Menu

Polecamy strony

Wyszukiwanie

Poet i dżereło

ПОЕТ І ДЖЕРЕЛО

У колекції Львівської Картинної галереї завжди привертає мою увагу образ невеликих розмірів “Біля джерела” Генріха Семірадзького. Він був намальований у Римі в 1898 р. і представляє сцену навіть не настільки античну, як понадчасову. Ось у погожий день, у тіні дерев, здається, що оливок, на кам’яній терасі, яка здіймається над околицею, у задумі три – як міфічні пари – жінки. Молоді, Гарні, розміщені в різних позах. Одна із них стоїть, інша – сидить, третя – лежить, як Сфінкс на кам’яному цоколі. Біля них плюскотить джерельна вода, яка випливає із пащі лева до кам’яної ніші. Нижче тераси стоїть молодий митець, спертий спиною на темний камінь, котрий грає на сопілці. Перед ним, внизу, видно античні руїни, а біля них – дім, сповнений життя. Ще далі простягається водна блакить, а за ним – у дальшій перспективі – здіймаються коричнево-блакитні гори, увінчані пасмом безтурботних хмар. Жінки здаються заслуханими в шум води, яка випливає із джерела і в долітаючі до них звуки музики. Митець-пастух стоїть до них спиною, не бачить їх. Має перед собою лише пейзаж. Про що грає, важко відгадати. Розміщений на межі світла і тіні, підлягає тим недослідженим до кінця силам, як кожен творець. Має за собою шум джерела і відчуває на своїй спині погляди жінок.

Здається, що головною темою цієї картини є власне джерело, як символ творчості та самотність митця щодо світу.

Власне джерело є тим особливим місцем, яке від прадавніх часів притягувало і зачаровувало людину. З часом почали йому надавати символічного значення. Знаменувало, зокрема, істину, духовну свідомість, мудрість, ерудицію, вразливість та душевний стан. Стало також символом поетичного натхнення. У стародавній Греції, біля підніжжя Гелікону мало – згідно міфу – від удару копита Пегаса, заструміло джерело Гіппокрене. Відоме також було Кастальське джерело в Дельфах, біля ущелин Парнасу. Той, хто зачерпнув води із цих джерел, мав бути – як вірили в це – під особливою опікою Муз.

*

* *

Кожен поет має своє джерело, з якого випливає чистий струмінь роздумів. Для Кшиштофа Колтуна є ним Рубежі з усіма їх багатими, чудовими та різнорідними традиціями, із своєю драматичною історією. Рубежі, як ті колишні, так і сучасні – хоча поза межами Польщі – постійно його захоплюють спадщиною віри, культури і природи. У цьому джерелі поет помічає щоразу нові картини, віднаходить нові теми і намагається їх виразити в слові. Уже багато років пише свій духовний щоденник і в чергових поетичних збірках – а їх вже є двадцять – записує свої враження, відчуття та роздуми. Щоразу це нові подорожі на терени рідної Волині, звідки походить родовід поета, зустрічі із тамтешніми земляками, записи ситуацій – стають канвою “родопису”, отже, особливого діла про духовні зв’язки з колишньою і сучасною Волинською землею – діла, писаного з любов’ю і ніжністю, драматичним жалем в описах світу колишньої польської культури, записах страждань Земляків наприкінці ІІ світової війни...

Ця поезія сягає до багатьох верств. Перша – це згадане вже родинне коріння, тому що предки поета походять із Любомля на Волині. Родинна історія зустрічається тут із історією “малої батьківщини”. Другу верству творить дійсність сучасного Холма – в якому поетові прийшлося мешкати і творити – міста, яке нині розташоване відразу біля кордону, із традиціями багатьох культур, в якому після ІІ світової війни поселилися вихідці з-за Буга – волиняни, подоляни і львів’яни. Це власне вони, разом із спогадами драматичної історії, принесли на Холмську землю дуже багаті та чудові традиції й до сьогодні є співтворцями особливої атмосфери міста, а їх розповіді стають незвичайною основою для віршів. Нарешті третя верства – це згадані вже чисельні подорожі поета на Волинь до Любомля, Кременця чи інших місцевостей. Це вони народжують поетичні “записи” з релігійних урочистостей, процесій, зустрічей із мешканцями, описи руїн колишніх храмів, палаців, замків і сучасного їх життя. Ці верстви чи кола у віршах Кшиштофа Колтуна невпинно взаємно проникаються, створюють своєрідний колорит його віршів. Поет помічає, інтерпретує не лише історію, ту колишню і цю сучасну, але виявляє також велику вразливість щодо краси рубіжного життя, краси пейзажу, блиску і фарб природи, які змінюються. Уміє своєю увагою охопити величезні простори та поодинокі рослини, їх фрагменти, занурені в блиски і тіні, змінні пори року, змінне світло.

