приклад
“Їхав я потягом із Караганди до Алма-Ати. Наближалися до мети нашої подорожі. У купе залишилися лише ми вдвох. Мій єдиний супутник був молодою, симпатичною та інтелігентною людиною. Ми почали розмовляти. Дуже важливим є те, що розмова точилася віч-на-віч, без свідків. Отже, могла бути щирою. Розповів йому, хто я. Мій співрозмовник, котрого будемо називати Іваном, був росіянином, студентом п’ятого курсу університету в Алма-Аті. Це був типовий радянський агностик, не з якогось філософського переконання, а з приводу неможливості глибшого пізнання філософсько-релігійних переконань. Бачачи його зацікавлення цією тематикою і використовуючи наше віч-на-віч, поволі висловив йому наше філософське розуміння Бога і познайомив його з постаттю і фактами з життя Ісуса Христа. Говорив я науковою мовою про елементарні правди віри. (...) Слухав лекцію, принаймні, не байдуже. Задавав різні запитання. Було видно, що розповідь його дуже зацікавила. Прощаючись зі мною, дуже сердечно сказав мені знаменні слова: це власне те, чого нам не вистачає” *)
О. Владислав Буковинський:
“Душпастирської праці з постійними мешканцями Караганди багато. Додає праці також те, що потрібно обслуговувати чисельних приїжджих. Не стільки йдеться про приїжджих з найближчих околиць, тому що вони переважно сповідаються частіше. Йдеться, передусім, про приїжджих здалеку, котрі не раз долають тисячі кілометрів, щоб лише знайти священика. Серед католицького населення дуже широко розійшлася звістка, що в Караганді завжди можна знайти священика. Не кажучи вже про сам Казахстан. Люди їдуть з півдня, з республік Середньої Азії, тобто з колишнього Туркестану. Їдуть з півночі, не раз з Архангельська, хоча звідти значно ближче до Москви, ніж до Караганди. Їдуть із заходу, аж з Поволжя. Їдуть зі сходу, аж з глибини Сибіру. Їдуть до рідних, але одночасно також і до священика” **)
Роздуми
Правда має визвольну силу. Принципове визволення, це визволення від гріха – внутрішня свобода людини. Для цього потрібна вся правда про Бога і людину, що пов’язується з певним баченням світу: бачення, що міститься в Об’явленні. Христос, котрий сам про себе сказав, що є Дорогою, Правдою і Життям, прийшов, щоб відкрити наші очі на правду і засвідчити про правду. Важливим є те, щоб прагнути правди, шукати, пізнавати її, бути спраглим правди. Часто потрібна велика відвага, щоб не лякатися проголошувати і обороняти правду, щоб боротися за правду і бути готовим за неї навіть віддати життя.
Постанова
Кожного дня намагатися конкретним чином “дати свідоцтво правди”.
опрацював
о. Ян Новак
З польської переклала
Ірина Мороз
[“Волання з Волині” ч. 6 (73) від листопада-грудня 2006 р., стор. 21-22.]
*) Ks. Władysław Bukowiński, „Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 75.
**) Там же, s. 90-91.
2. Wira
2. ВІРА
„Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, а купує те поле. Подібне ще Царство Небесне до купця, що шукає добрих перел. Знайшовши одну дорогоцінну перлину, йде, продає все, що має, і купує її” (Мт 13, 44-46).
“Ніхто не засвічує світила, щоб його вкрити посудиною або поставити під ліжко, а, навпаки, його ставлять на свічнику, щоб ті, що входять, бачили світло. Нічого бо нема захованого, що б не стало явним, ані нічого тайного, що б не стало знаним і на яв не вийшло. Вважайте, отже, як слухаєте: бо хто має, тому дасться; а хто не має, заберуть і те, що йому здається, нібито має” (Лк 8, 16-18).
Приклад
“Вітольд був студентом третього курсу університету в одному з сибірських міст. (...) У цьому місті працював – звичайно без реєстрації – один литовський священик і працював протягом кількох років дуже вміло, дійсно прекрасно. Вітольд часто ходив на св. Месу, і не раз прислуговував священику до неї. Нарешті щось про це почали говорити в університеті. Студенти радянських вищих навчальних закладів були поділені на групи в наукових і виховних цілях. Кожна група мала свого куратора, переважно серед доцентів або асистентів, котрий мав чувати над навчанням та ідеологією своїх студентів. Одного разу цей опікун зібрав свою групу і почав розмовляти про те, що є річчю не до віри, але, на жаль, правдива, що є ще студенти, котрі вірять у Бога і моляться. Але це вже дійсний скандал, що є навіть студенти, котрі служать попу під час богослужіння. Усі студенти зрозуміли, що їх опікун має на увазі Вітольда, хоча не згадав по імені. Що ж на це Вітольд? Принаймні, не мовчав. Встав і зовсім спокійно сказав: Повідомляю, що вірю в Бога і до кінця життя не перестану в Нього вірити. Сказав і сів, а його друзі, серед котрих не було ані одного католика, нагородили його оплесками за відвагу і рішучість, що їм заімпонувало. Ну, а бідний куратор – як кажуть російською – ‘остался в дураках’”.*
О. Владислав Буковинський:
“Постійно я ходжу від дому до дому. Не влаштовую жодних більших богослужінь у себе вдома, тому що дуже легко влада могла б мене оскаржити про нелегальну Церкву. (...) Усе моє душпастирство відбувається в чужих домах. (...) Найкраще підходить однородинний дім, розташований на узбіччі. У такому домі можна спокійно молитися, і навіть співати, аби лише були зачинені двері та вікна. Зазвичай це відбувається так: приходжу після полудня або увечері. Передусім встановлюю вівтар. Є ним звичайний стіл, аби лише міцно стояв і не хитався. Стіл застеляється білою скатертиною. На стіл ставиться велика коробка або дві грубі книжки, прикриваються білою хусткою і ставиться хрест. Свічки ставляться в свічник або якщо його немає, у склянці з сіллю. Вище вішаються один або два образи і вівтар готовий. Потім сповідаю. Нарешті короткий нічний відпочинок. Короткий, бо за звичай лягаю після опівночі, а вже о 5 або о 6 рано є рання св. Меса, а потім сповідь, інколи хрещення і єлеопомазання, інколи шлюби”**.
Роздуми
Перший ступінь віри – це визнання, що Бог є, що існує. Далі прийняття віри, що Бог – Суддя, що справедливий. Потім, що Бог – мудрий; спеціально все встановив , що також всім керує. Черговий етап віри – це визнання, що Бог – Любов, котра спасла людину, її єдиний Спаситель. Матеріалізм, раціоналізм, споживацтво, намагалися повалити таку віру і постійно це роблять. Щоб вберегтися від цих напрямів, необхідною є Церква – вівтар, сповідальниця, катехитична зала, катехизм – і солідне приготування до таємниць: Хрещення, Миропомазання, св. Причастя, Подружжя... Віра – скарб, дорогоцінна перлина, світло, і так, як від однієї запаленої свічки можна запалити тисячі інших, але від тисяч погашених свічок не запалиться жодна, дуже важливим є переказування істин віри в родині та читання – особисте або спільне – Святого Письма. Велике значення має свідоцтво віри і молитва родини, переживання в єдності з літургійним роком і релігійними звичаями, такими, як вігілійна облатка, посвячення їжі, християнські привітання, пісні, релігійне переживання Великого Посту...
Рішення
Утрата віри – дійсне нещастя людини, тому необхідною є часта молитва: Господи, примнож нашу віру!
опрацював
о. Ян Новак
З польської переклала
Ірина Мороз
[“Волання з Волині” ч. 1 (74) від січня-лютого 2007 р., стор. 18-19.]
__________________
*) Ks. Władysław Bukowiński, „Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 77.
