Menu

Polecamy strony

Wyszukiwanie

Tyszkeviczivśkyj sympozium (1/2) (UA)

ТИШКЕВИЦЬКИЙ СИМПОЗІУМ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОЛЕГІУМІ У ҐНЄЗНІ

У серпні 1930 року вмирав у лікарні в Ґнєзні, далеко від родинних сторін, улюбленої України, граф Михайло Тишкевич, який пересвідчився у тому, що діло його життя, старання на дипломатичному і культурному ґрунтах щодо незалежності України та присутність її культури в духовному доробку Європи, полягло в руїни. Останні роки життя провів як вигнанець у Великопольщі, родинній землі його дружини Софії із Хелмицьких гербу Наленч, де його пригорнули брати і сестри дружини. Не міг припустити, що через 77 років справдяться і на ньому слова “Non omnis moriar” (“Весь я не помру”).

25 травня 2007 року, у 150-ту річницю з Дня народження Михайла Тишкевича, відбувся в Ґнєзні симпозіум, який нагадав його постать і заслуги. Симпозіум організувало Посольство України в Польщі, а місцем обговорення була сучасна будівля Collegium Europaeum (Європейського Колегіуму), відділення університету ім. Адама Міцкевича, призначене для навчання і наукових та культурних контактів, сприяючих європейській інтеграції. Симпозіум під назвою “Граф Михайло Тишкевич-Логойський (1857-1930). Життя і діяльність на польсько-українській ниві” згромадив науковців із Польщі, України, а також чисельно зібрану родину, яка мала безпосередню участь в організації заходу. Серед доповідачів були представники із Італії та Швеції.

Герой Симпозіуму, Михайло граф Тишкевич із Логойської лінії, гербу Леліва, народився 7 квітня 1857 року в Андрушівці, повіт Липовець в Україні. Походив із старої руської родини, першими представниками якої, згаданими в історичних документах, були: Калінік Мішковіч, головний чиновник Київського Князівства за панування великого князя Свидригайла, його син Тимотей (Тишка) був гетьманом і київським намісником за того ж князя. У свою чергу сином Тишка був Василь, одружений з Олександрою Чарторийською з Логойська; у цій, відкупленій від Чарторийських садибі, Василь заснував одну із перших ординацій на терені Великого Литовського Князівства для свого найстаршого сина Юрія, від Юрія походить лінія, представником якої є Михайло. Василь був православний, похований у монастирі в Супраслі, якого був засновником. Його нащадки перейшли на католицизм, у чому роль відіграв св. Йосафат Кунцевич, мученик Берестейської унії, якого від того часу вважали покровителем роду Тишкевичів.

Матір Михайлина-Олена Деніс Колишко з дому, була внучкою генерала Бенедикта Колишка, солдата Костюшківського повстання, Наполеонівських воєн і командуючого збройних сил Листопадового повстання в Галичині. У вихованні свого наймолодшого сина відіграла принципову роль.

“Gente Rutenus, natione Polonus” (“Руського роду, політичний поляк”) – Михайло Тишкевич почувався сином як Польщі так і України. Свої знання, видатний малярський талант, дипломатичні здібності, енергію та матеріальні цінності віддав на службу і однієї, і другої Батьківщини.

Погляди Михайла, його подвійний патріотизм на ширшому фоні ментальності та національної свідомості рубіжних родів, викликали зацікавлення трьох доповідачів: Станіслава Тишкевича, внука Михайла, котрий у рефераті: “Сторінки із життя родини Тишкевичів, а також їх рідних, далеких і близьких”, в основному, спирався на родинні документи Томаша Стрийка: “Михайло Тишкевич – спроба реконструкції суспільно-політичних та історичних переконань на основі вибраних представників інтелектуального життя України кінця ХІХ початку ХХ століть” та Ігоря Кривошеї, котрий зайнявся проблемою формування рубіжного патріотизму ще за російської окупації, у рефераті: “Графські дилеми – Тишкевичі та Потоцькі перед вибором: польський патріотизм чи лояльність щодо російської імперії”.

До 1908 року Михайло Тишкевич господарював у Андрушівці та віддавався суспільній праці. Важко перераховувати всі ініціативи, направлені на розвиток культури, освіти та господарського розвитку: фінансував і створював організації, пропагував історію, культуру, українську мову, прагнучи, щоб уся Європа пізнала її та визнала частиною своєї духовної спадщини. Писав про це, в основному, французькою мовою і видавав на заході. Став відомою постаттю, не лише як пропагандист української культури, але також і як діяч щодо збереження миру. Від революції 1905-1907 років суспільний фермент і воєнні настрої в Європі спричинили велику активність Михайла щодо збереження миру. Господарство Андрушівка передав старшому сину Юрію і поселився в Лозанні, звідти впливаючи на європейські політичні середовища. Його заслуги у цій галузі мали такий ранг, що він був тричі номінований до Мирної Нагороди Нобеля. Його кандидатуру першого разу особисто підтримав Папа Римський Пій Х. Цю сторінку життя Михайла висвітлив доповідач із Швеції Гакан Генріксон у рефераті: “Михайло Тишкевич і праця для забезпечення миру”.

Діяльність графа Тишкевича привернула до себе увагу Апостольської Столиці. В Україні підтримувала католицька Церква, одночасно відносячись із повагою і розумінням до сповідуючих православ’я. Його постать вшанував Папа Римський св. Пій Х, відзначаючи його Орденом св. Григорія. Пізніше Михайло Тишкевич був представником незалежної Української Народної Республіки (1919-1020) при Ватикані. Це питання висвітлив доповідач із Італії Андреа де Карло у рефераті: “У дорозі до Апостольської Столиці: українська дипломатична місія графа Михайла Тишкевича у Ватикані”.

