Jepyskop Vojcech Radzyviłł Fot. Kszysztofa Drozda

ВОЙЦЕХ РАДЗИВІЛЛ

Войцех Радзивілл народився біля 1476 року, будучи третім сином Миколая (†1509), пізнішого троцького каштеляна, віленського воєводи і великого литовського канцлера, а також його першої дружини Софії з Монівідовичів († після 1496). Мав четверо братів і сестер: Миколай (†1521), віленський воєвода і великий литовський канцлер, Ян (†1522), троцький каштелян, Юрій (†1541), віленський каштелян і великий литовський гетьман, а також Ганна (†1522), пізніша мазовецька княжна. Протопластом Радзивіллів (гербу Труби) мав би бути кєрновський князь Сирпуць, який жив у 2-й половині ХІІІ ст., натомість, першим, хто з’являється в джерелах, членом цього роду був Осьцік, віленський каштелян в 1418-1442 роках, син котрого Радзивілл Осьціковіч, також віленский каштелян (і троцький воєвода) дав прізвище всій родині. Власне, його онуком був пізніший луцький єпископ. Протягом наступних століть Радзивілли зробили надзвичайну кар’єру, тримаючи у своїх руках одну із найбільших фортун в історії Речі Посполитої обох народів та укладаючи подружні союзи з представниками кількох пануючих династій. Зокрема, сестра Войцеха – Анна, одружилася в 1496 або 1497 році із мазовецьким П’ястом Конрадом ІІІ Рудим (†1503) і була матір’ю двох останніх князів Мазовії – Станіслава (†1524) і Януша ІІІ (†1526), а також виданої за палатина Угорщини Стефана Баторія з Ексед Софії (†1540) і Анни (†1557), дружини подільського і руського Станіслава Одровонжа. Братаниця луцького єпископа – Барбара Радзивілл (†1551), одружилася в 1547 р. із останнім королем Польщі та великим князем Литви з династії Яґеллонів – Зиґмунтом ІІ Августом і була коронована королевою. Натомість у XVII-XIX століттях близькі кровні зв’язки поєднали Радзивіллів, які від 1547 р. мали титул князів Святого Римського Імператорства німецького народу, з пруськими Гогенцоллернами. Тут варто пригадати, що племінником Войцеха був жмудський єпископ Миколай Радзивіллл (†1529/1530), коли, натомість, до наступного покоління роду належав кардинал Єжи Радзивілл (†1600), спочатку віленський ординарій, а потім краківський.

Практично нічого не знаємо про дитинство і молодість Войцеха, котрий на історичну арену входить лише у зв’язку власне із своїм винесенням на луцьке єпископство в 1502 році. Його батько політичну кар’єру розпочав у 1481 році, займаючи тоді посаду смоленського намісника. Троцьким і новогрудським каштеляном став найпізніше в 1488 році, а через чотири роки отримав аванс на посаду віленського воєводи і великого литовського канцлера, тим самим стаючи першим серед світських достойників у Литві. Безсумнівно, це, власне, він прийняв міри, які увінчалися успіхом, у великого князя Олександра Яґеллончика щодо покликання свого, мабуть, від молодих літ призначеного до духовного сану, сина Войцеха на одне із єпископств у державі. До рішення можновладця приєднався Папа Римський Олександр VI, котрий 2 V 1502 року фактично призначив відносно молодого Радзивілла пастирем Луцької дієцезії, яка після смерті Яна Пуделка була ваканткою.

П’ятирічне урядування Войцеха Радзивілла в Луцьку не залишило надто багато слідів у збережених джерельних матеріалах. Здається, що вже незабаром після прийняття єпископської хіротонії, він вирушив до Риму, де, зокрема, був прийнятий на аудієнцію новим Папою Римським Юлієм ІІ. Можливо, при нагоді закордонних поїздок поглибив свою теологічну освіту. У Польщу повернувся, напевно, в 1506 році, коли помер Олександр Яґеллончик, тому що тоді був делегований на елекційний сейм, який мав відбутися в Пьотркові в листопаді того ж року. Однак прибув туди лише на початку грудня 1506 року – вже після обрання на трон Зиґмунта І. У коронації нового монарха в Кракові 24 І 1507 року, імовірно, не брав участі, принаймні про його присутність тоді не згадується в повідомленнях з тієї урочистості. Через кілька місяців король Зиґмунт І перевів його з Луцька до Вільна – на місце померлого 27 ІІІ 1507 року Віленського єпископа Войцеха Табора. Папа Римський Юлій ІІ затвердив це переведення 10 IX 1507.