**) Там же, с. 89.
3. Ljubov
3. ЛЮБОВ
“Третього ж дня весілля відбувалося в Кані Галилейській, і була там мати Ісусова. Отож запрошено на те весілля й Ісуса та його учнів. Коли ж не вистачило вина, мати Ісусова й каже до нього: «Вина в них нема». Відрік їй Ісус: «Що мені, жінко, – а й тобі? Таж не прийшла година моя!». Але мати його мовила до слуг: «Що лиш скаже вам, – робіть». Було ж там шестеро кам’яних посудин на воду, щоб очищуватися по-юдейському; кожна вміщала дві або три мірки. Сказав їм Ісус: «Наповніть посудини водою». Вони й виповнили їх по вінця. А він їм далі каже: «Зачерпніть тепер та й несіть до старости весільного». Тож понесли. Коли ж покуштував староста воду, що на вино обернулась, – а не знав же, звідки воно взялося: слуги лише знали, котрі води зачерпнули були, – то закликав староста молодого і до нього мовив: Всяк чоловік добре вино спершу подає, а гірше, – як уп’ються. «Ти ж приховав добре вино аж он по сю пору». Ось такий чудес початок учинив Ісус у Кані Галилейській, і велич тим свою об’явив, – тож і учні його увірували в нього” (Ів 2, 1-11).
“Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив. Перебувайте у моїй любові! А в любові моїй перебуватимете, коли заповіді мої будете зберігати, як і я зберіг заповіді мого Отця і в його любові перебуваю. Я казав вам так для того, щоб була у вас моя радість, і щоб ваша радість була повна”. (Ів 15, 9-11).
Приклад
“З одного з більших сибірських міст приїжджає на кілька днів до Караганди молодий, приблизно 30-літній інженер, німець і католик, з дружиною, з якою мав шлюб трохи раніше, також німкою і католичкою. Привезли на хрещення свою першу дитину – доньку. Обидвоє посповідалися і прийняли св. Причастя. Я заприязнився з цією милою і взірцевою подружньою парою. Оскільки Фридерик є людиною з вищою освітою, то Гертруда уступає чоловікові з кожної точки зору, тому що закінчила лише 5 чи 6 класів початкової школи. Ми розмовляли втрьох. Я запитав Фридерика: чи ти задоволений тим, що взяв за дружину настільки менш освічену за себе? Отримав від Фридерика таку відповідь: так, я навіть дуже задоволений, що одружився з Гертрудою. Мені не потрібно якоїсь ученої дружини. Я потребую віруючої та набожної дружини. Моя матір та її матір – прості, неосвічені, а добре нас по- католицьки виховали. Хочу мати таку дружину, котра зуміє виховати наших дітей не гірше від наших матерів. Я запитав Гертруду: а чи ти задоволена своїм освіченим чоловіком? Гертруда відповіла: так, і я ним дуже задоволена, і взагалі не боюся, хоча такий освічений.
Я впевнений, що Фридерик і Гертруда справді добре, по-католицьки виховують свою донечку” *.
О. Владислав Буковинський
“Отож, всюди, де я був, бачив глибоку доцільність того, що власне там був... Більшість земляків виїхала звідти до Польщі. Я залишився тут, з огляду на цю доцільність, яка не підлягає найменшим сумнівам. Моє середовище різнорідне та цікаве. Майже щоденно вживаю чотири мови: польську, російську, українську і німецьку... Маю приємність ще вищого щабля, яку порівнюю з радістю інших євангелічних колег щодо чудотворного улову. Але також переживаю і реакцію Петра – у почутті особистої негідності щодо величезних Божих благодатей, свідком яких я є... Якщо в історичній науці цінною є здібність передбачання, то в моїй особистій історії нічого передбачити не можна. Живу сьогоднішнім днем і довірою Провидінню. Порівняно найбільш правдоподібними є ймовірності менш приємні... Йдеться просто, щоб проіснувати. Навчився цілковито довіряти Провидінню... Зрештою, у моєму житті, кожен день пережитий у нинішніх умовах цінний і творчий. Однак більше було таких днів, єдиною творчою цінністю яких було страждання” **.
Роздуми
Істинна людська любов має своє джерело в Любові Бога, тому Христос сказав: “Перебувайте у моїй любові”. Християнська любов виражається в дотримуванні заповідей, які лише у світлі Божої Любові набирають позитивної цінності та дають радість. Вони не тягар, а запрошення Бога до виконання Його волі, тому Марія – так, як до слуг у Кані Галілейській – невпинно повторює: вчиніть усе, що вам скаже Ісус. Щоб жити любов’ю, потрібно відкрити, що ти є неповторним Божим творінням і улюбленою Дитиною Божою; потрібно бачити всі життєві ситуації, як дар Любові Отця. Словами: Любов мені все пояснила, Іван Павло ІІ виражає істину, що лише в любові Бога людина відкриває вартість людської любові та сенс життя. Кожен день, прожитий у любові, має глибоку цінність і сенс у Богові, а також заслугу на вічне життя, тому що в остаточному розрахунку рахується лише любов. Лише любов, яка випливає з Бога провадить до посвячення і надає сенс стражданню.
Постанова
Пам’ятаючи, що буду суджений за любов, зроблю іспит совісті: які мотиви моїх учинків?
Добро для людей у кожній ситуації.
опрацював
о. Ян Новак
_______________
* Ks. W. Bukowiński, „Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 78.
** „Spotkałem człowieka. Ks. Władysław Bukowiński w pamięci wiernych i przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 116.
[“Волання з Волині” ч. 2 (75) від березня-квітня 2007 р., стор. 21-22.]
4. Matir Boża
4. МАТІР БОЖА
“
Величає душа моя Господа і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм, бо він зглянувся на покору слугині своєї; ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди. Велике бо вчинив мені Всемогутній, і святе його ім’я. Милосердя його зроду в рід на тих, які страхаються його” (Лк 1, 46-50).“
Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, – а його ж любив він, – мовить до матері: Жінко, ось син твій. А тоді й до учня мовить: Ось матір твоя. І від тієї хвилі учень узяв її до себе” (Ів 19, 26-27).Приклад
“
У певному місці, до якого приїхав під час моїх місійних подорожей, місцева міліція довідалася, де я відправляв св. Месу. Начальник міліції викликав до себе господиню цього дому. Це була жінка, яка мала приблизно 35 років, німка, побожна католичка, добра дружина і матір трьох дітей. Найстарший її син мав тоді 14 років і ходив до 7 класу. Начальник міліції гостро сказав Боніфації про те, що прийняла у своєму домі «попа», а особливо дорікав за те, що молиться з дітьми. Боніфація відповіла рішучо. Тоді начальник почав погрожувати, що накаже відібрати в неї дітей і віддати їх до дитячого будинку, де будуть виховані, як порядні громадяни Радянського Союзу. Боніфація йому відповіла так: якщо навіть ви відберете дітей від їхньої рідної матері, то маємо ще іншу Матір у небі – Богородицю. Буду молитися до Неї за моїх дітей, а у цієї Матері і ви не зумієте відібрати моїх дітей. Окрім начальника міліції покликав ще до себе Боніфацію директор школи, в якій вчаться двоє її старших дітей. Розмовляв дуже доброзичливо. Намагався переконати її, що шкідливим для виховання дітей є вдома говорити одне, а в школі інше, і що власне для добра своїх дітей повинна відмовитися від їх релігійного виховання, а сама може молитися стільки, скільки захоче. Боніфація терпеливо вислухала директора і, звичайно, нічого не обіцяла”*.О. Владислав Буковинський
“
Було це в 1940 році, під час мого першого ув’язнення... слідчий не вмів провадити слідство і за кожним разом заводив його у сліпий кут. Хоча я йому відповідав на всі запитання, говорив, що можна було відповісти на те чи інше запитання, він жадав, щоб сказати ще більше, і в дійсності не було більше що сказати і що скривати від нього. Щоразу говорив: «одумайтесь», сам читав газети, а я сидів у кутку на табуретці й замість «одуматися» тихенько на пальцях відмовляв розарій. Так було протягом кількох днів, аж нарешті мій слідчий щось зауважив. Висунув голову з-під газети і запитав: а що ви там робите? Я: молюся до Бога. Він зривається з місця і верещить на все горло: тут забороняється молитися до Бога! А я: заспокійтеся. У майбутньому буду так молитися, щоб ви цього не помітили”**.“1941 рік у Луцьку. Катедра потріскалася від бомб окупанта. О. Владислав Буковинський усміхнений пригортав усіх дітей і говорив: Не можна вам боятися. Матір Божа вас збереже і оборонить
”***.Роздуми
Кілька десятків років вервичне богослужіння до Матері Божої було єдиною молитвою на казахстанській землі. Вервична молитва – часто в укритті – вберегла віру засланців, зберегла їх родини, їх почуття людяності і вартості, незважаючи на те, що проголошував комунізм, що віра – це опіум для народу, а молитва шкодить і деморалізує дітей і молодь. Це богослужіння виховувало людей, виховувало родини. Усі довіряли себе Матері Божій так, як Їй Господь Ісус довірив під хрестом св. Йоана. Вона протягом стількох років була їх опорою, потіхою, їх Допомогою. Не було священиків, отже, не було Євхаристії, таїнств. Через руки Матері Марії віддавали себе і всі справи Богові. Молитва давала силу і відвагу, щоб не боятися слідства, ув’язнення, насильства. Поведінка цих людей вказує, наскільки важливим є богослужіння до Матері Божої в житті кожної людини, особливо розарій, акт віддання Непорочній, довіра родин Марії.