Після вибуху І світової війни Михайла Тишкевича повністю поглинула справа використання ряду подій для можливості утворення вільної незалежної української держави, яка вимальовувалася. Цьому посвятив себе без решти, приєднуючись до ґрона політиків, українських прихильників незалежності, які боролися за реалізацію цієї ідеї. Будучи відомою постаттю на політичній арені Європи, відіграв у процесі творення суверенної української держави не останню роль: з подачі Українського Національного Уряду був послом при Ватикані і у Франції та став на чолі української делегації щодо збереження миру. Ці роки життя та діяльності Тишкевича пробуджують особливе зацікавлення українських істориків, доказом чого були три реферати, виголошені на симпозіумі: проф. Володимира Василенка, Таїсії та Ольги Зарецьких, а також Ореста Красовського.

Tyszkeviczivśkyj sympozium (2/2) (UA)

Непорозуміння в кругах політиків, що творили зруби української державності, а передусім поступи більшовицької армії та її остаточну перемогу, підірвали існування молодої Української Народної Республіки (1919-1920), знівечили так довго плекані Михайлом Тишкевичем надії на вільну Україну, а також позбавили його цілого матеріального доробку.

Решту малярських робіт, врятованих із Андрушівки та багатий історичний архів, який переховується в маєтку родини дружини Хелмицьких у Жидові, знищили в роки окупації німці, що урядували замість вигнаних власників Юрія Тишкевича, його дружини і дітей. Однак у ході дискусій симпозіуму виявилося, що існують архівні зібрання Михайла Тишкевича, ще не досліджені науковцями: у Львові та Києві.

Окрім головного героя симпозіуму, згадали також про заслуги інших членів роду: сина Михайла, Станіслава, єзуїта, професора Інституту Russicum у Римі, котрий усе своє життя присвятив для зближення католицької Церкви з православною Церквою, сина Юрія, також маляра, учасника польсько-радянської війни у 1920 році, організатора оборони Жидова від банд німецьких диверсантів у вересні 1939 року, старшого брата Бенедикта, автора спогадів із життя в Україні, виданих в 2006 році Видавництвом DiG у Варшаві під заголовком “Думи і думки, тобто правдива повість”. Усі реферати із Симпозіуму будуть надруковані польською і українською мовами.

У післяполуденні години, після закінчення наукової частини, учасники симпозіуму відправилися до Жидова (10 км від Ґнєзна), де перед парафіяльним костелом відбулося привітання Ґнєзненського єпископа Генріка Мушинського, представника Голови Православної Церкви у Польщі Сем’ятицького єпископа Юрія, проф. Марка Зюлковського, котрий представляв почесного покровителя урочистості, Маршала Сенату Богдана Борусевича, першого секретаря Посольства України в Польщі Миколу Ярмолюка, почесного консула Лукаша Горовського і представників реґіональної влади.

Після привітань розпочалося екуменічне богослужіння, яке супроводжувалося Отцем Архієпископом Мушинським і Єпископом Юрієм. Костел тонув у світлі та квітах, учасники були дуже зворушені та пройняті нещоденною літургією, відчитували в ній прагнення і молитву за єдність та братерство обох народів і Церков. Гомілію проголосив єпископ Юрій. Вказуючи на Святого Духа, як єдиного творця і давача дійсного миру, говорив: “Святий Дух – наш Учитель і Охоронець, Господь і Приятель, разом із нами проходить світ. Хоча вітри шарпають наші шати, Він нас зігріває. Хоча історія кидає нас то на схід, то на захід, Він всюди на нас чекає і запрошує в гості. Він є спокоєм нашого серця. Блаженний, котрий прийняв Святого Духа і несе Його ближнім. Блаженна така людина і блаженна така країна. Річ Посполита Яґеллонів була такою країною миру... На цьому фундаменті виростали найпотужніші роди Речі Посполитої, котрі приймали цей дар «миру», щоб нести його світові та наступним поколінням... Цей дар був одночасно завданням, яке не кожен міг виконати. Рід Тишкевичів взявся за його виконання”. Говорячи про Михайла Тишкевича, ким був: людиною нереалізованої ідеї, біженця з охопленої пожежею України, публіцистом, дипломатом, філантропом, проповідником, підсумував: “передусім, однак, був людиною, котра несла у собі мир. Хотів будувати, творити, організовувати, а не нищити. Прагнув поєднувати, а не ділити людей... Підтримувати національні культури, а не асимілювати. Шанувати кожне сповідування, а не навертати. У його Батьківщині мало бути місце для всіх”.

На закінчення богослужіння представник Посольства України відкрив, а обидва співслужителі посвятили в бічній каплиці пам’ятну таблицю Михайла Тишкевича з написом польською та українською мовами.

Відразу після церемонії мав слово віце-маршал Сенату проф. Марек Зюлковський, підкреслюючи піднесеність урочистості, яка відбувалася, а заслуженим у її організації, та 3 внукам Михайла вручив медалі Сенату “Добро Речі Посполитої Найвищим Законом”, після чого всі пішли до гробниці, в якій спочивають Михайло Тишкевич, його дружина, син і невістка, щоб покласти квіти і запалити свічки.

Коли вже всі почали розходитися, член делегації з Києва Таїсія Зарецька за староруським православним звичаєм повісила на дверях крипти білий, гаптований чорними і червоними нитками рушник як символ вдячності та побратимства.

Тереза Тишкевич

З польської переклала

Ірина Андрощук

[“Волання з Волині” ч. 5 (78) від вересня-жовтня 2007 р., стор. 14-17.]

