Swiatosław (1404 - po 1409) (UA)
СВЯТОСЛАВ 1404 –
Про важкі наслідки польсько-литовського конфлікту для церковного життя на Волині була мова в попередньому нарисі. До першопланових його постатей на початку Х
V століття належав (хоча невідомо чи був дієво заангажований у ці події) кармеліт Святослав – перший латинський кармеліт, який носив титул Луцького ординарія. Православна ієрархія із столицею у Луцьку існувала щонайменше наприкінці ХІІІ століття і належала до Галицької митрополії, яка підлягала екуменічному патріарху в Константинополі. Коли в другій половині ХІV століття формально було покликано до існування латинські єпископства на Галицько-Волинській Русі, про Луцьке не було мови. Сам Луцьк, разом із регіоном, опинився на той час під юрисдикцією Володимир-Волинського єпископа – як це, принаймні, виникає з пізніших переказів ХV століття. Утворення латинської ієрархії на тих територіях не поклало, принаймні, кінця існування православних дієцезій, а чергові століття були свідком співіснування одних та інших. У Луцьку католицький єпископ був встановлений лише у 1404 році – серед подій, про які мова йшлася у попередньому нарисі. Ним став Святослав, син Ярослава, священик із ордену кармелітів, котрому Папа Римський Боніфатій ІХ вділив канонічну провізію 12 квітня 1404 року (відповідний документ був виданий у Римі). Намісник Христа зобов’язав його при цьому виконувати пастирські функції лише і виключно у довіреній йому дієцезії, а не в будь-якій іншій, це доводить, що від самого початку Луцьке єпископство трактувалося як резиденція, а не титулярна столиця. Так як у будь-якому зазначенні не чуємо меж цієї дієцезії, отже, безсумнівно, вона мала функціонувати на території приписаній існуючій уже православній єпархії.Святослав, про попередню долю котрого майже нічого не знаємо, був, безсумнівно, кандидатом на єпископство, вказаним польським двором. Зрештою, Краківський монастир кармелітів, з якого він був покликаний до послуги на Волині, завдячував своє постання власне королю Владиславу Яґайлу та його померлій у 1399 році першій дружині, св. Ядвізі Андегавенській. До новоутвореної станиці кармеліти прибули в 1397 році з чеської Праги. Складу цього першого конвенту не знаємо, але точно, окрім німців у Саксонії
, були там також чехи. До цієї нації також належить напевно приписати Святослава, зваживши на ім’я як його, так і його батька (Ярослав), оскільки, він не був польським духовним, котрий у попередні роки вступив за кордоном до якогось із монастирів цього неприсутнього ще на той час у Польщі ордену. Від 1392 року майбутній Луцький єпископ мав мати гідність папського капелана, отже, можливо тоді провадив місійну діяльність. Чи до свого винесення до єпископської гідності перебував на Волині, неможливо окреслити.Будучи пастирем нової Луцької дієцезії, “конкурентної” по відношенню до Володимир-Волинської, Святослав не мав легкого понтифікату. Дуже правдоподібним є те, що довіреного йому єпископства, незважаючи на виразні Папські рекомендації, не був взагалі в стані розпочати працю. Однак мав
налаштованого проти нього також маючого світську владу на цих землях великого князя Вітовта і його керівний апарат, як і підтримуюче єпископа Григорія духовенство (а принаймні якась його частина). Так як Папа Римський Боніфатій ІХ, вділяючи йому канонічну провізію, виразно застеріг, щоб він не виконував єпископських функцій ніде окрім самої Луцької дієцезії, Святослав не виконував послугу суфрагана в будь-якій іншій локальній Церкві, в кожному разі бракує підтверджуючих це джерельних свідоцтв. У 1406 році, натомість, засвідчена його участь у провінційному синоді Галицької Церковної Митрополії, тоді на противагу до Григорія з Бучкова він не визнавав права архієпископа Галича (був ним на той час бл. Яків Стрепа) щодо митрополичого верховенства над Церквою на Волині.Уже на той час позиція єпископа Святослава була під серйозною загрозою, тому що від самого початку виступив проти нього Володимир-Волинський ординарій, підтримуваний великим князем Вітовтом, а не підтримавши бажаних рішень у межах країни, вніс формальну скаргу до Апостольської Столиці. Справа потрапила до обговорення на Пізанському Соборі (1409), на котрий особисто прибув єпископ Григорій, тоді як його антагоністів там не було. Проти Святослава було висунуте оскарження, що отримана ним гідність входить у обсяг влади і компетенції Володимир-Волинського єпископа, до зменшення юрисдикції котрого той