Рішення
Дякуючи Марії за те, що Вона найкраща Матір, у вечірній молитві довірити себе і свою родину Матері Божій і щоденно відмовити принаймні одну таємницю розарію.
опрацював
о. Ян Новак
_______________
*
Ks. W. Bukowiński, “Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, с. 51.**
Там само, s. 80.***
“Spotkałem człowieka. Ks. Władysław Bukowiński w pamięci wiernych i przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 41.
З польської переклала
Ірина Андрощук
[“
Волання з Волині” ч. 3 (76) від травня-червня 2007 р., стор. 21-22.]5. Navernennja
“
Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і одну з них загубивши, не зоставить дев’ятдесят дев’ять у пустелі та не піде шукати загублену, поки її не знайде? А, знайшовши, кладе її собі, радіючи на плечі й, повернувшися додому, скликає друзів та сусідів і до них каже: Радійте зо мною, бо я знайшов овечку, що була загубилась. Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев’ятдесят дев’ятьма праведниками, що їм не треба покаяння” (Лк 15, 4-7).Приклад
“
Поселилася на постійне проживання в Караганді певна німецька родина. Приїхали вони здалеку і ніколи не бачили жодного священика, не кажучи вже про костел. Це була дуже занедбана родина. Батько і матір цієї родини, люди середнього віку, жили без шлюбу. Батько був лютеранином, а матір – католичкою. Старша дочка також була заміжньою за лютеранином і також без шлюбу. Окрім них було в цій родині ще троє молодших дітей – навіть не були похрещені. Однак є заслуга матері цієї родини, що незабаром після приїзду до Караганди звернулися до католицького священика. З цією родиною було дуже багато роботи. Передусім їх потрібно було вчити віри і молитви, тому що нічого не знали. Троє дітей урочисто прийняли хрещення. До Першого св. Причастя приступило їх п’ятеро: окрім трьох дітей, їх старша заміжня сестра, а також сама матір Констанція, котра до цього ніколи в житті не сповідалася. І матір, і дочка взяли церковний шлюб із своїми чоловіками. Констанція дійсно навернулася. З бідної, занедбаної, радянської «гражданки» стала побожною католичкою і ревною християнською матір’ю. Під її керівництвом діти росли і зовсім не переставали молитися, як це є в занедбаних родинах. Діти систематично і часто моляться, і навіть охоче приступають до святих Таїнств”*.О. Владислав Буковинський
“
Після чергового арешту працівниками НКВД, Отець відсиджував вирок в ув’язненні, в одній камері з молодим, дуже інтелігентним і освіченим комуністом-ідеалістом з переконання, котрий швидко піднімався по східцях патріотично-професійної кар’єри і будучи вже директором чи секретарем високої інстанції, наразився своєю ідейністю своїм товаришам. Здається, що не хотів – як решта – черпати матеріальні блага, в чому допомагала його посада. Із-за цього опинився в ув’язненні оскаржений (як загроза для них, тому що ідейний) за якийсь господарчий злочин, точно не скоєний. Ця людина ніколи не чула раніше про Бога і релігію. Отець Владислав, протягом спільного із ним перебування в камері, передав йому всі знання, які мав, а він, будучи дуже інтелігентною людиною, прийняв їх і прагнув далі поглиблювати. Тим часом, о. Владислав закінчив уже відбування покарання і мав вийти на свободу. «І уявіть собі – говорив о. Владислав – що за Боже Провидіння! Бо мене випускають на свободу, а на моє місце НКВД помістило в камері дуже вченого єзуїта, професора теології, котрий міг далі це діло провадити, маючи значно більші знання від мене»”**.Роздуми
Навернення – це відвернення від гріха і звернення до Бога, до благодаті, до милосердя. Це вимагає кількох етапів: пізнання Бога, пізнання Його Любові, прийняття цієї Любові, помічення, яким великим злом є гріх, прийняття Христа, Котрий Єдиний може звільнити, вирвати з цього гріха, а в кінці прийняття нової дороги життя.
Казахстанська земля сповнена мучениками, але і марнотратними синами. Протягом багатьох років люди, змушувані до життя без Бога, забулися про Нього, усунули Його зі свого життя, але про них не забував Бог, Добрий Пастир,
Котрий прагне врятувати кожну свою загублену дитину. Отже, за кожного, Христос віддав життя. І прийшов день, коли став на цій землі священик, о. Владислав, щоб “шукати і зцілити те, що загинуло”, щоб нести Боже пробачення в Таїнстві Поєднання, щоб проголошувати людям милосердя пробачаючого Бога. Заклик, скерований до всіх. Тому що навернення не стосується лише окремих ситуацій і великих грішників. Стосується кожної людини і кожного дня.Рішення
Щоденне навернення поєднувати із визнанням щирої любові до люблячого Бога, тому що “любити – це означає поставати”.
опрацював
о. Ян Новак
_______________
*
Ks. W. Bukowiński, “Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, с. 82.**
“Spotkałem człowieka. Ks. Władysław Bukowiński w pamięci wiernych i przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 109.
З польської переклала
Ірина Андрощук
[“Волання з Волині” ч.
4 (77) від липня-серпня 2007 р., стор. 16-18.]6. Mużnist'
‘
“
Блаженні вбогі, – бо ваше Царство Боже. Блаженні, голодні нині, бо ви насититеся. Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятись. Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятись. Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть, як безчесне, ваше ім’я Сина Чоловічого ради. Радійте того дня і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі” (Лк 6, 20-23).Приклад
“
Після арештів отця Кукурудзинського і Беня, наприкінці грудня 1944 року, Юлія Боярська організувала систематичну продуктову допомогу для них, для єпископа Шельонжка, а також Галензовського, Кучинського і для мене, тому що ми залишилися без власних парафіян, котрі виїхали з Волинської області на захід. У дійсності продуктові передачі присилають нам через Юлію спочатку до ув’язнення, а потім до таборів примусової праці, підписувалися вони різними особами, однак, Юлія у своїй ревності не дивилася на пов’язані із цим труднощі. У 1948 році заарештовано Юлію Боярську. Звичайно, йшлося про наші продуктові посилки. На слідстві й у суді постійно повторювався менш-більш такий діалог:Вони: «Чому посилаєш посилки
»?Юлія: «Не робила нічого нелегального. Посилала посилки легально, через пошту і отримувала офіційні квитанції, підтверджуючі отримання з кожного табору праці, до якого посилка висилалася».
