Menu

Polecamy strony

Wyszukiwanie

Hryhorij z Buczkowa (1400 - bł. 1424) (UA)

ГРИГОРІЙ ІЗ БУЧКОВА

1400 – бл. 1424

У той день, коли Папа Римський Боніфатій ІХ прийняв відмову Миколая від Володимир-Волинського єпископства і перевів його на титулярну столицю Сіліврі, була також призначена канонічна провізія на урядування пастиря дієцезії, з центром у Володимирі-Волинському, домініканцю Григорію, що на той час знаходився у Римі, абату конвенту в Луцьку. Понтифікат цього ієрарха, переломний для історії католицької Церкви на Волині, мав тривати без малого чверть століття. На відміну від його попередників (за винятком Миколая), протягом усього цього періоду, Григорій фактично перебував і працював у довіреній йому дієцезії. Отже, лише від початку ХV століття Володимир-Волинський став столицею резиденційного єпископства, тому що попередньо існувало воно лише формально і мало характер de facto титулярний. Однак уже за часів наступника Григорія, Андрія з Плонська, наступило перенесення центру життя дієцезії до Луцька, а тому Володимир-Волинський лише протягом дуже короткого часу був дійсною столицею єпископства.

Відразу в цьому місці потрібно згадати, що до перших років ХV століття у деяких опрацюваннях відносять єпископське урядування у Володимир-Волинській дієцезії Збігнєва з Лапанова (1402) і домініканця Ярослава з Любліна (1414). Однак у цих двох випадках це зрозуміла помилка, яка полягає на приписуванні цим же ієрархам гідності єпископів Володимира-Волинського (Ladimiriensis, Ladomiriensis), міст Ляодицеї (Laodicensis). Збігнєв і Ярослав, які мали по черзі один за одним титул єпископів ляодицейських (in partibus infidelium), виконували послугу суфраганів у Краківській дієцезії, а на їх безпосередні зв’язки з Церквою на Волині неможливо вказати (той перший пізніше став ординарієм сусідньої Кам’янець-Подільської дієцезії, а також адміністрував протягом певного часу Львівською архідієцезією).

Про долю Григорія з Бучкова в період до його покликання на пастирське урядування у Володимир-Волинській дієцезії, не маємо багато інформації. Він міг походити з Бучкова біля Бохні або також із місцевості з цією ж назвою, розташованій на Міховщині. Дослідники вказують також на Бучково біля Ґнєвкова в Ґнєзнєнській архідієцезії, як можливе місце його походження. Напевно в молодому віці вступив Григорій до домініканців, у цьому ордені склав довічну обітницю і прийняв ієрейські свячення, присвячуючи себе протягом наступних років, передусім місійній послузі серед православних. 3 Х 1390 року Папа Римський Боніфатій ІХ надав йому гідність папського капелана, цей титул часто отримували духовні ченці, які керували місійними станицями. Фактично також незабаром Григорію з Бучкова доручають функції абата конвенту домініканців у Луцьку (у документі великого князя Вітовта від 6 ІІ 1393 року). Отже, йому були відомі реалії Церковного життя земель, на яких міг незабаром розпочати єпископську послугу. Будучи настоятелем монастирської спільноти в місці, яке становить одну із улюблених резиденцій володарюючого в Литві (від 1392 року також на Волині) Вітовта-Олександра, Григорій увійшов у ближчі стосунки із Великим князем і заслужив його довіру, стаючи одним із близьких співпрацівників Кейстутовича. Зокрема, співпрацював у галузі розпочатих ним старань щодо відновлення і реорганізації структур католицької Церкви на Волині, прилеглих Підляшші та Поліссі, а також отримання ними незалежності від польських впливів та підпорядкування Галицькому митрополиту. Вітольду також завдячував Григорій своє винесення на Володимирське єпископство, на яке був затверджений Апостольською Столицею 17 ІІ 1400 року (про що згадувалося вище). У відповідній буллі Папи Римського містилося виразне зобов’язання номінанта до керування довіреною йому дієцезією, а це вказує на те, що в Римській Курії розуміли, що у випадку його попередників такої вимоги до них або взагалі не було, або вона не бралася до уваги.

