MARCIN SZYSZKOWSKI 1604 – 1607
MARCIN SZYSZKOWSKI
1604 – 1607
Marcin Szyszkowski urodził się w r. 1554 w Iłży – mieście stanowiącym wówczas własność biskupów krakowskich, w którym mieli oni swoją warowną rezydencję i często tu przebywali. Właśnie w iłżańskim zamku biskupim zmarł w bez mała wiek przed narodzinami Szyszkowskiego jeden z pasterzy Kościoła krakowskiego, a zarazem wybitny uczony, Tomasz ze Strzempina (+ 26 IX 1460), gdy z kolei w dwieście lat później, w tutejszym kościele parafialnym pw. Wniebowzięcia Najświętszej Maryi Panny, odbyła się sakra biskupia Antoniego
Kazimierza Ostrowskiego (2 VI 1753), powołanego wówczas na biskupstwo inflanckie, późniejszego arcybiskupa gnieźnieńskiego i prymasa Polski. Pochodził Marcin Szyszkowski ze zubożałej rodziny szlacheckiej herbu Ostoja, jakkolwiek przez swoją matkę, należąca do rodu Skarszewskich herbu Leszczyc, spowinowacony był z odgrywającymi znaczącą rolę w życiu politycznym Rzeczypospolitej schyłku XVI i początków XVII w. Myszkowskimi herbu Jastrzębiec. Dzięki właśnie protekcji Piotra Myszkowskiego, kolejno podkanclerzego koronnego (1563), ordynariusza płockiego (1570) i następnie krakowskiego (1577), miał przyszły pasterz diecezji łuckiej możność odbyć studia zagraniczne i – zdecydowany na obiór kariery kościelnej – uzyskać pierwsze znaczniejsze beneficja. Mianowicie po odbyciu nauk w kolegium jezuickim w Pułtusku i rocznych studiach w Akademii Krakowskiej, wyjechał Marcin Szyszkowski w r. 1579 - na koszt biskupa Myszkowskiego – do Rzymu, gdzie kształcił się w Collegium Romanum, zdobywając tam wiedzę retoryczno-humanistyczną, a następnie studiując teologię i prawo. Jednym z jego mistrzów w tej prowadzonej przez jezuitów uczelni rzymskiej był Robert Bellarmin, późniejszy kardynał i arcybiskup Kapui, kanonizowany w r. 1930 i w rok później ogłoszony Doktorem Kościoła. Jego dzieło “Compendium doctrinae Christianae” przetłumaczone zostało z języka włoskiego na łacinę właśnie przez Szyszkowskiego. W Wiecznym Mieście przyszły biskup łucki zawarł też znajomość z młodszym od niego o lat osiem lub dziewięć bratankiem króla Stefana Batorego – Andrzejem Batorym, kreowanym w r. 1584 kardynałem. U jego też boku zamierzał wówczas, wobec ukończenia podjętych studiów, powrócić do Polski, na polecenie swego protektora Myszkowskiego pozostał jednak nadal na Półwyspie Apenińskim, odbywając dalsze studia kolejno w Padwie i Bolonii (do r. 1586). Krakowski biskup wystarał się też dlań (w r. 1587) o kanonikat w kapitule katedralnej na Wawelu.
Po powrocie do kraju został Marcin Szyszkowski kanclerzem Piotra Myszkowskiego i urząd ten sprawował aż do jego śmierci w r. 1591. Wówczas to wyruszył ponownie do Italii, gdzie po raz wtóry immatrykulował się na uniwersytecie w Padwie (1592). Ów drugi pobyt na Półwyspie Apenińskim przyniósł mu doktorat obojga praw, gdy z kolei na niwie kościelnej uzyskał w tym czasie kustodię w kolegiacie sandomierskiej i archidiakonię zawichojską. Po powrocie z zagranicy dokonał też w r. 1595 w Krakowie, przy tamtejszym kościele franciszkanów konwentualnych, fundacji Bractwa Męki Pańskiej, dla którego po latach – już jako biskup – wzniósł osobną kaplicę przy tej świątyni (1625). Rządzący diecezją krakowska w latach 1600-1606 Bernard Maciejowski, niegdysiejszy biskup łucki, ponownie powierzył Marcinowi Szyszkowskiemu funkcję kanclerza miejscowego ordynariatu biskupiego, z które ów niedługo później powołany został w r. 1603 przez króla Zygmunta III Wazę (suplika z 7 VI t.r.) na koadiutora przy biskupie Stanisławie Gomolińskim w Łucku. Po procesie informacyjnym, przeprowadzonym przez nuncjusza Klaudiusza Rangoniego, otrzymał też 24 XI 1603 ze strony papieża Klemensa VIII prekonizację na biskupa tytularnego Christopolis. Tenże rok 1603 zapisał się również w biografii Szyszkowskiego wzniesieniem przezeń w rodzinnej Iłży, gdzie byt zresztą proboszczem, nowego korpusu kościoła parafialnego (uprzednio natomiast, w r. 1595, przeprowadził tamże remont prezbiterium). Śmierć biskupa Gomolińskiego w roku następnym złożyła na barki Marcina Szyszkowskiego odpowiedzialność za losy społeczności ludu Bożego diecezji łuckiej.