Вони: «Так, але ти повинна знати, кому ці посилки висилала».
Юлія: «Посилала священикам, котрі є нашими духовними отцями і котрі для нас працювали».
Вони: «І це говориш ти, радянська громадянка? Ти посилаєш посилки католицьким священикам, агентам Ватикану, найгіршим ворогам Радянського Союзу!».
Прокурор вимагав для Юлії 8 років ув’язнення. Юлія сказала судові, що має на утриманні стареньку матір, котра без неї пропаде, після чого Юлія гірко розплакалася. Суд засудив Юлію до 5 років позбавлення волі. Це була найменша кара, «дєтскій срок», тому що за звичай політичних засуджували до 25 років. Юлія поїхала до жіночого табору праці, розташованого на березі річки Печора, у північно-східній частині Європейської Росії. Опіка Провидіння над нею та її матір’ю проявилася досить видимо. Після відбуття покарання повернулася до Кам’янця, до матері, котру під час її ув’язнення кам’янецькі католики оточили великою опікою. Разом прожили ще два щасливі роки. Серед тамтешніх католиків – не маючих свого костелу і священика, із-зі настійливого опору влади – Юлію особливо любили і шанували
” *.О. Владислав Буковинський
“
Кожного разу, коли його випускали із арешту, суворо забороняли провадити душпастирську діяльність. Завжди відповідав із гідністю: я священик. Коли мене зачиняєте у в’язниці й не можу виконувати свої священицькі функції, то кажуть, ну що ж, не маю на це впливу. Але коли знову буду вільний, буду займатися у всій повноті душпастирською працею. Адже я священик. За кожним разом безстрашно повторював це перед судом: я священик”**.Роздуми
Мужність завжди виростає на фундаменті віри, довіри. Є вибором дороги євангелійних блаженств; вірності Божим обітницям, незважаючи на те, що пропонує світ. Щастя має євангелійний вимір: блаженні, тобто щасливі сумні, страждаючі, переслідувані... Усі тортури, вироки, слідства, людська злість, приниження, труднощі можна пережити лише тоді, коли людина довіряє Христу, коли відчула благословення зустрічі з Богом; коли людина знає гідність свого покликання: “я священик”, я християнин, я Божа дитина, я посланий... Брак відповіді на покликання, обман – це втеча від мужності. Мужність – це поведінка, яка виробляється через прийняття себе із власними чеснотами і недоліками, ставлення собі вимагань і формування поведінки блаженної та улюбленої Божої людини. Мужність є також благодаттю, про яку потрібно молитися, потрібно турбуватися до того, як надійдуть важкі хвилини, вимагаючі героїчної відваги. Через хрест – до перемоги.
Рішення
Прийму всі труднощі дня в єдності з Христом, як вираз Божого благословення.
опрацював
о. Ян Новак
_____________
*
Ks. W. Bukowiński, “Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 84.**
“Spotkałem człowieka. Ks. Władysław Bukowiński w pamięci wiernych i przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 85.З польської переклала
Ірина Андрощук
[“Волання з Волині” ч.
5 (78) від вересня-жовтня 2007 р., стор. 28-29.]7. Sumlinnja
’
“
Кожний, хто слухає ці мої слова й виконує їх, подібний до розумного чоловіка, який збудував свій дім на скелі. Полила злива, потоки розлились, подули вітри й натиснули на той дім, та він не повалився, бо був збудований на скелі” (Мт 7, 24-25).Приклад
“
Під час однієї з моїх місійних подорожей, приїжджаю до певного містечка і оголошую, що буду готувати подружні пари до шлюбу. Відразу своїм інтелігентним виглядом привернула мою увагу одна подружня пара. Виявилося, що молодий чоловік Станіслав – інженер. Він мав тоді 27 років. Його дружина була ще молодшою. Мала повну середню освіту. Мешкали разом із матір’ю Станіслава, котра була ще нестарою жінкою, простою, але мудрою і щиро релігійною. Навіть мав час заприязнитися з тією родиною. Дуже втішився, що двоє віруючі та практикуючі католики. Одного разу запитав у Станіслава: чи навчання у радянських навчальних закладах не справили тобі жодних труднощів щодо віри в Бога? Станіслав відповів: може, отець здивується, я закінчив середню школу і ВУЗ у Радянському Союзі, вивчав матеріалістичну філософію і здавав з неї екзамен, але ніколи в житті не мав навіть найменших сумнівів щодо віри в Бога. Отець познайомився з моєю мамою. Вона проста, але не дурна жінка. Вона так все мені пояснила, що цього мені вистачило. У школах багато говорили проти віри в Бога, але це не справляло на мене жодного враження. Я завжди розумів, що це не має нічого спільного з наукою, що це звичайна агітація” *.О. Владислав Буковинський
“
Потрапив у глибину радянської невільницької імперії, а це був той самий колишній сибірський шлях, яким вже протягом століть гнали на схід сотні тисяч поляків. Там, на вигнанні, вирішив залишитися навіть після виходу з табору, до кінця будучи слухняним покликанню священика, несучи духовну допомогу тим, котрі її найбільше потребували. Не скористався правом репатріації, не послухав порад приятелів, не піддався тискові влади, коли вимагала, щоб виїхав звідти. У листі до приятелів писав: голос наш на схилі життя повинен звучати, як голос сумління – можливо, не завжди милий і бажаний, але завжди глибоко правдивий і праведний. А поки ми живемо – служімо нашим ідеалам.Коли через кілька десятків років перебування далеко від батьківщини, йому нарешті дозволили приїхати, так сильно спішив повернутися до своїх «парафіян», що не затримався в Польщі навіть на свята. Прагнув встигнути на убогий святвечір серед своїх підопічних у далеких азіатських степах
” **.Роздуми
В акті сотворіння Господь Бог, разом із розумом, обдарував людину сумлінням – внутрішнім голосом Бога, завдяки якому людина розпізнає, що є морально добре, а що зле, і маючи вільну волю може обирати між одним і другим. Сумління керує вільною волею людини так, щоб обирала добро і уникала зла. Коли людина поступає згідно з міркуваннями і наказом сумління, отримує внутрішній спокій, а коли її вибір протилежний, сумління оскаржує її, спричиняє неспокій, що називаємо “докорами сумління”. Голос сумління – як голос Бога в душі людини – незалежний від загальної думки, пануючої моди, політичних або суспільних систем, котрі, однак, можуть у певних обставинах перекрутити справедливі осуди сумління. Праведне сумління формується через систематичну сповідь і працю над собою, але передусім через керування в своєму житті Божим словом. Рішуча боротьба з гріхами, вадами і слабкостями викликає вразливість сумління. Чим більше людина єднається з Богом, розпізнає Його волю, тим легше відкриває добро і за ним прямує. Поєднання з Богом у таїнствах, у молитві й в роздумах над Божим Словом, дає відвагу, щоб щоденно йти за голосом сумління, вірно, а передусім в особливих ситуаціях, коли протистояння життя і перевага оточення послаблюють волю людини.
Рішення
Щоденно іспит совісті й молитва про відвагу, щоб навіть у найважчі хвилини піти за голосом сумління.
опрацював
о. Ян Новак
_____________
*
Ks. W. Bukowiński, “Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 76.**
“Spotkałem człowieka. Ks. Władysław Bukowiński w pamięci wiernych i przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 125.З польської переклала
Ірина Андрощук
[“Волання з Волині” ч.