 

Sympozjum Tyszkiewiczowskie (1/2) (PL)

SYMPOZJUM TYSZKIEWICZOWSKIE

W COLLEGIUM EUROPAEUM

W GNIEŹNIE

W sierpniu 1930 r. umierał w szpitalu w Gnieźnie, daleko od rodzinnych stron, ukochanej Ukrainy, hrabia Michał Tyszkiewicz, przeświadczony, że dzieło jego życia, starania na polu dyplomatycznym i kulturalnym o niepodległość Ukrainy i obecność jej kultury w dorobku duchowym Europy, legło w gruzach. Ostatnie lata życia spędził jako wygnaniec w Wielkopolsce, ziemi rodzinnej jego małżonki Zofii z Chełmickich herbu Nałęcz, gdzie go przygarnęło rodzeństwo żony. Nie mógł przypuszczać, że w 77 lat później sprawdzą się i na nim słowa “Non omnis moriar”.

W dniu 25 maja 2007 r., w 150. lecie urodzin Michała Tyszkiewicza, odbyło się w Gnieźnie sympozjum przypominające jego postać i zasługi. Sympozjum zorganizowała Ambasada Ukrainy w Polsce a miejscem obrad był nowoczesny gmach Collegium Europaeum, placówki Uniwersytetu im. Adama Mickiewicza przeznaczonej dla studiów i kontaktów naukowych i kulturalnych sprzyjającym integracji europejskiej. Sympozjum zatytułowane “Hrabia Michał Tyszkiewicz-Łohojski (1857-1930). Życie i działalność na niwie polsko-ukraińskiej zgromadziło naukowców z Polski, Ukrainy oraz licznie zebraną rodzinę, która w organizacji imprezy miała niepośledni udział. Wśród prelegentów był przedstawiciel z Włoch i Szwecji.

Bohater Sympozjum, Michał hr. Tyszkiewicz z linii Łohojskiej, herbu Leliwa, urodził się 7 kwietnia 1857 r. w Andruszówce, powiat Lipowiec na Ukrainie. Pochodził z starej ruskiej rodziny, której pierwszymi notowanymi w dokumentach historycznych przedstawicielami byli: Kalinik Miszkowicz, czołowy dygnitarz Księstwa Kijowskiego za panowania wielkiego księcia Świdrygiełły, jego syn Tymoteusz (Tyszka) był hetmanem i namiestnikiem kijowskim za tegoż księcia. Z kolei synem Tyszki był Wasyl, ożeniony z Aleksandrą Czartoryską z Łohojska; na tej odkupionej od Czartoryskich siedzibie Wasyl założył jedną z pierwszych ordynacji na terenie Wielkiego Księstwa Litewskiego dla swego najstarszego syna Jerzego, od Jerzego wywodzi się linia, której przedstawicielem jest Michał. Wasyl był prawosławny, został pochowany w monastyrze w Supraślu, którego był fundatorem. Jego potomkowie przeszli na katolicyzm, w czym rolę odegrał św. Jozafat Kuncewicz, męczennik Unii Brzeskiej, uważany od tamtego czasu za patrona rodu Tyszkiewiczów.

Matka Michała Helena Denis Kołyszkówna z domu, była wnuczką generała Benedykta Kołyszki, żołnierza Insurekcji Kościuszkowskiej, wojen napoleońskich i dowódcą sił zbrojnych Powstania Listopadowego w Galicji. W wychowaniu najmłodszego swego syna Michała odegrała zasadniczą rolę.

“Gente Rutenus, natione Polonus” – Michał Tyszkiewicz czuł się synem zarówno Polski jak Ukrainy. Swoją wiedzę, wybitny talent malarski, zdolności dyplomatyczne, energię i zasoby materialne oddał w służbę i jednej i drugiej macierzy.

Poglądy Michała, jego podwójny patriotyzm widziany na szerszym tle mentalności i świadomości narodowej rodów kresowych pobudziły zainteresowanie trzech prelegentów: Stanisława Tyszkiewicza, wnuka Michała, który w referacie: “Karty z życia panów Tyszkiewiczów oraz ich krewnych, dalekich i bliskich oparł się głównie na dokumentach rodzinnych, Tomasza Stryjka: “Michał Tyszkiewicz próba rekonstrukcji przekonań społeczno-politycznych i historycznych na tle wybranych przedstawicieli życia intelektualnego Ukrainy przełomu XIX i XX wieku i Igora Krivoszeja, który zajął się zagadnieniem kształtowania się kresowego patriotyzmu jeszcze za zaboru rosyjskiego w referacie: “Hrabiowskie dylematy: Tyszkiewicze i Potoccy przed wyborem polski patriotyzm albo lojalność wobec Imperium rosyjskiego”.

Do 1908 r. Michał Tyszkiewicz gospodarował w Andruszówce i oddawał się pracy społecznej. Trudno zliczyć wszystkie inicjatywy na rzecz krzewienia kultury, oświaty i postępu gospodarczego: finansował i zakładał organizacje, promował dzieje, kulturę, język ukraiński, pragnąc, aby cała Europa poznała je i uznała za część swego duchowego dziedzictwa. Pisał o tym głównie po francusku i wydawał na zachodzie. Stał się postacią znaną nie tylko jako propagator kultury ukraińskiej, ale także jako działacz na rzecz pokoju. Od rewolucji 1905-1907 r. ferment społeczny i nastroje wojenne w Europie spowodowały wzmożoną aktywność Michała na rzecz pokoju. Gospodarowanie Andruszówką przekazał starszemu synowi Jerzemu i osiadł w Lozannie, stąd wpływając na europejskie ośrodki polityczne. Jego zasługi na tym polu miały tę rangę, że był trzykrotnie nominowany do Pokojowej Nagrody Nobla. Jego kandydaturę za pierwszym razem osobiście poparł Papież św. Pius X. Tą kartą życiorysu Michała zajął się prelegent z Szwecji Hakan Henrikson w referacie: “Michał Tyszkiewicz i praca na rzecz pokoju”.