мав прямувати, пробуючи виконувати свою владу. Арбітром у спорах був визначений 3 серпня 1409 року Папою Римським Олександром V, Краківський ординарій Петро Виш, перебуваючий тоді на соборних засіданнях у Пізі. Виданих ним ухвал не знаємо, адже серед дослідників панує переконання, що видані вони були на користь Григорія (незважаючи на те, що Луцького єпископа міг знати Петро з часу своєї діяльності в Кракові).Після 1409 року не знаходимо у відомих джерелах будь-яких згадок про Святослава, тому також припускається, що незабаром (біля 1410 року) закінчилося його життя, хоча також він міг відмовитися від гідності й ще довший час жити в якомусь монастирі свого ордену. Разом із його відходом чи смертю (якщо фактично наступила біля 1410 року) розпалася також ініційована в добу панування Владислава ІІ Яґайла і ним підтримувана кармелітська місія у Галицько-Волинській Русі. Відтоді її мали продовжувати вже самі домініканці та францисканці, присутні там від десятків років. Нефортунний арбітр у спорі Луцького та Володимир-Волинського ординаріїв, єпископ Петро Виш, був усунений владою у 1412 році з пастирського урядування в Краківській дієцезії (під претекстом фізичних недомагань, а також і психічних розладів) та перенесений на Познанське єпископство, де серед гризоти, помер через два роки. Від тих подій минуло, однак, лише кільканадцять років, а дотогочасну столицю Володимир-Волинської дієцезії, єдність якої Григорій із Бучкова зумів врятувати такими затратами сил і старань, завдяки рішучій акції проти Луцького Святослава, став власне Луцьк, а Володимир-Волинський зійшов до рангу осередку лише парафії, а потім деканату.
Кшиштоф-Рафаїл Прокоп
[Krzysztof Rafał
Prokop, “Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 27-29.]З польської переклала
Ірина Андрощук
[
“Волання з Волині” ч. 5 (78) від вересня-жовтня 2007 р., стор. 41-43.]
Świętosław (1404- po 1409)
ŚWIĘTOSŁAW 1404 – po 1409 O brzemiennym w skutki dla życia kościelnego na Wołyniu konflikcie polsko-litewskim była mowa w poprzednim szkicu. Do pierwszoplanowych jego postaci w początkach XV stulecia należał (choć nie wiadomo czy był w wydarzenia te czynnie zaangażowany) karmelita Świętosław – pierwszy biskup łaciński noszący tytuł ordynariusza łuckiego. Prawosławna eparchia ze stolicą w Łucku istniała już bowiem co najmniej od schyłku XIII w. i należała do podlegającej patriarsze ekumenicznemu w Konstantynopolu metropolii halickiej. Kiedy w 2. połowie XIV stulecia powołano formalnie do istnienia łacińskie biskupstwa na Rusi Halicko-Włodzimierskiej, o łuckim nie było mowy. Sam Łuck wraz z regionem zna
Świętosław, o którego wcześniejszych losach prawie nic nie wiemy, był bez wątpienia kandydatem na biskupstwo wskazanym przez dwór polski. Zresztą krakowski klasztor karmelitów, z którego powołany on został do posługi na Wołyniu, zawdzięczał swe powstanie właśnie królowi Władysławowi Jagielle i jego zmarłej w r. 1399 pierwszej małżonce, św. Jadwidze Andegaweńskiej. Do nowofundowanej placówki karmelici przybyli w r. 1397 z Pragi czeskiej. Składu tego pierwszego konwentu nie znamy, ale najpewniej obok Niemców z Saksonii byli tam również Czesi. Do tej też nacji należy zapewne przypisać Świętosława zważywszy na imię tak jego, jak i jego ojca (Jarosław), o ile nie był on duchownym polskim, który w poprzednich latach wstąpił zagranicą do któregoś z klasztorów tego nieobecnego wówczas jeszcze w Polsce zakonu. Od r. 1392 posiadać miał przyszły biskup łucki godność kapelana papieskiego, może więc już wówczas prowadził działalność misyjną. Czy przed swym wyniesieniem do godności biskupiej przebywał na Wołyniu, nie sposób orzec.