6 (79) від листопада-грудня 2007 р., стор. 21-22.]8. Słowo Boże
“
“
От вийшов сіяч сіяти. І коли він сіяв, деяке впало край дороги, і прилетіло птаство і повидзьобувало його. Інше впало на ґрунт кам’янистий, де не було землі багато, і зараз же проросло, бо земля було неглибока. Як зійшло сонце, воно вигоріло, а що не мало коріння, усохло. Інше впало на тернину, і вибуяла тернина і заглушила його. Інше впало на добру землю і вродило одне в сто разів, друге в шістдесят, а інше в тридцять Хто має вуха, нехай слухає” (Мт 13, 3-9).Приклад
“
Відбувалося це в Караганді, у січні 1959 року, під час слідства. Слідчий суддя влаштував конфронтацію між мною і певною жінкою, яку я називав Аудація (відважна). Була це німка, приблизно років тридцяти. Під впливом своєї набожної приятельки прийняла католицизм і я її охрестив. Не знаю чому вчинили цю конфронтацію. Ймовірно, хотіли видобути від неї зізнання, що я примусив її до хрещення. Аудація увійшла з піднятою головою. Відразу було видно, що не боїться. Діалог з Аудацією був таким: слідчий суддя після написання особистих даних, запитав: чи ти знаєш Буковинського? Відповідь Аудації прозвучала голосно і гостро: так, навіть дуже добре його знаю. Суддя: у яких стосунках ти була з Буковинським? Чи ваші стосунки були добрі, чи між вами були якісь непорозуміння? Аудації відповіла ще голосніше та гостріше: Так, наші стосунки завжди були добрі, і навіть дуже добрі, інакше не могло бути, бо він дуже добра і спокійна людина. Але я сама маю до вас запитання: чому ви заарештовуєте таку добру людину? Тут, в Караганді, жінка не може спокійно пройти через вулицю. Крутиться повно хуліганів, котрі здирають пальта, а ви їх не заарештовуєте. Зате заарештовуєте таку людину, як Буковинський. Цього я вже не можу зрозуміти! У такому духові відповідала Аудація. Конфронтація закінчилася нічим. Жінка вийшла так, як і увійшла – з піднятою головою. Слідчий суддя підсумував: бачите, що це за жінка. Це «настоящая» фанатка, з якою навіть не можна спокійно порозмовляти. «Да, да, Буковінскій, ти много народа іспортіл)”*.О. Владислав Буковинський
“
Під час навчання, головний акцент роблю на катехізації, а не на проповіді. На кожній св. Месі в Караганді, не кажучи вже про місійні подорожі, маю переважно інших людей. Про якісь цикли проповідей немає мови. Найчастіше проголошую проповіді, спираючись на Євангеліє та Читання. Проповіді мають бути короткі, особливо коли дуже гаряче в помешканні, однак, змістовні, повчальні, не літаючі в хмарах, до яких величезна кількість слухачів і так не підніметься. Трудність полягає в тому, що окрім повністю неосвічених людей щодо релігійної віри, на св. Месі бувають також люди, які зовсім непогано обізнані з вірою, і при цьому загально досить освічені. Насправді рідко трапляються люди з вищою освітою, але значно частіше є люди на рівні середньої або професійної освіти. Школярі приходять на св. Месу найчастіше під час канікул, значно менше – замало – під час шкільного року”**.Роздуми
Словом Бога все сталося. Бог промовив і постійно промовляє. Він не дивиться на наше марне життя, на марну роль, а невпинно сіє. Сьогодні існують потужні витвори сучасної цивілізації та засоби інформації, які результативно заглушають голос Бога. Засоби, які можна було б назвати “слововбивчими”, тому що вони вбивають Боже Слово. Фанатиками вважаються ті, котрі проголошують нам Слово, живуть цим Словом, чи показують це Слово в знаках, наприклад, носять хрестик, медальйончик, хрестяться... А Бог, незважаючи на це, сіє. Це Слово є міццю, силою, свідоцтвом, але і знаком протиставлення. Про це знав о. Буковинський, тому невтомно проголошував Боже Слово при зустрічах з людьми, чи готуючи до таїнств, а Бог дав йому особливий дар, яким була феноменальна пам’ять, завдяки чому міг так успішно проповідувати це Слово.
Рішення
Прийму це як свій щоденний обов’язок: уважно слухати Боже Слово – читати і роздумувати над Євангелією.
опрацював
о. Ян Новак
_____________
*
Ks. W. Bukowiński, “Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, с. 82.**
Там само, с. 100.З польської переклала
Ірина Андрощук
[“
Волання з Волині”, ч.1 (80) від січня-лютого 2008 р., стор. 23-25.]9. Molytva
”
“
Отож кажу вам: Просіть, і вам дасться; шукайте, і знайдете; стукайте, і вам відчинять. Кожний бо, хто просить. Одержує; той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють. Котрий із вас, батьків. Коли син проситиме в нього хліба, дасть йому камінь? Або коли попросить риби, замість риби дасть йому гадюку? Або коли яйце попросить, дасть йому скорпіона? Отак коли ви, злими бувши, умієте давати дітям вашим дари добрі, оскільки більш Отець небесний дасть Святого Духа тим, що у нього просять!” (Лк 11, 9-11).Приклад
“
Два роки тому померла старенька бабця Феліція, багаторічна вдова. Виховала без чоловіка трьох дітей. Перед смертю довго і важко хворіла. Завжди повторювала одне і теж саме: як я вдячна Богові за те, що моя родина залишилася польською і католицькою. Свого часу дуже жалкувала, що її діти мають лише неповну середню освіту. Але зараз сама бачить, що це неважливо. Феліція мала чим радіти. Її донька теж вдова. Із блаженної пам’яті чоловіком брала костельний шлюб. Має трьох дітей, котрі моляться, сповідаються і приступають до св. Причастя. Старший онук Феліції вже одружився з милою польською дівчиною. Молода пара має костельний шлюб. Обидва сини одружилися на порядних і побожних польках. Їх діти отримують старанне релігійне виховання, а вся родина дуже охоче і ревно бере участь у св. Месах. Яким чином Феліція досягнула такого результату у вихованні, який потрібно визнати прекрасним в глибині атеїстичної країни? Адже Феліція виховала своїх дітей без костелу, без священика, без св. Меси, без сповіді та св. Причастя. Феліція була мудра і побожна. В її родині на першому місці була молитва. Щоденно голосно молилася разом із дітьми. Дуже велику роль у вихованні відіграв у цій родині релігійний спів. По сьогоднішній день її син і донька належать до найкращих співаків серед карагандинських поляків. Феліція могла спокійно помирати, тому що заслужила на це своїм життям. Завжди провадила своїх дітей до Бога, а Бог благословив побожним починанням цієї доброї матері”*.О. Владислав Буковинський
“
Завжди даю матерям три поради:1) постійно нагадую дитині, що в причасті прийняла св. Господа Ісуса, тому що в іншому випадку забуде про це;
2) щодня пильнувати, щоб усі діти в родині систематично молилися вранці та ввечері, а в Караганді принаймні раз на рік сповідалися і приймали причастя. Дуже рекомендую спільну родинну молитву щовечора;
3) допомагати дитині виправити помилки, не сварити, не бити, вміти говорити до сумління, якщо потрібно постидати, а коли можна, похвалити, навіть подякувати... при кожній можливості добре говорю матерям про роль «домохазяйки», котра не працює поза домом, а повністю присвячує себе родині, чоловікові, доброму християнському вихованню дітей
”**.Роздуми
Христос сам часто молився, наприклад, у пустелі, у храмі, коли чинив чудеса, на самоті, на горі Тавор, перед стратою і в стражданні, інколи всю ніч проводив у молитві. Молитва – це зустріч, розмова з Богом, відповідь на Його слово. Ця відповідь виражається у відданні всього Богові, у тому, що довіряємо Богові себе. Христос також учив, якою повинна бути молитва: покірна, довірлива, витривала, із довірою щодо Божої волі. Отже, на першому місці буде молитва про спасіння, про освячення Божого Імені, піклування про прийняття Божого Царства, про пробачення, про злагоду і прийняття Божої волі, а далі про хліб і здоров’я, про допомогу і життєвий успіх. Щодня потрібна така молитва, щоб усе: своє життя, справи і переживання, радість і клопоти віддавати в руки Бога. Тоді люблячий Отець вділяє нам Святого Духа і проникає своєю благодаттю все наше життя.