Działalność hrabiego Tyszkiewicza zwróciła na siebie uwagę Stolicy Apostolskiej. Na Ukrainie wspierał Kościół katolicki, równocześnie odnosząc się z szacunkiem i zrozumieniem do wyznawców prawosławia. Jego postawę uhonorował Papież św. Pius X odznaczając go Orderem św. Grzegorza, Później Michał Tyszkiewicz został przedstawicielem niepodległej Ukraińskiej Republiki Ludowej (1919-1920) przy Watykanie. Ten wątek podjął prelegent z Włoch Andrea de Carlo w referacie: “W drodze do Stolicy Apostolskiej: ukraińska misja dyplomatyczna hrabiego Michała Tyszkiewicza w Watykanie”.

Po wybuchu I wojny światowej Michała Tyszkiewicza pochłonęła całkowicie sprawa wykorzystania biegu wydarzeń na rzecz rysującej się możliwości utworzenia wolnego, niepodległego państwa ukraińskiego. Temu poświęcił się bez reszty, przyłączając się do grona polityków-niepodległościowców ukraińskich, walczących o realizację tej idei. Będąc znaną postacią na scenie politycznej Europy odegrał w procesie tworzenia suwerennego państwa ukraińskiego niepoślednią rolę: z ramienia Ukraińskiego Rządu Ludowego był posłem przy Watykanie i we Francji i stał na czele delegacji ukraińskiej na rokowania pokojowe. Te lata życia i działalności Tyszkiewicza budzą szczególne zainteresowanie historyków ukraińskich, czego dowodem były trzy referaty wygłoszone na sympozjum: prof. Wołodymyra Wasyłenki, Taisji i Oleha Zareckich oraz Oresta Krasowskiego.

Sympozjum Tyszkiewiczowskie (2/2) (PL)

Nieporozumienia w kręgach polityków tworzących zręby państwowości ukraińskiej a przede wszystkim postępy armii bolszewickiej i jej ostateczne zwycięstwo, podkopały byt młodej Ukraińskiej Republiki Ludowej (1919-20), zniweczyły długo przez Michała Tyszkiewicza piastowane nadzieje na wolną Ukrainę a także pozbawiły go całego dorobku materialnego.

Resztę dzieł malarskich, uratowanych z Andruszówki i bogate archiwum historyczne, przechowane w majątku rodziny żony Chełmickich w Żydowie, zniszczyli w latach okupacji Niemcy, urzędujący w miejsce wypędzonych właścicieli Jerzego Tyszkiewicza, jego żony i dzieci. Jednakże w trakcie obrad sympozjum wyszło na jaw, że istnieją zbiory archiwaliów Michała Tyszkiewicza, jeszcze nie spenetrowane przez badaczy: we Lwowie i Kijowie.

Poza głównym bohaterem sympozjum wspomniano też zasługi innych członków rodu: syna Michała, Stanisława, jezuitę, profesora Instytutu Russicum w Rzymie, który całe swe życie poświęcił dla zbliżenia Kościoła katolickiego z Kościołem prawosławnym, syna Jerzego, także malarza, uczestnika wojny polsko-radzieckiej w 1920 r., organizatora obrony Żydowa przed bandami dywersantów niemieckich we wrześniu 1939 r., starszego brata Benedykta, autora wspomnień z życia na Ukrainie, wydanych w 2006 r. przez Wydawnictwo DiG w Warszawie pt. “Dumy i dumki czyli powieść prawdziwa”. Wszystkie referaty z Sympozjum będą wydrukowane w języku polskim i ukraińskim.

W godzinach popołudniowych po zakończeniu części naukowej, uczestnicy Sympozjum udali się do Żydowa (10 km od Gniezna), gdzie przed kościołem parafialnym nastąpiło powitanie Arcybiskupa Gnieźnieńskiego Henryka Muszyńskiego, przedstawiciela Zwierzchnika Kościoła Prawosławnego w Polsce biskupa siemiatyckiego Jerzego, prof. Marka Ziółkowskiego, który reprezentował patrona honorowego uroczystości, marszałka Senatu Bogdana Borusewicza, pierwszego sekretarza Ambasady Ukrainy w Polsce Mikołaja Jarmoluka, konsula honorowego Łukasza Horowskiego i przedstawicieli samorządu regionalnego.

Po powitaniach rozpoczęło się nabożeństwo ekumeniczne, celebrowane przez Księdza Arcybiskupa Muszyńskiego i Biskupa Jerzego. Kościół tonął w światłach i kwiatach, uczestnicy bardzo wzruszeni i przejęci niecodzienną liturgią, odczytywali w niej pragnienie i modlitwę o jedność i braterstwo obu narodów i Kościołów. Homilię wygłosił biskup Jerzy. Wskazując na Ducha Świętego jako jedynego twórcę i dawcę prawdziwego pokoju, mówił: “Duch Święty jest naszym Nauczycielem i Obrońcą, Panem i Przyjacielem, razem z nami przemierza świat. Choć wichry szarpią naszymi szatami, On nas ogrzewa. Choć historia rzuca nas to na wschód to na zachód, On wszędzie na nas czeka i zaprasza w gościnę. On jest pokojem naszego serca. Błogosławiony, który przyjął Ducha Świętego i niesie Go bliźnim. Błogosławiony taki człowiek i błogosławiony taki kraj. Rzeczpospolita Jagiellonów była takim krajem pokoju... Na takim fundamencie wyrastały najpotężniejsze rody Rzeczypospolitej, które przyjmowały ten dar «pokoju», by nieść go światu i następnym pokoleniom... Ten dar był jednocześnie zadaniem, któremu nie każdy mógł sprostać. Ród Tyszkiewiczów podjął się tego zadania. Mówiąc o Michale Tyszkiewiczu, kim był: człowiekiem idei niezrealizowanej, uchodźcą z objętej pożogą Ukrainy, publicystą, dyplomatą, filantropem, kaznodzieja podsumował: Przede wszystkim jednak był człowiekiem, który niósł w sobie pokój. Chciał budować, tworzyć, organizować, a nie niszczyć. Pragnął łączyć ludzi a nie dzielić.. Wspierać kultury narodowe a nie asymilować. Szanować wyznaniową odrębność a nie nawracać. W jego Ojczyźnie miało być miejsce dla wszystkich”.