У Віленській дієцезії Войцех Радзивілл урядував дванадцять років. У 1514 році (а може і в 1516) він мав можливість брати участь у засіданнях V Латеранського Собору в Римі. Ще раніше в Апостольській Столиці розпочав старання щодо канонізації королевича Казимира Яґеллончика, померлого в 1484 році, старшого брата Зиґмунта І. Вони принесли успішний результат через два роки після смерті єпископа Радзивілла (1521). У дієцезії відродив багато костелів і каплиць, отримав також у 1512 році номінацію першого єпископа помічника (суфрагана) для Вільна. Натомість, у 1516 році призначили йому на допомогу коад’ютора в особі 17-літнього на той час Яна з литовських князів, природного сина Зиґмунта І. Єпископ Войцех Радзивілл був теж активним учасником політичного життя в країні, зокрема, членом великокняжої ради, а також родичем найбільших державних урядовців. Сам прославився як доброчинець убогих, отримуючи у нащадків прізвисько “Даючий милостиню”.

Помер у Верках у 1519, 19 IV або 5 VII, і був похований у катедрі у Вільні, де через кільканадцять років родина поставила йому нагробок, який не зберігся до сьогодні.

[Krzysztof Rafał Prokop, “Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 39-41.]

WOJCIECH RADZIWIŁŁ

Wojciech Radziwiłł urodził się około roku 1476 jako trzeci syn Mikołaja (†1509), późniejszego kasztelana trockiego, wojewody wileńskiego i kanclerza wielkiego litewskiego, oraz jego pierwszej żony Zofii z Moniwidowiczów († po 1496). Miał czworo rodzeństwa: Mikołaja (†1521), wojewodę wileńskiego i kanclerza wielkiego litewskiego, Jana (†1522), kasztelana trockiego, Jerzego (†1541), kasztelana wileńskiego i hetmana wielkiego litewskiego, oraz Annę (†1522), późniejszą księżnę mazowiecką. Protoplasta Radziwiłłów (herbu Trąby) miał być żyjący w 2. połowie XIII w. kniaź kiernowski Syrpuć, natomiast pierwszym źródłowo poświadczonym członkiem tego rodu był Ościk, kasztelan wileński w latach 1418-1442, którego syn Radziwiłł Ościkowicz, również kasztelan wileński (i wojewoda trocki) dał nazwisko całej rodzinie. Jego właśnie wnukiem był późniejszy biskup łucki. W ciągu następnych stuleci zrobili Radziwiłłowie nadzwyczajną karierę, gromadząc w swych rękach jedną z największych fortun w dziejach Rzeczypospolitej Obojga Narodów i zawierając związki małżeńskie z przedstawicielami kilku dynastii panujących. Już mianowicie siostra Wojciecha – Anna, poślubiła w r. 1496 lub 1497 Piasta mazowieckiego Konrada III Rudego (†1503) i była matka dwóch ostatnich książąt Mazowsza – Stanisława (†1524) i Janusza III († 1526), oraz wydanej za palatyna Węgier Stefana Batorego z Ecsed Zofii (†1540) i Anny (†1557), żony wojewody kolejno podolskiego i ruskiego Stanisława Odrowąża. Bratanica biskupa łuckiego – Barbara Radziwiłłówna († 1551), poślubiła w r. 1547 ostatniego króla Polski i wielkiego księcia Litwy z dynastii Jagiellonów – Zygmunta II Augusta i była koronowana na królową. Natomiast w wiekach XVII-XIX bliskie więzy pokrewieństwa złączyły Radziwiłłów, szczycących się od r. 1547 tytułem książąt Świętego Cesarstwa Rzymskiego Narodu Niemieckiego, z pruskimi Hohenzollernami. Godzi się również wspomnieć w tym miejscu, iż bratankiem Wojciecha był biskup żmudzki Mikołaj Radziwiłł (†1529/1530), gdy natomiast do następnego pokolenia rodu należał kardynał Jerzy Radziwiłł (†1600), ordynariusz wpierw wileński, a następnie krakowski.