Na jej czele stał Szyszkowski jako ordynariusz zaledwie trzy lata (1604-1607). Już w r. 1604 sprowadził on do Łucka bliskich mu z racji chociażby niegdysiejszych studiów w kolegium pułtuskim i w Collegium Romanum jezuitów (od razu po przybyciu objęli tu obowiązki kaznodziejów i penitencjarzy katedralnych), dla których założył początkowo dom misyjny. W niedługim wszakże czasie powstało tu (r. 1608) właśnie z fundacji Marcina Szyszkowskiego ich kolegium, przy którym w latach 1616-1639 wzniesiony został okazały kościół pw. ŚŚ. Piotra i Pawła (również z zapisanych przezeń środków) – od r. 1787 świątynia katedralna diecezji. Wraz z rokiem 1610 zaczęło też funkcjonować przy nim diecezjalne seminarium suchowne, którego prowadzenie powierzone zostało właśnie Towarzystwu Jezusowemu. Prócz kolegium jezuitów w stolicy diecezji pasterz ten założył i hojnie uposażył także klasztory franciszkanów-obserwantów (bernardynów) w Brześciu (1605) i franciszkanów konwentualnych w Krzemieńcu (1607). W dziejach łuckiej kapituły katedralnej zapisał się doprowadzając do uchwalenia w r. 1606 nowych jej statutów. Z woli Stolicy Apostolskiej biskup Szyszkowski zajmował się też sprawą pozyskania dla unii prawosławnych magnatów (m.in. kniazia Konstantego Ostrogskiego) i szlachty, samemu wykazując w tym względzie wiele inicjatywy. Chociaż w roku 1606 król Zygmunt III postanowił o jego awansie na biskupstwo płockie pasterz ten zdążył jeszcze przeprowadzić w dniach 15-17 IX 1607 synod diecezjalny, obradujący w Janowie Podlaskim (ustawy synodalne, wśród nich “De sacra Ruthenorum unione promovenda”, ukazały się niebawem drukiem w Zamościu). Stolicę biskupią w Płocku miał Szyszkowski objąć po Wojciechu Baranowskim, którego monarcha przeniósł z kolei na biskupstwo włocławskie, zwolnione przez powołanego na pasterza diecezji krakowskiej (po kardynale Bernardzie Maciejowskim) Piotra Tylickiego. Papież Paweł V zatwierdził nowego ordynariusza płockiego na tej godności dnia 18 VII 1607.
Biskupem w Płocku był Marcin Szyszkowski lat dziewięć, po czym w r. 1616 (bulla translacyjna z 17 X) awansowany został na biskupstwo krakowskie, którym rządził z kolei lat czternaście. W stolicy diecezji płockiej ufundował w r. 1611 kolegium jezuitów przy kolegiacie św. Michała, a w rok później przeprowadził synod diecezjalny. Również po przenosinach do diecezji krakowskiej odbył tu w r. 1621 synod. W r. 1627 założył Szyszkowski na górze Karczówce, położonej w bliskości należących do biskupów krakowskich Kielc, kościół i klasztor franciszkanów-obserwantów (bernardynów), dokąd też sprowadził z Mediolanu relikwie św. Karola Boromeusza (obranego na patrona tej fundacji). Za jego również rządów przybyli do diecezji franciszkanie-reformaci. Z ustanowienia papieża Grzegorza XV pełnił on zresztą funkcje komisarza dla zakonów franciszkańskich. Jako dostojnik kościelny i mąż stanu cieszył się Marcin Szyszkowski zaufaniem króla Zygmunta III, który w r. 1626 chciał go powołać na wakującą po śmierci Henryka Firleja stolicę prymasowską w Gnieźnie, on sam jednak uchylił się przed przyjęciem tej godności.