Na zakończenie nabożeństwa przedstawiciel Ambasady Ukrainy odsłonił a obaj celebransi poświęcili w bocznej kaplicy tablicę pamiątkową Michała Tyszkiewicza z napisem w języku polskim i ukraińskim.

Chwilę po tej ceremonii zabrał głos wicemarszałek Senatu prof. Marek Ziółkowski podkreślając doniosłość odbywającej się uroczystości a zasłużonym w jej organizacji oraz 3 wnukom Michała wręczył medale SenatuDobro Rzeczpospolitej Najwyższym Prawem po czym wszyscy udali się przed grobowiec, w którym spoczywa Michał Tyszkiewicz, jego żona, syn i synowa, aby złożyć kwiaty i zapalić znicze.

Gdy już wszyscy zaczęli się rozchodzić, członkini delegacji z Kijowa Taisja Zarecka staroruskim, prawosławnym zwyczajem zawiesiła na drzwiach grobowca biały, haftowany czarną i czerwoną nicią ręcznik, jako symbol wdzięczności i pobratymstwa.

Teresa Tyszkiewicz

[“Wołanie z Wołynia” nr 5 (78) z września-października 2007 r., s. 14-17.]

Luduna, kotra nesła u sobi myr

ЛЮДИНА, КОТРА НЕСЛА

У СОБІ МИР

Проповідь виголошена під час святкування

150-річчя від Дня народження

Михайла Тишкевича,

після прочитання Євангелії від Св. Йоана 14, 25-31

Мир залишаю вам, мій мир даю вам...

Хай не тривожиться серце ваше, і не страхається” (Йоан 15, 27)

Вище написані слова Господа нашого Ісуса Христа вже більше як дві тисячі років залишаються потіхою і надією християн. Адже скеровані вони не лише до св. Апостолів. Господь звертається до кожного з нас, до наших предків і нащадків. Кожного обіймає Своїми всемогутніми обіймами. Кожному офірує мир і внутрішній спокій.

Однак коли подивимося на історію людськості, якось важко нам віднайти довший період миру. Щохвилини потрапляємо на локальні сварки або світові збройні конфлікти. Кров, смерть і біль рясно зазначають сторінки історії.

Отже, де ми маємо шукати христового миру?

Не у світі. Не в політиці, а в людському серці. Тут Господь склав Свій дар. Мир – це стан людського серця, незалежний від того, що діється навколо. Яким же спокійним буває моряк, коли посеред шторму не втрачає віри в міць і можливості свого корабля. Який же великий спокій заповнював серця християнських мучеників перших віків, хоча в них на арені вдивлявся погляд кровожерливих бестій. Навіть у хвилини смерті, коли меч або ікли вбивалися в їхні тіла, не піддавалися тривозі.

Мир мій даю вам”. Який же чудовий це дар. Як же важко бути гідним цього. А можливо, це не нагорода, а приготування до випробувань і досвіду, які надходять.

На Апостолів, котрі першими почули ці слова, очікувала місійна діяльність. Уже через хвилину мали стати свідками зради Іуди, суду над Христом, смерті та поховання Спасителя. Улюблений Учитель, Чудотворець, Оздоровитель мав бути забраним від них. В один момент мали стати сам-на-сам із натовпом, котрий буде кричати: “Розіпни його”. Натовпом, який буде піднімати каміння, щоб забити першого мученика диякона Стефана. Вони дійсно мали зіштовхнутися зі світом, який ніс із собою смерть і біль. Отже, не могли шукати миру ззовні, у світі. Щоб спростувати очікуючі їх заклики, повинні були віднайти його у собі.

Мир мій даю вам”. Неможливо жити без миру Кожна війна провадить, якщо не до смерті то до деструкції людської психіки. На війні немає переможців, усі переможені. Мир – це єдина наша альтернатива. Мир – це надія для людини і світу. Однак мир – це не дар, а завдання. Апостоли прийняли дар миру, щоб його нести тим, котрі їх благословили і тим, хто їх ненавидів. Що ж із того, що будемо жертвувати мир серцю, в якому панує любов і гармонія. Чи ж не властивішим є заспокоїти серце, яке мечеться в засліпленні заздрістю, гнівом і ненавистю. Власне такі, невдячні та чигаючі на наше життя, потрібно оздоровити в першу чергу. Лише тоді, коли їх заповнить спокій, і ми зможемо спокійно спати.

Як же важко однак виконати це завдання. Як важко відповідати любов’ю на ненависть і зберігати спокій серед моря війни. Без Божої допомоги людина не в стані досягнути цього. Звичайно, це дар. Дар присутності Святого Духа. Це Він Господь Потішення, втішає наш переляк, додає надію, зміцнює сили. Це Він є словом у наших вустах і силою в наших м’язах. Святий Дух – наш Учитель і Охоронець, Господь і Приятель, разом із нами проходить світ. Хоча вітри шарпають наші шати, Він нас зігріває. Хоча історія кидає нас то на схід, то на захід, Він всюди на нас чекає і запрошує в гості. Він є спокоєм нашого серця. Блаженний, котрий прийняв Святого Духа і несе Його ближнім. Блаженна така людина і блаженна така країна. Річ Посполита Яґеллонів була такою країною миру. Кожен, без огляду на погляди, національність чи сповідування, якщо лише хотів працювати для загального добра, був тут охоче зустрітий. Польська шляхта і литовсько-руські бояри були тут братами. Жили в згоді та взаємній повазі національно-релігійних традицій. Костел стояв біля церкви, а на сеймиках польська і руська мови змішувалися в гармонічну пісню згоди та братерства.

Різнорідність була силою і багатством Речі Посполитої.