Jako pasterz nowej diecezji łuckiej, “konkurencyjnej” względem włodzimierskiej, nie miał Świętosław łatwego pontyfikatu. Jest rzeczą wielce prawdopodobną, iż powierzonego sobie biskupstwa, mimo wyraźnego polecenia papieskiego, nie był w ogóle w stanie objąć. Miał wszak przeciwko sobie zarówno sprawującego władzę świecka nad tymi ziemiami wielkiego księcia Witolda i jego aparat urzędniczy, jak też popierające biskupa Grzegorza duchowieństwo (a przynajmniej jakaś jego część). Ponieważ zaś papież Bonifacy IX, udzielając mu prowizji kanonicznej, wyraźnie zastrzegł, ażeby nie sprawował on funkcji biskupich nigdzie indziej, jak tylko w samej diecezji łuckiej, nie podjął Świętosław posługi sufragana w którymkolwiek innym Kościele lokalnym, a w każdym razie brak przemawiających za tym świadectw źródłowych. W r. 1406 poświadczone jest natomiast jego uczestnictwo w synodzie prowincjonalnym halickiej metropolii kościelnej, w przeciwieństwie tedy do Grzegorza z Buczkowa respektował on prawa arcybiskupa Halicza (ówcześnie był nim bł. Jakub Strepa) do sprawowania zwierzchności metropolitalnej nad Kościołem na Wołyniu.
Już w tym czasie pozycja biskupa Świętosława była poważnie zagrożona, od samego bowiem początku wystąpił przeciw niemu ordynariusz włodzimierski, wspierany przez wielkiego księcia Witolda, a nie uzyskawszy pożądanych rozstrzygnięć na gruncie krajowym, wniósł formalną skargę do Stolicy Apostolskiej. Sprawa trafiła pod obrady Soboru Pizańskiego (1409), na który osobiście przybył biskup Grzegorz, podczas gdy jego antagonisty tam nie było. Przeciwko Świętosławowi wysunięte zostało oskarżenie, iż piastowana przezeń godność godzi w zakres władzy i kompetencji ordynariusza włodzimierskiego, do uszczuplenia jurysdykcji którego miał tamten dążyć, próbując wykonywać swa władzę. Na arbitra w sporze wyznaczony został 3 VIII 1409 przez papieża Aleksandra V bawiący tamże wówczas na obradach soborowych w Pizie ordynariusz krakowski Piotr Wysz. Wydanego przezeń orzeczenia nie znamy, panuje wszakże wśród badaczy przekonanie, iż wypadło ono na korzyść Grzegorza (mimo iż biskup łucki mógł być znany Piotrowi z czasów swej działalności w Krakowie).
Po roku 1409 nie znajdujemy w znanych źródłach jakichkolwiek wzmianek o Świętosławie, stąd też przypuszcza się, iż wkrótce później (ok. 1410 r.) dobiegło kresu jego życie, chociaż równie dobrze mógł on zrezygnować z godności i żyć jeszcze dłuższy czas w którymś z klasztorów swego zakonu. Wraz z jego ustąpieniem czy też śmiercią (jeśli faktycznie nastąpiła około r. 1410) upadła również zainicjowana w dobie panowania Władysława II Jagiełły i przezeń wspierana misja karmelitańska na Rusi Halicko-Włodzimierskiej. Odtąd kontynuować ją mieli sami już dominikanie i franciszkanie, obecni tam od dziesięcioleci. Niefortunny arbiter w sporze ordynariuszy włodzimierskiego i łuckiego, biskup Piotr Wysz, usunięty został w r. 1412 przez władcę z urzędu pasterskiego w diecezji krakowskiej (pod pretekstem niesprawności fizycznej, jak i zaburzeń zdrowia psychicznego) i przeniesiony na biskupstwo poznańskie, gdzie wśród zgryzoty w dwa lata później zmarł. Od tamtych wydarzeń minęło wszakże zaledwie kilkanaście lat, a stolicę dotychczasowej diecezji włodzimierskiej, której jedność zdołał Grzegorz z Buczkowa uratować tak znacznym nakładem sił i starań dzięki zdecydowanej akcji przeciwko Świętosławowi łuckiemu, został właśnie Łuck, a Włodzimierz Wołyński spadł do rangi ośrodka jedynie parafii, a następnie dekanatu.
Krzysztof Rafał Prokop
[Krzysz
tof Rafał Prokop, “Sylwetki biskupów łuckich”, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 27-29.][
“Wołanie z Wołynia” nr 5 (78) z września-października 2007 r., s. 41-45.]