У наступні роки неодноразово зустрічаємо ім’я єпископа Григорія на документах, що видавалися Великим князем Вітовтом. Цей володар – згідно слів документу Папи Римського від 3 VІІІ 1409 року – “cathedralem ecclesiam Wladimiriensem in Russia de novo canonice fundaverit”, з чим пов’язувалося також визначення кордонів територіальної юрисдикції Володимир-Волинських єпископів. З волі Великого князя, їх Церковна влада мала простягатися на Володимир-Волинську, Крем’янецьку, Луцьку, Берестейську, Дрогичинську землі й так звану Пінщину, разом із містами Володимиром, Луцьком, Белзом, Щебрешином, Берестям, Дрогичином, Хотачовом, Хрипаличами, Лучицями, Бєлиною, Парчовом (Порховом), Скшешевом, Грубешовом, Олеськом, Щекажом і Красниставом. Єпископ Григорій та його наступники мали, отже, відповідати за дуже розлогу територію, яка охоплювала Волинь, більшу частину Підляшшя та частину Полісся. Більше того, Володимир-Волинський ординарій, використовуючи нестабільну ситуацію, яка панувала у сусідній Холмській дієцезії (її пастир Стефан постійно перебував у межах Влоцлавського єпископства, де виконував функції суфрагана), розширив свою владу, що доведено, також на деякі тамтешні парафії (біля згаданих уже раніше Белза, Щебрешина, Красностава, Грубешова, Щекаровиць та Олеська, і зокрема на Ратно та Лопатинь), розташовані не в кордонах Великого Литовського Князівства, а Королівства Польського (Волинь становила – аж до 1569 року – спірну територію). Було це згідне з думками Великого князя Вітовта, котрий поширення церковної юрисдикції Володимир-Волинських ординаріїв коштом Холмських єпископів підтримав і у згаданому акті затвердив. Ці дії, однак, були направлені проти інтересів Корони і зустрілися із зрозумілою контракцією з боку польського двору. Масла у вогонь додало не визнавання Григорієм із Бучкова підпорядкування Галицькому митрополиту.

Власне в цих обставинах в оточенні короля Владислава ІІ Яґайла було прийняте рішення, яке спрямовувалося проти позиції єпископа Григорія, мотиви якої потрібно вбачати в триваючих протягом десятиліть польсько-литовських суперечок щодо панування на Волині. А саме, вирішили створити “конкурентне” єпископство з центром у Луцьку, де працювали духовні особи, віддані польському двору – якоюсь мірою зрівноважило б це пролитовське скерування і починання Володимир-Волинського ординарія. Канонічне заснування нової дієцезії і в цьому випадку не було потрібне, тому що існувала вже православна єпархія і – згідно з тодішніми церковними канонами і практикою, що застосовувалася – вистачало лише виділити на неї провізію Апостольською Столицею католицькому священику. Тому на прохання короля Владислава Яґайла так вчинив Папа Римський Боніфатій ІХ і 12 V 1404 року призначив Луцьким єпископом кармеліту з Кракова Святослава (про котрого в наступному нарисі).

Подальші роки були свідком гострого конфлікту між двома єпископами з Волині, кожен із котрих мав за собою підтримку якихось церковних середовищ і політичних чинників. Святослава підтримував королівський двір та Галицький митрополит бл. Яків Стрепа, з-під влади якого відходив Григорій із Бучкова. За цим останнім, у свою чергу, стояв авторитет Великого князя Вітовта, котрий мав реальне володарювання на Волині та патронував багатьма тутешніми храмами (з чим пов’язувалося право представляти кандидатів на посади). Володимир-Волинський ординарій, напевно, шукав підтримки з боку Гнєзненського архієпископа Миколая з Курова, тому що з’явився в травні 1406 року на скликаному ним провінційному синоді в Каліші. Можливо, Григорій хотів використати момент ривалізації, який існував між Гнєзненською і Галицькою митрополіями. З іншого боку, марними були б його спроби щодо допомоги Миколая з Курова, якби явно підтримував плани Великого князя Вітовта щодо утворення окремої церковної провінції для Литви. Найбільшими противниками цього задуму були власне митрополити Ґнєзна (Вільненське єпископство, а пізніше також їм підлягало Жмудське). Конфлікт між єпископами Володимира-Волинського та Луцька не дочекався тоді розв’язання на місцевому ґрунті та в зв’язку з цим справа була скерована до Римської курії й стала потім предметом дискусії на Соборі в Пізі 1409 року, на котрий особисто прибув Григорій із Бучкова (7 V того ж року). З цієї нагоди він отримав відпустовий привілей для катедри у Володимирі-Волинському від Папи Римського Олександра V, а в принциповій справі – передали його спір із Святославом до розгляду Краківському ординарію Петру Вишові. Обидва документи Папи Римського мають дату 3 VІІІ 1409 року (отже, у Пізі, Володимир-Волинський ординарій перебував принаймні протягом трьох місяців). Вердикт єпископа з Кракова був, здається, на користь Григорія і хоча “конкурент” Святослав зникає після цих фактів з поля нашого зору, однак, конфлікти у самому Луцьку не зникли до кінця. У спорі з Володимир-Волинським ординарієм опинився також Луцький плебан Гінша, а також і бажаючий отримати гідність абата в тамтешньому конвенті домініканців (що, імовірно, вчинив йому неможливим власне Григорій) деякий Матей, котрий почав діяти на шкоду свого обдарованого інфулата чернечого співбрата, використовуючи його немолодий вік і хворобу – як це було згадане в листі Великого князя Вітовта від 3 ІІ 1418 року до Папи Римського Мартина V. У цьому ж листі Литовський володар скаржився на втручання Львівського митрополита Яна з Ряшева у справи Володимир-Волинської дієцезії, беручи під сумнів факт залежності на церковній площині Володимира-Волинського від Львова (куди перенесли з Галича столицю митрополії).