Спроба зцілити словом рубіжний світ, наблизити сучасному читачеві, спричиняє, що книжки Кшиштофа Колтуна багато ілюстровані репродукціями старих листівок, фотографіями будівель, картинами із життя. Не бракує також у його поетичних збірках сучасних фотографій з цих теренів. Таким чином намагається відтворити ауру Рубежів. У своїх творах інколи використовує колишнє слівництво, згадує традиції, а його вразливість на звучання слова, його звучання справляє, що часто створює також у поезіях вдалі неологізми.

У віршах переплітаються різні ноти і тони. Є в них і ліризм, і стишення, і крик Марсія, котрому здирають шкіру, щоб згадати тут відомий твір Збігнева Герберта “Аполлон і Марсій”.

Особливо гарно і ревно звучать його релігійні вірші, в основному пов’язані з культом Рубіжних Мадонн. Власне глибока прив’язаність до багатовічної спадщини латинської Церкви на тих теренах і жива віра впливають на те, що цей мотив став одним із найбільш характерних для творчості холмського поета.

Колтун при всій своїй оригінальності свідомо також сягає до традиції писання про Рубежі – цієї колишньої, яка походить від Миколая Рея, що народився в Журавні над Дністром чи Юліуша Словацького із “волинських Афін” – як називають Кременець – і також уже двадцятивічної, яка походить із поетичної групи “Волинь”, яку окрім Чеслава Янчарського, Юзефа Лободовського і Владислава Мільчарка співтворив також Вацлав Іванюк, котрий народився в Старих Хойнах під Холмом.

Джерело, з якого мудро, творчо і з талантом черпає Кшиштоф Колтун, постійно народжує захоплення і проникливі вірші. Це з нього також постав “Волинський родопис”.

*

* *

Є також у Львові місце, яке привертає увагу, прекрасне діло Генріка Семірадзького. Це Великий театр із відомою завісою, запроектованою цим митцем. Вона представляє Суд Аполлона над Музами. Завжди, коли я перебуваю на чергових спектаклях у прекрасній залі театру, думаю про те, скільки після піднесення завіси родилося на дошках цієї сцени незвичайних акторських костюмів. А виступала там ціла плеяда найвідоміших митців, між іншим Олена Монджеєвська, Ірина і Людвік Сольські. Скільки також реалізовано там великих театральних п’єс, згадати хоча б відому інсценізаціюСрібного сну Соломії Леона Шіллера... Думаю також про письменників, поетів, котрі дивилися на цю завісу. А був це і Генрік Сінкевич, Габріеля Запольська, Марія Конопніцька, Ян Каспровіч, Леопольд Стафф, Бруно Шульц, Мар’ян Гемар, Збігнєв Герберт. І багато, багато інших. Кожен із них, хоча б протягом хвилини, змушений був задуматися, що означає цей суд Аполлона, і як його муза і його творчість колись будуть оцінені.

Думаю, що Кшиштоф Колтун, коли опиниться у цій залі, може сміливо подивитися львівському Аполлону прямо у вічі.

Маріуш Ольбромський

Львів – Перемишль, 17 вересня 2007 року

Цей текст зачерпнутий із найновішої поетичної збірки Кшиштофа Колтуна Rodopis z Wołynia” (Краків, 2007, стор. 74-78).

З польської переклала

Ірина Андрощук

 

[“Волання з Волині”, ч. 1 (80) від січня-лютого 2008 р., стор. 41-43.]