Zmarł niegdysiejszy biskup łucki 30 IV 1630 w Krakowie, pozostawiając po sobie dobrą pamięć wśród współczesnych, jak i obfitą spuściznę piśmienniczą dla pożytku potomnych. Pochowany został w królewskiej katedrze na Wawelu, obok konfesji św. Stanisława, nad którą to wzniósł w r. 1624 (w okresie rządów biskupich w Krakowie) okazałe mauzoleum. Pomnik nagrobny wystawił mu w tym miejscu bratanek Mikołaj Szyszkowski, w latach 1633-1643 piastujący godność ordynariusza warmińskiego. Według opinii współczesnego historiografa Reinholda Heidensteina, skreślonej jeszcze za lat życia Marcina Szyszkowskiego, był on “mężem rzadkiej roztropności”.
Krzysztof Rafał Prokop
[Krzysztof Rafał Prokop, „Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 65-70.]
[„Wołanie z Wołynia” nr 2 (93) z marca-kwietnia 2010 r., s. 46-48.]
МАРТИН ШИШКОВСЬКИЙ
1604 – 1607
Мартин Шишковський народився в 1554 р. в Ілжи – місті, що було тоді власністю краківських єпископів, у якому мали вони свою фортечну резиденцію і часто тут перебували. Власне, в ілжинському замку помер єпископ майже за століття до народження Шишковського, один із пастирів краківської Церкви, а також видатний учений, Томаш із Стшемпіна († 26 вересня 1460), пізніше, через двісті років, у тутешньому парафіяльному костелі Успіння Пресвятої Діви Марії відбулася інтронізація єпископа Антонія-Казимира Островського (2 червня 1753), призначеного тоді на інфлянське єпископство, пізнішого ґнєзненського архієпископа і примаса Польщі.
Походить Мартин Шишковський із зубожілої шляхетної родини гербу Остоя, хоча через свою матір, що належала до роду Скаршевських гербу Лешчиць, був споріднений з Мишковськими гербу Ястжембєц, котрі відігравали значну роль у політичному житті Речі Посполитої наприкінці XVI і початку XVII століть. Завдяки, власне, протекції Петра Мишковського, коронного підканцлера (1563), плоцького ординарія (1570) і потім краківського (1577), мав майбутній пастир Луцької дієцезії можливість навчатися за кордоном і, вирішивши обрати церковну кар’єру, отримати перші значніші бенефіціуми. Саме після навчання в єзуїтській колегії в Пултуску і річних студіях в Краківській академії, виїхав Мартин Шишковський у 1579 р., за кошти єпископа Мишковського, до Риму, де навчався в Collegium Romanum, здобуваючи там риторично-гуманітарні знання, а потім навчався на факультеті теології і права. Одним із його вчителів у тому навчальному римському закладі, що вели єзуїти, був Роберт Беллармін, пізніший кардинал і архієпископ Капуі, що був канонізований у 1930 р. і через рік проголошений Доктором Церкви. Його твір “Compendium doctrinae Christianae” перекладений з італійської мови на латинську, власне, Шишковським. У Вічному Місті майбутній луцький єпископ завів знайомство з молодшим, на вісім чи дев’ять років, племінником короля Стефана Баторія, Андрієм Баторієм, котрий став у 1584 р. кардиналом. Після закінчення навчання, тоді разом із ним збирався повернутися до Польщі, але на рекомендацію свого протектора Мишковського залишився надалі на Апенінському півострові, далі продовжуючи навчання у Падуї та Болонії (до 1586 р.). Краківський єпископ подбав також для нього (у 1587 р.) про канонікат у катедральному капітулі на Вавелі.
Після повернення до країни, Мартин Шишковський став канцлером Петра Мишковського і цю посаду займав аж до його смерті в 1591 році. Тоді знову повторно вирушив до Італії, де другий раз був записаний у книгу студентів в університеті в Падуї (1592). Під час другого перебування на Апенінському півострові, отримав докторське звання обох прав, а у той самий час на церковній ниві був призначений кустодієм у сандомирській колегіяті та завіхойським архідияконом. Після повернення з-за кордону в 1595 р. у Кракові дав кошти для Братства Господнього Страждання, при тамтешньому костелі конвентуальних францисканців, для якого пізніше, будучи вже єпископом, збудував окрему каплицю біля того ж костелу (1625). Керуючи Краківською дієцезією у 1600-1606 роках Бернард Мацєйовський, колишній луцький єпископ, знову доручив Мартинові Шишковському функцію канцлера місцевого єпископського ординаріату, з якого він незабаром був призначений королем Зиґмунтом Вазою у 1603 р. (супліка від 7 червня цього року) коад’ютором при єпископі Станіславі Ґомолінському в Луцьку. Після інформаційного процесу, що був проведений нунцієм Клаудієм Рангоніґом, отримав 24 листопада 1603 р. з боку папи Клеменса VIII призначення на титулярного єпископа Christopolis. Той же рік був визначним у біографії Шишковського тим, що ним був збудований у родинній Ілжи, де був парохом, новий корпус парафіяльного костелу (попередньо, в 1595 р., провів там же ремонт пресвітерія). Смерть єпископа Ґомолінського у наступному році поклала на плечі Мартина Шишковського відповідальність за долю громади Божого люду Луцької дієцезії.