Hryhorij z Buczkowa (1400 - bł. 1424) (UA) (zakinczennja)

Адже у ці роки Григорій з Бучкова, котрий раніше навіть шукав зближення з королем Владиславом Яґайлом (за його бажанням провів посвячення в 1409/1410 роках уфундованого ним костелу в Любомлі), перестав поволі відігравати першочергову роль у політичному житті регіону. Хоча в конфлікті з єпископом Святославом він зумів оборонити свою позицію під загрозою на Волині, однак на Холмщині, де попередньо узурпував церковну владу, повинен був уступити енергійній акції нового Холмського ординарія Яна Біскупця (урядував від 1417 року), зрештою, близько пов’язаного з королівським двором. Григорій опинився у конфліктній ситуації навіть із власним орденом, а скарги на нього переслали до Апостольської Столиці, як члени Луцького конвенту, так і згаданий тамтешній плебан Гінша. Закінчення урядування цього пастиря, отже, не було успішним.

Останній раз у відомому дипломатичному матеріалі виступив Григорій з Бучкова як свідок на документі завіту між Владиславом ІІ Яґайлом і Вітовтом-Олександром з королем Данії, Швеції та Норвегії Ериком Поморським від 15 VІІ 1419 року. Згідно о. Садока Баронча, історика домініканського ордену на польських землях, цей пастир мав згадуватися як живий у одному із відомих джерел ще в 1424 році. Так як черговий зверхник Католицької Церкви на Волині отримав провізію 21 ХІІ 1425 року, то тоді найпізніше, власне у цьому році, мав єпископ Григорій померти.

Кшиштоф-Рафаїл Прокоп

З польської переклала

Ірина Андрощук

[“Волання з Волині” ч. 4 (77) від липня-серпня 2007 р., стор. 41-45.]

 

Grzegorz z Buczkowa (1400 - ok. 1424) (PL)

GRZEGORZ Z BUCZKOWA

1400 – ok. 1424

W tym samym dniu, w którym papież Bonifacy IX przyjął rezygnację z biskupstwa włodzimierskiego Mikołaja i przeniósł go na tytularną stolicę Siliwri, udzielona też została kanoniczna prowizja na urząd pasterza diecezji z ośrodkiem we Włodzimierzu Wołyńskim bawiącemu wówczas w Rzymie dominikaninowi Grzegorzowi, przeorowi konwentu w Łucku. Pontyfikat tego hierarchy, przełomowy dla dziejów Kościoła katolickiego na Wołyniu, trwać miał bez mała ćwierć wieku. Odmiennie niż jego poprzednicy (za wyjątkiem co najwyżej Mikołaja), przez cały ten okres Grzegorz faktycznie przebywał i działał w powierzonej mu diecezji. Dopiero zatem od samego początku XV stulecia Włodzimierz Wołyński stał się stolicą biskupstwa rezydencjalnego, uprzednio bowiem istniało ono tylko formalnie i miało charakter de facto tytularny. Już wszakże za następcy Grzegorza, Andrzeja z Płońska, nastąpiło przeniesieniu centrum życia diecezji do Łucka, a tym samym Włodzimierz Wołyński jedynie przez bardzo krótki czas był rzeczywistą stolicą biskupstwa.