Poeta i źródło

POETA I ŹRÓDŁO

W zbiorach Lwowskiej Galerii Obrazów zawsze zwraca moją uwagę niewielkich rozmiarów obraz “U źródła Henryka Siemiradzkiego. Został namalowany w Rzymie w 1898 r. i przedstawia scenę nie tyle nawet antyczną, co ponadczasową. Oto w pogodny dzień, w cieniu drzew, zdaje się że oliwek, na wznoszącym się nad okolicą kamiennym tarasie czuwają trzy – jak mityczne Parki – kobiety. Są młode, piękne, usytuowane w różnych pozach. Jedna z nich stoi, druga siedzi, trzecia leży jak Sfinks na kamiennym cokole. Przy nich szemrze źródlana woda płynąca z paszczy lwa do kamiennej niszy. Poniżej tarasu stoi oparty plecami o ciemny głaz młody artysta, który gra na fujarce. Przed nim w dole widać antyczne ruiny, a obok nich dom pełen życia. Jeszcze dalej rozciąga się błękit wód, a za nim w dalszej perspektywie wznoszą się brązowo-błękitne góry zwieńczone pasmem ulotnych obłoków. Kobiety zdają się być zasłuchane w szum płynącej ze źródła wody i dolatujące z dołu dźwięki muzyki. Artysta – pasterz obrócony do nich plecami, nie widzi ich. Ma przed sobą tylko pejzaż. O czym gra, trudno odgadnąć. Usytuowany na granicy światła i cienia, podlega tym niezbadanym do końca mocom, jak każdy twórca. Ma za sobą szum źródła i czuje na swych plecach spojrzenie kobiet.

Wydaje się, że zasadniczym tematem tego dzieła jest właśnie źródło jako symbol twórczości i samotność artysty wobec świata.

Bo właśnie źródło jest tym szczególnym miejscem, które od pradawna przyciągało i fascynowało człowieka. Z czasem zaczęto nadawać mu znaczenia symboliczne. Znamionowało – między innymi – prawdę, świadomość duchową, mądrość, erudycję, wrażliwość i obraz duszy. Stało się też symbolem natchnienia poetyckiego. W starożytnej Grecji u stóp Helikonu miało – według mitu – pod uderzeniem kopyta Pegaza wytrysnąć źródło Hippokrene. Znane też było źródło kastalskie w Delfach u stóp Parnasu. Ten, kto z tych źródeł zaczerpnął, miał być – jak wierzono – pod szczególną opieką Muz.

*

* *

Każdy poeta ma swe źródło, skąd płynie czysty strumień inspiracji. Dla Krzysztofa Kołtuna są nim Kresy z całą ich bogatą, piękną i różnorodną tradycją, ze swoją dramatyczną historią. Kresy zarówno te dawne, jak i współczesne – choć poza granicami już kraju – ciągle go fascynują dziedzictwem wiary, kultury i przyrody. W tym źródle poeta postrzega coraz to nowe obrazy, odnajduje nowe wątki i stara się je ująć i zatrzymać słowem. Od wielu lat pisze swój duchowy dziennik i w kolejnych książkach poetyckich – a jest już ich dwadzieścia – zapisuje swe wrażenia, odczucia i refleksje. Coraz to nowe podróże na teren rodzinnego Wołynia, skąd poeta wywodzi swój rodowód, spotkania z tamtejszymi Rodakami, zapisy sytuacji – stają się kanwą “rodopisu”, a więc dzieła szczególnego o duchowych związkach z dawną i współczesną ziemią wołyńską – dzieła pisanego z miłością i czułością, dramatycznym rozdarciem w opisach niszczejącego świata dawnej kultury polskiej, zapisach męczeństwa Rodaków pod koniec II wojny światowej...

Poezja ta sięga do wielu warstw. Pierwsza – to wspomniane już korzenie rodowe, bo przodkowie poety wywodzą się z Lubomla na Wołyniu. Historia rodzinna styka się tu z historią “małej ojczyzny. Drugą warstwę tworzy rzeczywistość współczesnego Chełma – w którym poecie przyszło mieszkać i tworzyć – miasta dziś położonego tuż przy granicy, o tradycji wielu kultur, w którym po II wojnie światowej osiedlili się przybysze zza Buga – Wołyniacy, Podolcy, Lwowianie. To oni właśnie wraz ze wspomnieniami dramatów historii przynieśli na ziemię chełmską przebogate i piękne tradycje i współtworzą do dziś szczególną atmosferę miasta, a ich podania i opowieści stają się niezwykłym tworzywem wierszy. Wreszcie trzecia warstwa to wspomniane już liczne podróże poety na Wołyń do Lubomla, Krzemieńca czy innych miejscowości. To one rodzą poetyckie “zapisy z religijnych uroczystości, procesji, spotkań z mieszkańcami, opisy ruin dawnych świątyń, pałaców, zamków i – współczesnego tam życia. Te warstwy czy kręgi w wierszach Krzysztofa Kołtuna nieustannie przenikają się, tworzą swoisty koloryt jego wierszy. Poeta postrzega, interpretuje nie tylko historię, tę dawną i współczesną, ale przejawia też wielką wrażliwość na urodę świata kresowego, na piękno pejzażu, na blaski, zmienne barwy przyrody. Potrafi swoją uwagą objąć tak wielkie przestrzenie, jak i pojedyncze rośliny i ich fragmenty, zanurzone w blaski i cienie, zmienne pory roku, przemienne światło.