Власне на цьому фундаменті виростали найпотужніші роди Речі Посполитої, котрі приймали цей дар «миру», щоб нести його світові та наступним поколінням. Як ми згадували, цей дар був одночасно завданням, яке не кожен міг виконати. Рід Тишкевичів взявся за його виконання.

Готовий був кинутися у відхлань історії, помножувати дар миру Христа.

Хоча сьогодні ми молимося в Жидові, у центрі Великопольщі, наша розповідь розпочинається у Київському Князівстві, звідки виводиться рід Тишкевичів. У тіні трону князя Свидригайла Ольгердовича, Калінік Мішкович записує перші сторінки родової книги. Його син Тимотей, якого називали Тишко, займав посаду гетьмана найманих військ, які багато разів обороняли Річ Посполиту. Черговий із Тишкевичів, Василь, стає протопластом логойської лінії роду.

Хоча сьогодні ми молимося в римо-католицькому костелі, православ’я не було чуже Тишкевичам. Перші покоління роду в церкві приймали хрещення і укладали подружжя. Василь Тишкевич був фундатором першого храму в Ружаномустоці, який із часом стане відомим Красностоцьким монастирем, а після смерті був похований у крипті монастиря Благовіщення Пресвятої Діви Марії в Супраслі, доброчинцем якого він був. Його син Юрій похований у церкві в Тетерівці над річкою Свіслоч. Серед дітей Юрія: Кшиштоф був римо-католиком, а Іван – православним.

Захід і схід, православ’я і римо-католицька віра, уся Річ Посполита з її багатством і різнорідністю замкнулися на цьому роді. Тишкевичі стали представниками її ідеалів любові до миру, правди та свободи. Юрій Тишкевич був учасником засідань Великого Сейму та підписува Конституцію 3 Травня. Генрік Тишкевич боровся за свободу Вітчизни у рамках Наполеонівської кампанії. Михайло-Вікентій Тишкевич був заангажований у Листопадове повстання.

Такі предки формували особистість графа Михайла Тишкевича-Логойського, 150-у річницю якого відмічаємо. Отже, чи можна дивуватися, що сам себе називав “русином” – “громадянином Русі польської національності”. У його серці жила Річ Посполита Яґеллонів, країна від Ґданська до Києва, в якій поляк і русин, католик і православний живуть як брати. Він хотів воскрешення цього ідеалу. Тому, з одного боку, встановив фундацію, яка підтримувала літераторів і митців при Варшавському Товаристві Мистецтв, передавав Товариству “Заохочення” пам’ятки літературного мистецтва та археології. А з другого боку, в Україні заснував фундацію “Михайлова”, яка підтримувала рідних українських творців та організував Українське Товариство Наук в Києві. Навіть у родинній Андрушівці заснував школу, в якій обов’язковою мовою навчання була українська. Пропагуванню українських національних традицій було також присвячено багато його публікацій. Граф Михайло мріяв, що колись Україна знову буде вільною і незалежною. Однак йому не було дане дочекатися цієї хвилини. З болем у серці в 1921 році спостерігав за її падінням під ударами більшовицької революції. Для графа Михайла це був серйозний удар. Уже не міг повернутися до родинної України. Це тоді вперше на історичному шляху Тишкевичів стає Жидово. Тут теж похований у 1930 році граф Михайло Тишкевич-Логойський.

Ким був? Людиною ідеї, котра ніколи не була реалізована? Щасливчиком, котрому вдалося втекти від революційного вогню в Україні? Щасливим батьком родини? Публіцистом, дипломатом, філантропом?

Так. Кожним із цих людей. Передусім, однак, був людиною, котра несла у собі мир. Хотів будувати, творити, організовувати, а не нищити. Прагнув поєднувати людей, а не ділити. Підтримувати національні культури, а не асимілювати. Шанувати кожне сповідування, а не навертати. В його Батьківщині мало бути місце для всіх.

Хоча це бачення не було реалізоване, до його творця належить повага. “Мир залишаю вам, мир мій даю вам...”. Ось духовний Заповіт графа. Це слова нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа. Учімося від наших предків, що життя в згоді, в любові та толерантності – це не лише Божа заповідь, але і гарантія розвитку нашої Батьківщини. Вони зуміли прямувати тією дорогою під час світових воєн і революцій. У наш час – це тим більше можливе. Ми вже не мусимо платити кров’ю за ідеали братерства і рівності, не мусимо йти на компроміси. Передаймо Божий мир сучасному світові, тому що його так мало ще є серед нас.

Багато роботи перед нами. Багато на нас чекає відречень. Але якщо ми хочемо бути гідними спадкоємцями Яґеллонської Речі Посполитої обох народів, спадкоємцями роду Тишкевичів ХV чи ХVІ століть, так як чинив це граф Михайло Тишкевич-Логойський, ми повинні виконати це завдання. До цього своїх учнів закликає Христос Господь, котрий буде біля нас у цьому труді, отже “Хай не тривожиться серце ваше, і не страхається”. Амінь.

+ Юрій

Православний єпископ Сем’ятицький

Жидово, 26 травня 2007 р.

З польської переклала

Ірина Андрощук

[“Волання з Волині” ч. 5 (78) від вересня-жовтня 2007 р., стор. 18-20.]

 

Człowiek, który niósł w sobie pokój

CZŁOWIEK, KTÓRY NIÓSŁ

W SOBIE POKÓJ

Kazanie wygłoszone w czasie obchodów 150. lecia urodzin Michała Tyszkiewicza,

po odczytaniu Ewangelii Św. Jana 14, 25-31

“Pokój zostawiam wam, pokój mój daję wam...

Niech się nie trwoży serce wasze ani się lęka” (J 15, 27).

Powyższe słowa Pana naszego Jezusa Chrystusa od dwóch tysięcy lat pozostają pocieszeniem i nadzieją chrześcijan. Skierowane są przecież nie tylko do Św. Apostołów. Pan zwraca się do każdego z nas, do naszych przodków i następców. Każdego obejmuje Swym wszechmocnym ramieniem. Każdemu ofiarowuje pokój i wyciszenie.