Od razu w tym miejscu trzeba nadmienić, iż na pierwsze lata XV w. niektóre opracowania kładą rządy biskupie w diecezji włodzimierskiej Zbigniewa z Łapanowa (1402) i dominikanina Jarosława z Lublina (1414). W obu wszakże wymienionych przypadkach jest to oczywisty błąd, polegający na przypisaniu tymże hierarchom godności biskupów Włodzimierza (Ladimiriensis, Ladomiriensis), miast Laodycei (Laodicensis). Zbigniew i Jarosław, posiadający jeden po drugim tytuł biskupów laodycejskich (in partibus infidelium), pełnili posługę sufraganów w diecezji krakowskiej, zaś na ich bezpośrednie związki z Kościołem na Wołyniu nie sposób wskazać (ów pierwszy został później ordynariuszem sąsiedniej diecezji kamienieckiej, jak też administrował przez pewien czas archidiecezją lwowską).

O losach Grzegorza z Buczkowa w okresie przed jego powołaniem na urząd pasterski w diecezji włodzimierskiej nie posiadamy wielu informacji. Mógł on wywodzić się z Buczkowa koło Bochni, lub też z miejscowości o tej samej nazwie, położonej w ziemi miechowskiej. Badacze wskazują także na Buczkowo koło Gniewkowa w archidiecezji gnieźnieńskiej jako możliwe miejsce jego pochodzenia. Zapewne w młodym wieku wstąpił Grzegorz do dominikanów, w którym to zakonie złożył profesję wieczystą i przyjął święcenia kapłańskie, poświęcając się w następnych latach przede wszystkim dziełu posługi misyjnej wśród prawosławnych. Dnia 3 X 1390 papież Bonifacy IX nadał mu godność kapelana papieskiego, który to tytuł często otrzymywali duchowni zakonni kierujący placówkami misyjnymi. Faktycznie też wkrótce później poświadczony jest Grzegorz z Buczkowa na funkcji przeora konwentu dominikanów w Łucku (w dokumencie wielkiego księcia Witolda z 6 II 1393). A zatem znane mu były realia życia kościelnego ziem, na których podjąć miał niebawem posługę biskupią. Będąc przełożonym wspólnoty klasztornej w mieście stanowiącym jedną z ulubionych siedzib władającego na Litwie (od r. 1392 także na Wołyniu) Witolda Aleksandra, wszedł Grzegorz w bliższe relacje z wielkim księciem i pozyskał sobie jego zaufanie, stajać się jednym z bliskich współpracowników Kiejstutowicza. M.in. współdziałał z nim na płaszczyźnie podjętych przezeń starań około odnowienia i reorganizacji struktur Kościoła katolickiego na Wołyniu, jak też przyległym Podlasiu i Polesiu, tudzież uniezależnienia ich od wpływów polskich i zwierzchności metropolity halickiego. Witoldowi również zawdzięczał Grzegorz swe wyniesienie na biskupstwo włodzimierskie, na którym zatwierdzony został przez Stolicę Apostolską dnia 17 II 1400 (o czym wyżej). W odnośnej bulli papieskiej zawarte zostało wyraźne zobowiązanie nominata do rezydowania w powierzonej mu diecezji, co wskazuje, iż w Kurii rzymskiej zdawano sobie sprawę, iż w przypadku jego poprzedników wymóg taki albo w ogóle nie był na nich nakładany, albo też nie był respektowany.