Рішення
У молитві запитувати Бога: чого прагне від мене? Які має плани щодо мого життя? Як конкретно виконувати кожного наступного дня Його волю? Заопікуватися спільною молитвою в родині.
опрацював
о. Ян Новак
_____________
*
Ks. W. Bukowiński, “Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, с. 82.**
Там само, с. 100.З польської переклала
Ірина Андрощук
[“Волання з Волині”, ч. 2 (81) від березня-квітня 2008 р., стор
. 13-14]10. Blahodat'
10. БЛАГОДАТЬ «
«
Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує й охриститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мк 16, 15-16).«
Хто перебуває в мені, а я в ньому, – той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете. Якщо хтось у мені не перебуває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне; їх бо збирають, кидають у вогонь, – і вони згоряють!» (Ів 15, 5-6).Приклад
«
Певна бабця звернулася до мене з проханням, щоб я охрестив її внучку. Родина ця польська. Онучка та, пані Софія, котру по сьогоднішній день не бачив в очі, не погодилася охреститися, мотивуючи це побоюваннями, що про це дізнаються у навчальному закладі, де вчилася і виженуть її. З огляду на те, що Софія боялася зі мною зустрітися і порозмовляти, після наполягань бабці, я написав листа до Софії, який бабця їй вручила. Запропонував Софії зустріч у такий час та в такому місці, де не буде жодних посторонніх свідків. Я підкреслив, що хочу вияснити лише справу хрещення, до якого навіть не маю права без її волі примушувати. Окрім цього я запропонував їй розмову на філософські теми. Не сумніваючись у тому, що це її цікавить, незважаючи на те, що знає матеріалістичну філософію, виразив припущення, що не відкине можливості познайомитися також із нашою християнською філософією. Софія, через бабцю, передала мені вже на другий день відповідь. Щодо хрещення – писала – не може погодитися передусім через те, що не вірить у Бога. А приймати хрещення лише для того, щоб зробити приємність бабці, було б на її думку непорядно. Щодо християської філософії, то Софія написала, що її взагалі не знає. Однак, тарабанила далі Софія, мовою, дуже мені відомою, яку їй протягом довгих років прищеплювали, що переконана у перевазі матеріалістичної філософії. Адже діалектичний матеріалізм є єдиною істинною філософією і згідною з наукою. Не залишив бідної Софії у спокої. Написав до неї вдруге і востаннє. Щодо хрещення, писав я, має слушність. Не можна приймати хрещення без віри в Бога. Але щодо філософії, то сама визнаєш, що зовсім не знаєш християнської філософії. Як же ти можеш говорити про перевагу матеріалістичної філософії, коли не знаєш жодної іншої філософської системи? Я був би радий, якби задумалася над цим. Чи задумалася – цього не знаю. На жаль, по сьогоднішній день вона не охрещена. Аби так не було аж до смерті. Можна було б сказати, що не варто витрачати час, писати листи таким особам як наша Софія, котрі не хочуть в житті побачити на власні очі хоча б одного священика. Однак потрібно вкидати євангелійні зерна і на такий ґрунт. Може, добре зерно зійде і через багато років. Може, Софія прийме хрещення вже після смерті того священика, котрого не хотіла бачити, але корий, незважаючи на це, захотів у листі передати кілька слів правди»*.О. Владислав Буковинський
«
Переслідування віри не найбільша небезпека. Нею є відокремлення дітей і молоді, щоб вони ніколи не мали можливості пізнати Бога. Насправді Божа благодать незрозумілими для нас, людей, дорогами дістається і до таких окремих осіб, тим не менше сам Син Чоловічий, Ісус Христос, волає до нас: Жниво велике – робітників мало. Просіть тоді Господа жнив, щоб послав робітників на жниво своє» **.Роздуми
Любов Господа Бога вимагає великої покори, тобто вміння прийняти все таким, яким воно є – відкривати Бога і Його діяльність. Щоденне життя здається таким непохитним, болісним, важким, ніби немає в ньому діяння та присутності Бога. Важко цю присутність зауважити. Водночас усе проникнуте Його діянням. Потрібна покора, яка провадить до того, щоб відкритися на присутність і діяння Бога в житті та щоденності. Бог кожному дає благодать через людей, події, збіг обставин; дає можливість прийняти Його до свого життя. У пустому, розлогому степу Божа благодать оживляє, надає сенсу. Ця земля особливим чином пережила передавання віри і особливе волання цієї землі про людей, що живуть у благодаті, про людей, котрі будуть проголошувати Євангеліє, у погляді котрих буде видно Бога, а їх діяння буде вказувати на Його присутність.
Рішення
Щодня пригадувати собі істину, що Бог мене любить, і Він сам діє в моєму житті, незважаючи на труднощі. Цією істиною жити так, щоб променювала вона на всіх, котрі будуть зі мною зустрічатися.
Опрацював
о. Ян Новак
_______________
*
Ks. W. Bukowiński, “Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 51.**
Там само, с. 75.З польської переклала
Ірина Андрощук
[“
Волання з Волині” ч. 3 (82) від травня-червня 2008 р., стор. 22-26.]
11. Probaczennja
11. ПРОБАЧЕННЯ «
Приклад
«
Було це взимку 1847/48 року, у великому таборі в Уральських горах. У цьому таборі було кілька тисяч в’язнів. На ніч двері до кожного бараку були відкриті. Суворо заборонялося переходити з бараку до бараку. Протягом усієї ночі по табору курсували патрулі. Якщо такий патруль зловив вночі нещасливого, то відразу відправляв його до карцеру, де потрібно було провести принаймні три доби. Було це, особливо взимку, середньою приємністю. Якщо йшлося про сповідь, то влітку з цим не було жодного клопоту, але взимку це можна було робити лише вночі. Багато разів нічні прогулянки вдавалися, аж одного разу… Протягом кількох ночей готував до першої сповіді нашого земляка. Це був милий і недурний хлопець віком біля 25 років. Після кількох ночей Болеслав гарно посповідався з цілого життя. Ми ще трохи порозмовляли. Було вже після півночі, коли я повертався до свого бараку, який знаходився на кінці табору. Раптом блиск ліхтарика і голос: Стой! Кто идет? Наштовхнувся на патруль. Далі все поточилося дуже швидко. Перший офіцер: А, то поп – чого ж ти, попе, волочишся вночі по табору? Підходить до мене, б’є в праву оку, аж запекло, і говорить: Ну, проваливай – вон! Не надставив згідно Євангелії другої щоки, лише повернувся до свого бараку дуже обурений: яке він має право так мене зневажати? Через кілька хвилин прийшли роздуми. Власне патруль мав обов’язок відразу впакувати мене до карцеру. Тим часом сержанти зупинилися на фізичному покаранні. З їх боку це була свого роду гуманність. Чи не пережив оді певного роду милосердя та симпатії? Чи та щока не тільки не намірена зневага, але скоріш за все, в тих умовах, щось у роді «протекційного хлопання по плечу?» Чи було б порядним представляти катами людей, котрі – незважаючи ні на що – виявили добре серце до мене »*.О. Владислав Буковинський
«
О. Буковинський сидів у в’язниці тричі. Разом більш ніж 13 років ув’язнення і таборів. Але навіть в ув’язненні частково виконував свої функції священика (звичайно, таємно). Вділяв таїнства, говорив людям про Бога і потішав їх. Коли говорили: отче, якби ми заслужили на це ув’язнення, то охоче б поносили кару. Але ж ми невинні. Відповідав їм: власне тому, що ми невинні, повинні тішитися і охоче зносити страждання, адже завдяки цьому маємо заслугу» **.Роздуми
Дуже часто затримуємося на почутті кривди, задумуємося, як хтось міг так сильно скривдити нас або інших. О. Буковинський, незважаючи на те, що був скривджений, не затримувався на цьому, він знав дійсність далі, з перспективи вічності, як заслугу, як цінність.