Próba ocalenia słowem świata kresowego, przybliżenia go współczesnemu czytelnikowi powoduje też, że książki Krzysztofa Kołtuna są bogato ilustrowane reprodukcjami starych pocztówek, zdjęciami budowli, scen z życia. Nie brak też w jego poetyckich tomikach zdjęć współczesnych z tego terenu. Również w ten sposób próbuje oddać aurę Kresów. W utworach swoich przywołuje niekiedy dawne słownictwo, wspomina obyczaje, a jego wrażliwość na dźwięk słowa, jego brzmienie sprawia, że tworzy też w swych utworach często udane neologizmy.

W wierszach przeplatają się różne nuty i tony. Jest w nich i liryzm, i ściszenie, i krzyk obdzieranego ze skóry Marsjasza – żeby przywołać tu słynny utwór Zbigniewa Herberta Apollo i Marsjasz”.

Szczególnie pięknie i żarliwie brzmią jego wiersze religijne, związane głównie z kultem Madonn Kresowych. Bo właśnie głębokie przywiązanie do wielowiekowego dziedzictwa Kościoła łacińskiego na tamtym terenie i żywa wiara sprawiają, że motyw ten stal się jednym z najbardziej charakterystycznych dla twórczości chełmskiego poety.

Kołtun przy całej swej oryginalności świadomie też sięga do tradycji pisania o Kresach tej dawnej wywodzącej się od Mikołaja Reja urodzonego w Żurawnie nad Dniestrem czy Juliusza Słowackiego z “wołyńskich Aten” – jak nazywano Krzemieniec – i tej już dwudziestowiecznej wywodzącej się od grupy poetyckiej “Wołyń, którą oprócz Czesława Janczarskiego, Józefa Łobodowskiego i Władysława Milczarka współtworzył też Wacław Iwaniuk, urodzony w Chojnach Starych pod Chełmem.

Źródło, z którego mądrze, twórczo i z talentem czerpie Krzysztof Kołtun, rodzi wciąż nowe fascynacje i przejmujące wiersze. To z niego też powstał Wołyński Rodopis”.

*

* *

Jest we Lwowie też miejsce, gdzie zwraca uwagę inne wspaniale dzieło Henryka Siemiradzkiego. To Teatr Wielki ze słynną kurtyną zaprojektowaną przez tego artystę. Przedstawia ona “Sąd Apollona nad Muzami”. Zawsze, gdy jestem na kolejnych spektaklach w przepięknej sali widowiskowej teatru, myślę o tym, ile po podniesieniu tej kurtyny rodziło się na deskach tej sceny niezwykłych kreacji aktorskich. A występowała tam cała plejada najwybitniejszych artystów, między innymi Helena Modrzejewska oraz Irena i Ludwik Solscy. Ile też zrealizowano tam wielkich przedstawień teatralnych, że wspomnę tylko choćby słynną inscenizację Snu srebrnego Salomei przez Leona Schillera... Myślę też o pisarzach i poetach, którzy patrzyli na tę kurtynę. A był to i sam Henryk Sienkiewicz, i Gabriela Zapolska, i Maria Konopnicka, Jan Kasprowicz, Leopold Staff, Bruno Schulz, Marian Hemar, Zbigniew Herbert. I wielu, wielu innych. Każdy z nich choć przez chwilę musiał się chyba zastanawiać, co znaczy ten sąd Apollona i jak jego muza i jego twórczość będzie kiedyś osądzona.

Myślę, że Krzysztof Kołtun, gdy znajdzie się w tej sali, może śmiało popatrzeć lwowskiemu Apollonowi – prosto w oczy.

 

Mariusz Olbromski

 

Lwów – Przemyśl, 17 września 2007 roku

 

Powyższy tekst zaczerpnięto z najnowszej książki poetyckiej Krzysztofa Kołtuna pt. “Rodopis z Wołynia” (Kraków 2007, s. 74-78).

 

[“Wołanie z Wołynia” nr 1 (80) ze stycznia-lutego 2008 r., s. 41-43.]

 

Święta

Niedziela, XII Tydzień zwykły Rok A, I Dwunasta Niedz

Liturgia słowa

Czytania:

  • Ewangelia:

Sonda

Kiedy powinna być Msza Święta wieczorna w czasie wakacji?

Powinna być o godzinie 18:00

Powinna być o godzinie 19:00

Jest to dla mnie bez różnicy


Licznik

Liczba wyświetleń:
3232155

Statystyki

Zegar