W następnych latach niejednokrotnie spotykamy imię biskupa Grzegorza na dokumentach wystawianych przez wielkiego księcia Witolda. Władca ten – wedle słów dokumentu papieskiego z 3 VIII 1409 – “cathedralem ecclesiam Wladimiriensem in Russia de novo canonice fundaverit”, z czym wiązało się też wyznaczenie granic jurysdykcji terytorialnej biskupów włodzimierskich. Z woli wielkiego księcia ich władza kościelna rozciągać się miała na ziemie włodzimierską, krzemieniecką, łucką, brzeską, drohiczyńską i tzw. Pińszczyznę wraz z grodami Włodzimierzem, Łuckiem, Bełzem, Szczebrzeszynem, Brześciem, Drohiczynem, Chotaczowem, Chrypaliczami, Łuczycami, Bieliną, Parczowem (Porchowem), Skrzeszewem, Hrubieszowem, Oleskiem, Szczekarzem i Krasnystawem. Biskup Grzegorz i jego następcy sprawować zatem mieli zwierzchność nad bardzo rozległym obszarem obejmującym cały Wołyń, większość Podlasia i część Polesia. Co więcej, włodzimierski ordynariusz, wykorzystując panującą w sąsiedniej diecezji chełmskiej nieustabilizowaną sytuację (jej pasterz Stefan przebywał stale w granicach biskupstwa włocławskiego, gdzie pełnił funkcje sufragana), rozciągnął swą władzę drogą faktów dokonanych także na niektóre tamtejsze parafie (obok wymienionych już wcześniej Bełza, Szczebrzeszyna, Krasnegostawu, Hrubieszowa, Szczekarzowic i Oleska, również m.in. na Ratno i Łopatyń), położone wszakże nie w granicach Wielkiego Księstwa Litewskiego, lecz Królestwa Polskiego (Wołyń stanowił – aż do r. 1569 – terytorium sporne). Było to jak najbardziej po myśli wielkiego księcia Witolda, który owo poszerzenie jurysdykcji kościelnej ordynariuszy włodzimierskich kosztem biskupów chełmskich poparł i we wspomnianym akcie rozgraniczenia zatwierdził. Działania te godziły jednak w interes Korony i spotkały się ze zrozumiałą kontrakcją ze strony dworu polskiego. Oliwy do ognia dolało nieuznawanie przez Grzegorza z Buczkowa zwierzchności nad sobą metropolity halickiego.

W tych właśnie okolicznościach w otoczeniu króla Władysława II Jagiełły zapadła godząca w pozycję biskupa Grzegorza decyzja, której motywów upatrywać należy w trwającej od dziesięcioleci rywalizacji polsko-litewskiej o panowanie na Wołyniu. Postanowiono mianowicie o utworzeniu “konkurencyjnego” biskupstwa z ośrodkiem w Łucku, które obsadzone duchownym oddanym polskiemu dworowi – zrównoważyłoby w jakiejś mierze prolitewskie nastawienie i poczynania ordynariusza włodzimierskiego. Kanoniczne erygowanie nowej diecezji i w tym przypadku nie było potrzebne, gdyż istniała tam już prawosławna eparchia i – zgodnie z ówczesnymi kanonami kościelnymi i stosowaną praktyką – wystarczało samo udzielenie na nią prowizji przez Stolicę Apostolską duchownemu katolickiemu. Tak też na wniosek króla Władysława Jagiełły uczynił papież Bonifacy IX i dnia 12 V 1404 mianował biskupem łuckim karmelitę z Krakowa Świętosława (o którym w następnym szkicu).