Завдяки пробаченню, переживаємо свободу від гніву та ненависті, переживаємо радість і мир, стаємо лагідні та терпеливі, смакуємо, чим є доброта. Така поведінка дозволяє відкривати прикру щоденність із надією, що Бог усе це змінить на добро. Наповнюємося довірою, що хрести і страждання мають сенс. Відчуваємо Боже милосердя. Праця над опануванням гніву та ненависті провадить до власного навернення, зміни та прохання до Бога пробачити наші гріхи, тому що ненависть і брак пробачення є ув’язненням гіршим, ніж табір в Уральських горах.
Рішення
Подумаю, кому в серці своїм ще не пробачив до кінця. Зміню це через молитву і діленням добром.
Опрацював
о. Ян Новак
З польської переклала
Ірина Андрощук
_______________
*
Ks. W. Bukowiński, “Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 51.**
Там само, с. 75.[“Волання з Волині” ч.
3 (82) від липня-серпня 2008 р., 16-18 стор.]
12. Żertva
12. ЖЕРТВА «
Приклад
«
І ось надійшов 1940 рік. У надзвичайній таємниці о. Владислав Буковинський організовує зустрічі з дітьми. Навчає нас і готує до І св. Причастя. А тоді вже така діяльність була заборонена. І власне у той час я познайомився з цим священиком. Готував нас у ризниці катедри. Пам’ятаю, як ми заходили за шафи та інші меблі, розставлені так, щоб ті, котрі входили до ризниці, нас не бачили. Отець Буковинський був нашим улюбленим священиком. Ми вдивлялися в Його обличчя і слухали Його слова. Нам здавалося, що інколи був ніби трохи дивний, переляканий. Коли хтось заходив до ризниці, стоячи перед нами, переривав навчання і прикладав палець до вуст, а ми сиділи тихо. Це було дуже вимовне. Ми, будучи 8-9-річними дітьми, відчували щось прикре в цій атмосфері забороненої діяльності. Тепер знаю, яким відважним був цей священик, на що наражав себе і що переживав. Хоча це навчання тривало недовго і лише кілька разів, ми були добре приготовані до І св. Причастя. Моє І Причастя відбулося 12 червня 1940 року. Не було подарунків, ані багатьох гостей, було те, що для людини найцінніше – настрій та переживання радості наближення до Бога із дороговказом на порядне життя» **.О. Владислав Буковинський
«
Був пречудовий червневий день у повному блиску післяполудневого сонця. Ані хмаринки на небі. Справа від нас простора родюча рівнина, зліва – величаве пасмо гір, вершини яких були вкриті снігом. І тоді відчув себе дуже щасливим і вдячним Провидінню за те, що мене запровадило туди, до тих таких бідних і залишених, але таких віруючих і люблячих Христа. Того щастя, яке переживав на цій невеличкій підводі, в якій сильно трясло, не проміняв би на найбільші почесті та приємності. Не раз пізніше, особливо у важкі хвилини, яких мені не бракувало, пригадував собі ці світлі переживання. Не знаю, що принесе майбутнє, навіть найближче, мені та моїм приятелям, котрі працюють у Радянському Союзі. Не знаємо, яким чином Боже Провидіння буде чувати над нашою Церквою в цій країні. Знаю лише одне, що солодким є Христове ярмо, а тягар Його легкий… » * .«
У певному селі короткою промовою привітав мене місцевий «патріарх» пан Станіслав Левицький, у присутності чисельно згромадженого населення. Це була, мабуть, найбільш зворушлива промова за все моє життя, проголошена до мене. Пан Левицький говорив: Вивезли нас під ці гори, залишили тут і всі забули нас. Ніхто про нас не пам’ятав. Лише Духовний отець приїхав до нас. Ми такі сироти, такі сироти.Плакав шановний «патріарх», плакав увесь зібраний люд, плакав і священик разом із ними. Але це були добрі сльози
» * .Роздуми
Кожен наш день переповнений працею, завданнями, стражданнями, які нічого не значать, якщо не стануть жертвою. Лише під Хрестом із Христом можемо жертвувати Богові це все. Жертва Христа надає цінності кожній жертві людини. Св. Меса – це Жертва Христа, в якій Він сам за нас складає себе Отцю, тому необхідним є те, щоб із Євхаристії черпати міць для складання жертви із життя. Кожен хрест, кожне страждання, невдача, відкинення людьми, погорда, завдана кривда, людська невдячність, труд, важка праця, посвячення без взаємності – у людському розумінні це будуть ситуації програні, без вартості, але остаточно, так як Хрест Христа – це буде перемога: перемога вічна і остаточна, яка переростає всі земні цінності. Щоб отримати таку вартість, потрібно прийняти своє життя таким, яким є, у духові жертви і скласти все на Вівтарі, єднаючись із Жертвою Христа. Лише тоді наша жертва отримує надприродну вартість. Потрібно також приймати Христа в св. Причасті, щоб отримати міць для принесення жертв.
Рішення
Якнайчастіше брати участь у св. Месі, яка є джерелом і вершиною.
Опрацював
о. Ян Новак
З польської переклала
Ірина Андрощук
_______________
*
Ks. W. Bukowiński, “Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 122.**
Ks. W. Bukowiński, “Spotkałem człowieka. Ks. Władysław Bukowiński w pamięci wiernych i przyjaciół”, cz. 1, zebrał i oprac. ks. Witold Józef Kowalów, Biały Dunajec-Ostróg 2001, с. 43.[“Волання з Волині” ч. 5 (84) від вересня-жовтня 2008 р.,
15-17 стор.]13. Nadija
13. НАДІЯ «
«Тому кажу вам: Не журіться про життя ваше, що їстимете, ані про тіло, в що вдягнетеся; бо життя більше від їжі й тіло від одежі (...) І не побивайтесь, що вам їсти та що пити, і не клопочіться! Бо того всього шукають народи цього світу; Отець же ваш знає, що вам воно потрібне. Отож, шукайте його Царства, а це вам додасться» (Лк 12, 22-23, 29-30).