Gdy jednak spojrzymy na historię ludzkości jakoś trudno jest nam odnaleźć dłuższe okresy pokoju. Co chwilę natrafiamy na lokalne waśnie bądź światowe konflikty zbrojne. Krew, śmierć i ból obficie znaczą karty historii.

Gdzie więc mamy szukać chrystusowego pokoju?

Nie w świecie. Nie w polityce, a w ludzkim sercu. Tu Pan złożył Swój dar. Pokój to stan ludzkiego serca niezależny od tego co dzieje się wokół. Jakże spokojny bywa marynarz gdy pośród sztormu nie traci wiary w moc i możliwości swego okrętu. Jakże wielki spokój wypełniał serca chrześcijańskich męczenników pierwszych wieków choć wpatrywał się w nich na arenie wzrok krwiożerczych bestii. Nawet w chwili śmierci, gdy miecz bądź kły, wbijały się w ich ciała nie poddawali się trwodze.

Pokój mój daję wam. Jakże piękny to dar. Jakże trudno jest być jego godnym. A może nie jest to dar za nasze zasługi, a ku nadchodzącym wyzwaniom. Może pokój nie jest nagrodą, a przygotowaniem na nadchodzące próby i doświadczenia.

Apostołów, którzy jako pierwsi usłyszeli te słowa, oczekiwała działalność misyjna. Już za chwile mieli się stać świadkami zdrady Judasza, sądu nad Chrystusem, śmierci i pogrzebu Zbawiciela. Umiłowany Nauczyciel, Cudotwórca, Uzdrowiciel miał być im odebrany. W jednej chwili mieli stanąć sam na sam z tłumem, który wznosić będzie okrzyki “ukrzyżuj go”. Tłumem, który będzie podnosił kamienie by zabić pierwszego męczennika diakona Stefana. Oni rzeczywiście mieli się zderzyć ze światem, który niósł z sobą śmierć i ból. Nie mogli więc szukać pokoju na zewnątrz, w świecie. By sprostać oczekującym ich wyzwaniom musieli go odnaleźć w sobie.

Pokój mój daję wam”. Nie da się żyć bez pokoju. Każda wojna prowadzi jeśli nie do śmierci to do destrukcji ludzkiej psychiki. Na wojnie nie ma zwycięzców, wszyscy są pokonani. Pokój to jedyna nasza alternatywa. Pokój to nadzieja dla człowieka i świata. Jednak pokój to nie dar a zadanie. Apostołowie przyjęli dar pokoju by nieść go tym, którzy ich błogosławili i tym, którzy ich nienawidzili. Cóż bowiem z tego, że będziemy ofiarowywać pokój sercu, w którym panuje miłość i harmonia. Czyż nie właściwszym jest uspokoić serce, które miota się w obłędzie zawiści, gniewu i nienawiści. Właśnie takie, niewdzięczne i czyhające na nasze życie należy uzdrowić w pierwszej kolejności. Tylko wówczas gdy wypełni je spokój i my będziemy mogli spać spokojnie.

Jakże trudno jest jednak sprostać temu zadaniu. Jak trudno odpowiadać miłością na nienawiść i zachowywać spokój pośród morza wojny. Bez Bożej pomocy człowiek nie jest wstanie tego osiągnąć. Rzeczywiście jest to dar. Dar obecności Ducha Świętego. To On Pan Pocieszenia ucisza nasz lęk, dodaje otuchy, wzmacnia siły. To On jest słowem w naszych ustach i siłą w naszych mięśniach. Duch Święty jest naszym Nauczycielem i Obrońcą, Panem i Przyjacielem, razem z nami przemierza świat. Choć wichry szarpią naszymi szatami, On nas ogrzewa. Choć historia rzuca nas to na wschód to na zachód, On wszędzie na nas czeka i zaprasza w gościnę. On jest pokojem naszego serca.

Błogosławiony, który przyjął Świętego Ducha i niesie go bliźnim. Błogosławiony taki człowiek i błogosławiony taki kraj. Rzeczpospolita Jagiellonów była takim krajem pokoju. Każdy, bez względu na poglądy, narodowość i wyznanie, jeżeli tylko chciał pracować dla ogólnego dobra, był tu mile widziany. Polska szlachta i litewsko-ruscy bojarzy byli tu braćmi. Żyli w zgodzie i wzajemnym poszanowaniu tradycji religijno narodowościowych. Kościół stał obok cerkwi, a na sejmikach języki polski i ruski mieszały się w harmonijną pieśń zgody i braterstwa.

Różnorodność była siłą i bogactwem Rzeczypospolitej.

Na takim właśnie fundamencie wyrastały najpotężniejsze rody Rzeczypospolitej, które przyjmowały ten dar “pokoju” by nieść go światu i następnym pokoleniom. Jak wspominaliśmy ten dar był jednocześnie zadaniem, któremu nie każdy był wstanie sprostać. Ród Tyszkiewiczów podjął się tego zadania. Gotów był rzucić się w odmęty historii by ocalić i zachować jagiellońskie ideały tolerancji i równości, mnożyć Chrystusowy dar pokoju.

Choć dzisiaj modlimy się w Żydowie, w centrum Wielkopolski, opowieść nasza rozpoczyna się w Księstwie Kijowskim, skąd wywodzi się ród Tyszkiewiczów. W cieniu tronu księcia Swidrygiełły Olgierdowicza, Kalinik Miszkowicz zapisuje pierwsze stronice rodowej księgi. Jego syn Tymoteusz zwany Tyszko piastował tu urząd hetmana wojsk zaciężnych, które wielokrotnie stawały w obronie Rzeczypospolitej. Kolejny z Tyszkiewiczów, Wasyl staje się protoplastą łohojskiej linii rodu.