Kolejne lata były świadkiem ostrego konfliktu pomiędzy obydwoma biskupami z Wołynia, z których każdy miał za sobą poparcie jakichś środowisk kościelnych i czynników politycznych. Świętosława popierał dwór królewski i metropolita halicki bł. Jakub Strepa, spod władzy którego wyłamywał się Grzegorz z Buczkowa. Za tym ostatnim stał z kolei autorytet sprawującego realne rządy na Wołyniu i posiadającego patronat nad wieloma tutejszymi świątyniami (z czym wiązało się prawo prezentowania kandydatów na beneficja) wielkiego księcia Witolda. Ordynariusz włodzimierski zapewne szukał też wsparcia ze strony arcybiskupa gnieźnieńskiego Mikołaja z Kurowa, skoro pojawił się w maju 1406 na zwołanym przezeń synodzie prowincjonalnym w Kaliszu. Być może chciał Grzegorz wykorzystać moment rywalizacji istniejącej pomiędzy metropolitami gnieźnieńskim i halickim. Z drugiej strony próżne byłyby jego zabiegi o pomoc Mikołaja z Kurowa, jeśliby jawnie opowiadał się za planami wielkiego księcia Witolda utworzenia osobnej prowincji kościelnej dla Litwy, którego to zamysłu najbardziej nieprzejednanymi przeciwnikami byli właśnie metropolici Gniezna (biskupstwo wileńskie, a później także żmudzkie, im podlegało). Konflikt pomiędzy biskupami Włodzimierza Wołyńskiego i Łucka nie doczekał się tedy rozstrzygnięcia na gruncie krajowym, w związku z czym sprawa skierowana została do Kurii rzymskiej i stała się następnie przedmiotem dyskusji na obradującym w r. 1409 soborze w Pizie, na który osobiście stawił się Grzegorz z Buczkowa (przybył tam 7 V t.r.). Przy tej okazji uzyskał on przywilej odpustowy dla katedry we Włodzimierzu Wołyńskim od papieża Aleksandra V, a w sprawie zasadniczej – przekazanie jego sporu ze Świętosławem do rozsądzenia ordynariuszowi krakowskiemu Piotrowi Wyszowi. Oba odnośne dokumenty papieskie noszą datę 3 VIII 1409 (a zatem w Pizie przebywał włodzimierski ordynariusz co najmniej przez trzy miesiące). Werdykt biskupa z Krakowa wypadł zdaje się na korzyść Grzegorza i chociaż “konkurent” Świętosław znika po tych faktach z naszego pola widzenia, to jednak konflikty w samym Łucku nie wygasły do końca. W sporze z włodzimierskim ordynariuszem znalazł się bowiem zarówno pleban Łucki Hincza, jak i dążący do pozyskania godności przeora w tamtejszym konwencie dominikanów (co być może uniemożliwił mu właśnie Grzegorz) niejaki Maciej, który począł działać na szkodę swego obdarzonego infułą współbrata zakonnego, wykorzystując jego niemłody już wiek i chorobę – jak to zostało wspomniane w liście wielkiego księcia Witolda z 3 II 1418 do papieża Marcina V. W tym samym piśmie litewski władca uskarżał się na interwencje metropolity lwowskiego Jana z Rzeszowa w sprawy diecezji włodzimierskiej, podważając fakt podległości na płaszczyźnie kościelnej Włodzimierza Wołyńskiego Lwowu (dokąd przeniesiona została z Halicza stolica metropolii).

W tych wszakże latach Grzegorz z Buczkowa, który poprzednio poszukiwał nawet zbliżenia z królem Władysławem Jagiełłą (na jego życzenia dokonał konsekracji w r. 1409/1410 fundowanego przezeń kościoła w Lubomlu), przestał powoli odgrywać pierwszoplanowe rolę w życiu politycznym regionu. Choć w konflikcie z biskupem Świętosławem zdołał on obronić swą zagrożona pozycję na Wołyniu, jednakże na Chełmszczyźnie, gdzie poprzednio uzurpował sobie władzę kościelną, musiał ustąpić przed energiczną akcją nowego ordynariusza chełmskiego Jana Biskupca (rządził od r. 1417), blisko zresztą związanego z dworem królewskim. Znalazł się Grzegorz w konflikcie nawet z własnym zakonem, a skargi na niego przesłali do Stolicy Apostolskiej zarówno członkowie konwentu łuckiego, jak i wspomniany tamtejszy pleban Hincza. Schyłek rządów tego pasterza nie należał zatem do pomyślnych.

Po raz ostatni w znanym materiale dyplomatycznym wystąpił Grzegorz z Buczkowa jako świadek na dokumencie przymierza Władysława II Jagiełły i Witolda Aleksandra z królem Danii, Szwecji i Norwegii Erykiem pomorskim z 15 VII 1419. Według o. Sadoka Barącza, historyka zakonu dominikańskiego na ziemiach polskich, pasterz ten wzmiankowany miał być jako żyjący w jednym ze znanych mu źródeł jeszcze w r. 1424. Ponieważ kolejny zwierzchnik Kościoła katolickiego na Wołyniu uzyskał prowizję dnia 21 XII 1425, najdalej tedy w tym właśnie roku musiał biskup Grzegorz umrzeć.

 

Krzysztof Rafał Prokop

[Krzysztof Rafał Prokop, Sylwetki biskupów łuckich, Biały Dunajec – Ostróg 2001, s. 22-26.]

[“Wołanie z Wołynia” nr 4 (77) z lipca-sierpnia 2007 r., s. s. 41-45.]

Święta

Liturgia słowa

Czytania:

  • Ewangelia:

Sonda

Kiedy powinna być Msza Święta wieczorna w czasie wakacji?

Powinna być o godzinie 18:00

Powinna być o godzinie 19:00

Jest to dla mnie bez różnicy


Licznik

Liczba wyświetleń:
2960003

Statystyki

Zegar