Praktycznie nic nie wiemy o dzieciństwie i młodości Wojciecha, który na scenę dziejowa wkracza dopiero w związku właśnie ze swym wyniesieniem na biskupstwo łuckie w r. 1502. Jego ojciec karierę polityczna rozpoczął w r. 1481, obejmując wówczas stanowisko namiestnika smoleńskiego. Kasztelanem trockim i namiestnikiem nowogródzkim został najpóźniej w r. 1488, a w cztery lata później awansował na wojewodę wileńskiego i kanclerza wielkiego litewskiego, stając się tym samym pierwszym pośród dostojników świeckich na Litwie. Niewątpliwie to on właśnie podjął uwieńczone sukcesem zabiegi u wielkiego księcia Aleksandra Jagiellończyka o powołanie swego najwidoczniej od młodości przeznaczonego do stanu duchownego syna Wojciecha na któreś z biskupstw w państwie. Do desygnacji władcy przychylił się papież Aleksander VI, który 2 V 1502 powołał faktycznie stosunkowo młodego Radziwiłła na pasterza wakującej po śmierci Jana Pudełko diecezji łuckiej.

Pięcioletnie rządy Wojciech Radziwiłła w Łucku nie pozostawiły zbyt wielu śladów w zachowanym materiale źródłowym. Wydaje się, iż już wkrótce po przyjęciu sakry biskupiej wyruszył on do Rzymu, gdzie m.in. przyjęty został na audiencji przez nowego papieża Juliusza II. Być może też przy okazji zagranicznych wojaży pogłębił swoje wykształcenie teologiczne. W kraju był na pewno z powrotem w r. 1506, kiedy zmarł Aleksander Jagiellończyk, został bowiem wówczas wydelegowany na sejm elekcyjny, który odbyć miał się w Piotrkowie w listopadzie t.r. Przybył tam wszakże dopiero z początkiem grudnia 1506 – już po wyborze na tron Zygmunta I. W koronacji nowego monarchy w Krakowie w dniu 24 I 1507 zdaje się nie uczestniczył, a przynajmniej o jego obecności wówczas nie wspominają relacje z tamtej uroczystości. W kilka miesięcy później król Zygmunt I przeniósł go z Łucka do Wilna – w miejsce zmarłego 27 III 1507 biskupa wileńskiego Wojciecha Tabora. Papież Juliusz II zatwierdził tę translację 10 IX 1507.

W diecezji wileńskiej Wojciech Radziwiłł rządził lat dwanaście. W r. 1514 (a może i w 1516) miał on możność uczestniczyć w obradach Soboru Lateraneńskiego V w Rzymie. Wcześniej jeszcze podjął w Stolicy Apostolskiej zabiegi o kanonizację królewicza Kazimierza Jagiellończyka, zmarłego w r. 1484 starszego brata Zygmunta I. Przyniosły one pomyślny rezultat w dwa lata po śmierci biskupa Radziwiłła (1521). W diecezji erygował wiele kościołów i kaplic, uzyskał też w r. 1512 nominację pierwszego biskupa pomocniczego (sufragana) dla Wilna. Natomiast w r. 1516 przydany mu został koadiutor w osobie 17-letniego wówczas Jana z książąt litewskich, naturalnego syna Zygmunta I. Był też biskup Wojciech Radziwiłł aktywnym uczestnikiem życia politycznego w kraju, m.in. jako członek rady wielkoksiążęcej, a nie mniej krewny najwyższych urzędników państwowych. Sam zasłynął jako dobroczyńca ubogich, zyskując u potomnych miano “Jałmużnika”.

Zmarł w Werkach w roku 1519, 19 IV lub 5 VII, i pochowany został w katedrze w Wilnie, gdzie w kilkadziesiąt lat później rodzina wystawiła mu nie zachowany do dziś nagrobek.

[Krzysztof Rafał Prokop, “Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 39-41.]

[“Wołanie z Wołynia” nr 6 (85) z listopada-grudnia 2008 r., s. 46-48.]