Choć dzisiaj modlimy się w kościele rzymskokatolickim prawosławie nie obce było Tyszkiewiczom. Pierwsze pokolenia rodu w cerkwi przyjmowały chrzest i zawierały małżeństwa. Wasyl Tyszkiewicz był fundatorem pierwszej świątyni w Różanymstoku, która z czasem przekształci się w słynny Krasnostocki Monaster, Po śmierci zaś pochowany został w krypcie Monasteru Zwiastowania Najświętszej Marii Panny w Supraślu, którego był dobroczyńcą. Jego syn Jerzy złożył swe kości w cerkwi w Ciecierówce nad rzeką Świsłocz. Spośród dzieci Jerzego: Krzysztof był rzymskim katolikiem a Jan – prawosławny.

Wschód i zachód, prawosławie i rzymski katolicyzm, cała Rzeczypospolita z jej bogactwem i różnorodnością zamknęła się niejako w tym rodzie. Tyszkiewicze stali się reprezentacją jej ideałów umiłowania pokoju, prawdy i wolności. Jerzy Tyszkiewicz był uczestnikiem obrad Sejmu Wielkiego i sygnatariuszem Konstytucji 3 Maja. Henryk Tyszkiewicz walczył o wolność Ojczyzny w ramach Kampanii Napoleońskiej. Michał Wincenty Tyszkiewicz był zaangażowany w Powstanie Listopadowe.

Tacy przodkowie kształtowali osobowość Hrabiego Michała Tyszkiewicza Łohojskiego, którego 150 rocznice urodzin wspominamy. Czy można się więc dziwić, że określał siebie samego “Rusinem” – “obywatelem Rusi narodowości polskiej”. W jego sercu żyła Rzeczpospolita Jagiellonów, kraj od Gdańska po Kijów, w którym Polak i Rusin, katolik i prawosławny żyją jak bracia. On chciał wskrzeszenia tego ideału. Dlatego z jednej strony ustanawiał fundację wspierającą literatów i artystów przy Warszawskim Towarzystwie Sztuk Pięknych, przekazywał Towarzystwu Zachęta zabytki sztuki literackiej i archeologii. Z drugiej zaś na Ukrainie założył fundację “Michajłowa” wspierającą rodzimych twórców ukraińskich i zorganizował Ukraińskie Towarzystwo Nauk w Kijowie. Nawet w rodzinnej Andruszówce założył szkołę, w której obowiązkowym językiem nauczania był ukraiński. Propagowaniu ukraińskich tradycji narodowościowych było też poświęconych wiele jego publikacji. Hrabia Michał marzył, że kiedyś Ukraina znowu będzie wolną i niepodległą. Nie dane mu jednak było doczekać tej chwili. Z bólem w sercu w 1921 r. oglądał jej upadek pod uderzeniami rewolucji bolszewickiej. Dla Hrabiego Michała był to poważny cios. Nie mógł już powrócić na rodzinną Ukrainę. To wówczas po raz pierwszy na dziejowym szlaku Tyszkiewiczów staje Żydowo. Tu też swe kości złożył w 1930 r. Hrabia Michał Tyszkiewicz Łohojski.

Kim był? Człowiekiem idei, która nigdy nie została zrealizowana? Szczęśliwcem, któremu udało się ujść przed rewolucyjną pożogą na Ukrainie? Szczęśliwym ojcem rodziny? Publicystą, dyplomatą, filantropem?

Tak. Każdym z tych ludzi. Przede wszystkim jednak był człowiekiem, który niósł w sobie pokój. Chciał budować, tworzyć, organizować, a nie niszczyć. Pragnął łączyć ludzi a nie dzielić. Wspierać kultury narodowe a nie asymilować. Szanować wyznaniową odrębność a nie nawracać. W Jego Ojczyźnie miało być miejsce dla wszystkich.

Choć wizja nie została zrealizowana jej twórcy należy się szacunek. “Pokój zostawiam wam, pokój mój daję wam.... Oto duchowy testament Hrabiego. Oto słowa naszego Pana i Zbawiciela Jezusa Chrystusa. Uczmy się od naszych przodków, że życie w zgodzie, w miłości i tolerancji to nie tylko boże przykazanie ale i gwarancja rozwoju naszej Ojczyzny. Oni potrafili podążać tą drogą w czasach wojen światowych i rewolucji. W naszych czasach jest to tym bardziej możliwe. My już nie musimy płacić krwią za ideały braterstwa i równości, nie musimy iść na kompromisy. Przekażmy boży pokój współczesnemu światy tak mało bowiem jest go jeszcze wokół nas.

Wiele pracy przed nami. Wiele wyrzeczeń nas czeka. Lecz jeśli chcemy być godnymi spadkobiercami jagiellońskiej Rzeczypospolitej Obojga Narodów, spadkobiercami rodu Tyszkiewiczów XV czy XVI stulecia, tak jak czynił to Hrabia Michał Tyszkiewicz Łohojski, musimy się podjąć tego wyzwania. Do tego uczniów swych wzywa Chrystus Pan, który będzie przy nas w tym trudzie, więc “Niech się nie trwoży serce wasze ani się lęka. Amen.

+ Jerzy

Prawosławny Biskup Siemiatycki

Żydowo, 26 maja 2007 r.

[“Wołanie z Wołynia” nr 5 (78) z września-października 2007 r., s. 18-20.]

Święta

Niedziela, XII Tydzień zwykły Rok A, I Dwunasta Niedz

Liturgia słowa

Czytania:

  • Ewangelia:

Sonda

Kiedy powinna być Msza Święta wieczorna w czasie wakacji?

Powinna być o godzinie 18:00

Powinna być o godzinie 19:00

Jest to dla mnie bez różnicy


Licznik

Liczba wyświetleń:
3232168

Statystyki

Zegar