На її чолі став Шишковський, будучи ординарієм ледве три роки (1604-1607). Уже в 1604 р. спровадив він до Луцька, близьких йому на основі хоча б навчання в пролтузькому колегіумі та Collegium Romanum, єзуїтів (відразу після прибуття вони взяли тут обов’язки проповідників і катедральних сповідників), для котрих спочатку відкрив місійний дім. Незабаром тут відкрився їх колегіум (1608 р.), власне, з фундації Мартина Шишковського, біля якого в 1616-1639 рр. був збудований величний костел Святих Петра і Павла (також із записаних ним коштів), – від 1787 р. катедральний храм дієцезії. Від 1610 р. при костелі почала працювати дієцезіяльна духовна семінарія, яку доручили вести Товариству Ісуса. Окрім колегіуму єзуїтів у столиці дієцезії, цей пастир заснував і гарно оснастив також монастирі францисканців (бернардинів) у Бресті (1605) і конвентуальних францисканців у Кременці (1607). В історії луцького катедрального капітулу відзначився тим, що допровадив до ухвалення в 1606 р. нових його статутів. З волі Апостольського Престолу єпископ Шишковський займався справою залучення до унії православних магнатів (зокрема, князя Костянтина Острозького) і шляхти, при цьому повинен був сам проявляти багато ініціатив. Хоча в 1606 р. король Зиґмунт ІІІ вирішив про його підвищення на плоцьке єпископство, цей пастир встиг ще провести 15-17 вересня 1607 р. дієцезіяльний синод, який відбувся у Янові-Підляшському (синодальні положення, серед них “De sacra Ruthenorum unione promovenda”, незабаром були надруковані в Замості). Єпископську резиденцію в Плоцьку мав Шишковський прийняти після Войцеха Барановського, котрого монарх перевів на влоцлавське єпископство, звільнене Петром Тиліцьким, котрого призначили пастирем Краківської дієцезії (після кардинала Бернарда Мацєйовського). Папа Павло V затвердив нового плоцького ординарія на цю посаду 18 липня 1607 року.
Єпископом у Плоцьку Мартин Шишковський був дев’ять років, після того в 1616 р. (трансляційна булла від 17 жовтня) був призначений на краківське єпископство, яким керував чотирнадцять років. У плоцькій резиденції фундував у 1611 р. колегію єзуїтів при колегіяті св. Михайла, а через рік провів дієцезіяльний синод. Також, після перенесення до Краківської дієцезії, провів синод у 1621 році. У 1627 р. заснував Шишковський на горі Карчувці, росташованій поблизу Кєльц, приналежних до краківських єпископів, костел і монастир францисканців (бернардинів), куди спровадив з Мілану реліквії св. Кароля Боромеуша (обраного покровителем цієї фундації). За його керівництва прибули до дієцезії францисканці-реформати. З постанови папи Григорія XV, він, зрештою, виконував функцію комісара для францисканських орденів. Будучи церковним сановником і державним діячем, мав Мартин Шишковський довіру в короля Зигмунта ІІІ, котрий у 1626 р. хотів його призначити на вільну, після смерті Генрика Фірлера, примасовську столицю в Ґнезні, він, однак, сам відмовився прийняти цю посаду.
Помер колишній луцький єпископ 30 квітня 1630 р. в Кракові, залишаючи після себе добру пам’ять як для сучасних, так багату письменницьку спадщину для користування нащадкам.
Його поховали в королівській катедрі на Вавелі, біля конфесії св. Станіслава, над якою поставив в 1624 р. (в період єпископського урядування в Кракові) величний мавзолей. Пам’ятник, як нагороду, поставив у цьому місці племінник Миколай Шишковський, котрий у 1633-1643 роках займав посаду вармінського ординарія. Згідно оцінки сучасного історіографа Райнгольда Гайденштайна, яка була дана ще за життя Мартина Шишковського, він був “діячем рідкісної розсудливості”.
Кшиштоф-Рафаїл Прокоп
[Krzysztof Rafał Prokop, „Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 65-70.]
З польської переклала
Владислава Криницька
[“Волання з Волині” ч. 2 (93) від березня-квітня 2010 р., с. 46-48.]