Приклад
«
Приходить раз до мене старенька жіночка, полька, вже багато років вдова, і плаче. Жіночка ця – назвімо її Долороса – досить рано поховала чоловіка. Залишилася сама із чотирма малими дітьми. Була на той час молодою, сильною та енергійною жінкою, не боялася роботи. Працювала, дослівно, цілими днями. Часто брала додаткові робочі години. Завдяки своїм непересічним здібностям до роботи й працьовитості непогано заробляла, утримувала своїх дітей і дала їм освіту. Долороса розповідала мені, що багато років пишалася тим, що сама, без чоловіка, краще виховала своїх дітей, ніж багато інших матерів разом із чоловіками. Однак Долороса плакала, і то гірко плакала, коли прийшла до мене. Плачучи, говорила мені: лише зараз розумію свою помилку. Я дбала лише про тіла моїх дітей, але не дбала про їх душі. Зараз це розумію, але вже запізно. Я відповів їй, що ніколи не запізно молитися, витривало звертатися до Божого милосердя. Сама Долороса, безсумнівно, віруюча і практикуюча католичка. Прагне, щоб її діти та онуки були такими ж. А як є у дійсності? Виховала одну атеїстку і трьох таких, котрих можна назвати напіватеїстами. Обидва сина одружилися із росіянками, обидві доньки вийшли заміж за росіян: звичайно, без Церковного шлюбу. Старша донька вийшла заміж за партійного. Під впливом чоловіка стала заядлою атеїсткою. Говорить своїй матері: яка ти відстала, що ще молишся. Не розумієш, що це дурість і трата часу. Молодша донька і сини не атеїсти, але їм далеко до того, щоб їх можна було назвати практикуючими католиками. Молодший син має вищу освіту й по-іншому говорить до матері, ніж його безбожна сестра: Ти сама молися скільки хочеш. Прошу Тебе, молися і за мене. Але не вимагай від мене, щоб я молився. Зараз інший час, а Ти цього не розумієш. Долороса свого часу навчила своїх дітей молитися, але не пильнувала їх. Молитва дітей була в неї на останньому місці. Робота, їжа, одяг, школа, домашнє господарство, а чи діти моляться, чи ні, про це не думала, і сама разом із ними не молилася. Аж дочекалася...»*.О. Владислав Буковинський
«
Живу з дня на день з величезною надією, незважаючи на всі труднощі. Радіус розширюється і довіра виявляється надійною.Дякую Провидінню і роблю те, що мені належить. Можу лише написати, що пережите десятиліття переростає найсміливіші очікування, і навіть мрії. Не знаю, чи буде мені дане продовжити це, але знаю, що можна лише дуже мало, і ніколи надто багато, якщо несильно покладатися на Провидіння
.Що далі – найближче майбутнє покаже. Довіра, як до цього часу, не залишала мене і ніколи не підвела
» **.Роздуми
Інколи людина знаходиться в ситуації – з людської точки зору – безнадійній. З Божого боку завжди є надія на те, що хрест може пригнітити або піднести людину. Надія виникає з того, що Бог завжди піклується людиною і прагне їй добра. Завжди її любить. Завдяки цьому кожен день і все життя може бути вигране, може стати перемогою, хоча згідно людського бачення це виглядає по-іншому. Навіть тоді, коли людина програла, знаходиться на останньому місці, і навіть на дні, надія рухає людиною і дарує радість та оптимізм у кожній ситуації. Щоб бути людиною надії, у житті не можуть стати найважливішими такі вартості, як: здоров’я, праця, успіх, гроші, освіта, популярність. Бог і Його цінності стають найважливішими через молитву, св. Месу, сповідь, Євангеліє та формування сумління, в якому основним принципом є любов до Бога. Часте звертання до Христа в акті довіри: “Ісусе, довіряю Тобі” окреслює те, на що дійсно людина покладає надію. Така поведінка людини робить її вільною і щасливою, випромінюючою радість на своє оточення. Надія можлива, коли життя будується на Христі. Надія не полягає на очікуванні життя без хреста, а на довірі незрозумілій вічній Любові Бога Отця.
Рішення
Прийняти кожен хрест, як вираз любові до Бога і заклик до виконання Його волі. Звірити, які цінності у моєму житті найважливіші.
Опрацював
о. Ян Новак
З польської переклала
Ірина Андрощук
_______________
*
Ks. W. Bukowiński, “Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 78.**
Ks. W. Bukowiński, “Spotkałem człowieka. Ks. Władysław Bukowiński w pamięci wiernych i przyjaciół”, cz. 1, zebrał i oprac. ks. Witold Józef Kowalów, Biały Dunajec-Ostróg 2001, с. 117.[“Волання з Волині” ч. 6 (85) від листопада-грудня 2008 р., 15-16 стор.]
14. Viczne żyttia
14. ВІЧНЕ ЖИТТЯ
“Я – воскресіння і життя. Хто в мене вірує, той навіть і вмерши – житиме!” (Ів 11, 25-26).
“Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у своє Царство. Сказав (Ісус) до нього: «Істинно кажу тобі: Сьогодні будеш зі мною в раї»” (Лк 23, 42-43).
Приклад
“Ми мали надію, що невдовзі одужає, але він, мабуть, відчував, що живим не вийде з лікарні. Ми його щоденно відвідували, і він від самого початку говорив, що краще себе почуває. І Анна Петрівна так говорила. Але по ньому не було видно різкої зміни. За день до смерті сказав: «Вдома було найкраще». Вирішила, що наступного дня заберу його до дому. Анна Петрівна була такої ж думки. Однак, наступного дня, вранці, о. Буковинський на завжди відійшов до іншого дому. Сталося це 3 грудня 1974 року, незадовго до 70-ї річниці його Дня народження. Цю сумну вістку нам принесла Анна. Люди, котрі були біля нього, говорили, що молився цілу ніч, аж до 5-ї ранку; потім почалася кровотеча з вуст і носа, які унеможливили дихання, і це був кінець. Помер із розарієм у долонях. Для усіх нас це був великий удар. Люди плакали. Щоправда, тішили один одного: для нього це краще. Його шальки по вінця переповнені добрими справами. Це о. Буковинський колись сказав так: «Коли християнин стає перед Божим Судом, повинен бути, як носильник, навантажений добрими вчинками». У його випадку це виконалося” **.
О. Владислав Буковинський
“У нашому віці та за нашими переконаннями епілог земного життя поєднується з прологом вічного життя” *.
“Воскресіння – це тріумф духа над матерією. Зичу усім вам одухотворення. У старшому віці з’явилося багато ілюзій із часів молодості, але, з іншого боку, у духовному житті тяжіють різні тілесні слабкості. У нашому середовищі завжди було багато ідеалізму. Нехай він поглиблюється перед обличчям вічності, яка надходить” *.
“Щоб захід нашого життя був гідним тих ідеалів та традицій, які стали для нас натхненням у молодості та в подальшому житті. З нашою смертю зійде до гробу певний національно-психологічний тип, виразним представником якого було наше середовище. Чи від нас нічого не залишиться? Не думаю так песимістично, тому що протягом усього життя ми діяли в певному окресленому напрямку”*.
Роздуми
Правда про вічне життя – це істина: що маємо помешкання в Домі Отця, що наші імена записані в небі, що чекають на нас відкриті обійми Христа. На багато справ дочасного життя о. Владислав Буковинський дивився у світлі вічного життя. Смерть – це завжди біль і може застати людину зненацька. Християнин, однак, завжди має бути приготований до цієї хвилини, до цієї єдиної та неповторної зустрічі з Христом в порозі Дому Отця. Усі попередні роздуми вказують на приготування людини до цієї події. Людина, яка готова до смерті, спокійна у своєму житті, яке з Божої благодаті буде на стільки довгим, на скільки захоче Бог. Життя в благодаті, яка освячує, без гріха, часта сповідь і св. Причастя дають людині впевненість у добрій смерті. Християнин повинен також виробляти в собі вмілий підхід до старості та хвороби у поєднанні з Христом, а також цінувати благодать Таїнства Олеєпомазання. Піклування про добру смерть не можна відкладати на кінець життя, тому що в нас багато єдності, приязні та любові до Христа, стільки ж буде радості та щастя, коли зустрінемо його віч-на-віч.
Рішення
Часте св. Причастя і щоденне піклування, щоб через тяжкий гріх не втратити благодаті, яка освячує.
Опрацював
о. Ян Новак
З польської переклала
Ірина Андрощук
_______________
* Ks. W. Bukowiński, „Do moich przyjaciół”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 122.
** Ks. W. Bukowiński, „Spotkałem człowieka. Ks. Władysław Bukowiński w pamięci wiernych i przyjaciół”, cz. 1, zebrał i oprac. ks. Witold Józef Kowalów, Biały Dunajec-Ostróg 2001, с. 43.
[„Волання з Волині” ч. 1 (86) від січня-лютого 2009 р., с. 24-25.]